ТАРАСЮК ГАЛИНА
ГАСПИД І МАРГАРИТА

Віртуальний роман



НАРОД



В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи дорогою білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями... Вони наближались усе ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди... Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище сходами, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Кирилів кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Кири...?! Клич! Клич міліцію... Охорону... Де ж та, в біса, охорона?! Охххррр...

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очі от-от вилізуть з орбіт... Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт... Чорний, бридкий писок скаче м’ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину... “Отак би й давно!” – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтискається, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Кири!.. Але Кирила немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Кири... Кири-лееее!..

Двері – навстіж. На порозі – Кирило: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Кириле?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Кирилові на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В дурці!

Кирилова лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тільки с о н... Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...

На чоловікові лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматися, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного Гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря, нутро моє вже клекотить, як чан із розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

– Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками... Це – попередження...

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Кирилову голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Кирило теж починає сатаніти. Голос його зривається, і він верещить, мов базарна перекупка:

– Яке ще попередження, вар’ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Кири.., ВОНИ вже йдуть! І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила... Кириле, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється... Народ озвірів. Це попередження, знак...

Я хочу сказати: “Боже провидіння”, але слова стають колом у горлі, і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Кирилова борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!







СІМ’Я



Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в “дурку” мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела! І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно непричесане створіння... І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Кирило несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного Гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було... А я, дурень, підібрав... Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи...

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курвів? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм... обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Кирилового писка разом зі здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Кирило шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

– Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього х...? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

– На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви... обранці народні... паритесь по саунах з доларовими повіями?!

– Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Кирило люто затягує на шиї вузол краватки і кидається сходами униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум, і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Кириловим носом.







КИРИЛО



Кирило нагло сахається і, затуливши долонями рожеве безволосе тім’ячко, дріботить лискучим паркетом передпокою, як переляканий щур. Ні, радше, карлик! Із висоти другого поверху Кирило здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б’ється у двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір’я.

– Карлик Кирик – он ти хто, покидьку! – кричу услід і заливаюся дурнуватим реготом, як циган сироваткою.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна, і новісінький вороний “мерс” понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців зі свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка... Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою “битвою під Ватерлоо”, як укопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Кирилом із чергової поїздки до Латинської Америки, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом причинного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?







ІДЕЯ



Причинний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий самий сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий самий дрібний і незахищений перед убивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся, як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п’яничку, до офісу Міжнародної ліги “Народна ідея” прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю у шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалася безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав “Народну ідею”. Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом’якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба його, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить у кабінеті на другому поверсі, по сходах угору.

На відміну від “Народної ідеї”, її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. “Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла”, – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа, але поки що з іспитовим строком, отож робити і жити він буде на дачі. Звісно, жити скромно і тихо. Не пити і не лінуватися. А не дай Боже що... І так промовисто подивилася на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика відвезли старенькою “газелькою” “Народної ідеї” в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких бомжів, як бездомний Кібчик, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або вже в раю: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в трущобах Борщагівки потомственому пролетаріату, здавалося, що рай тим-то й рай, що там усі живуть по одному у казкових персональних дачах-теремах, у яких десять кімнат і в кожній по здоровенному білому холодильнику, напханому всякою смакотою, у тім числі – на три чверті горілкою.





РАЙ



Але в тому раю, куди привезли голодного Кібчика, призначеної йому персональної дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Але холодильник, який Хазяйка раз на тиждень напихала продуктами для робітників, був. У гаражі. І хоч Кібчик до нього не мав персонального доступу, оскільки не був начальником, а лиш “підсобачником” у гуцулів, тобто підсобним робочим, однак не бідував. Їв з горянами кулешу з одного котла, спав разом з ними покотом у гаражі, слухав їхні патріотичні бесіди, підспівував і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу, від’їхали у свої гори, подзенькуючи символічними копійками у святкових тайстрах, але щасливі, що прислужилися народній ідеї, вирізьбивши для її Провідника затишну хатинку-колибу, Кібчик готовий був умерти не лиш за ідею, а й за своїх нових хазяїв. Тож скоро він перетворився на вірного і пильного сторожового пса, покоївку, садівника, вантажника, головного спеца у справах шашличних, сантехніка, а головне – на святого Петра, в якого ключі від брами до раю. Точніше, до воріт, які гуцули теж хотіли робити сосновими-смерековими, різьбленими та з дашком, як у їхній Гуцулії, але Хазяйка не піддалася на вмовляння, забоялася, що “підпалять, гади”, і замовила у патріотичних ковалів заводу “Запоріжсталь” броньовану браму, глуху, без національних орнаментів, зате надійну і з трьома замками.

Ключі від брами Кібчик носив на поясі при боці, подзенькуючи ними з великою гордістю. Через ті ключі Кібчик споважнів, обріс самоповагою і сальцем. Навіть ходив помістям не так, як колись, пролетаріатом, вічно згорбленим і “під мухою”, а – розправивши плечі та випнувши живіт. Але, звісно, як нікого не було поблизу. Коли ж Кібчикова душечка вчувала за верству безшумний хід хазяйчиної “хонди”, то миттю забивалася в п’яти, тягнучи за собою у штиблети і скарлюченого, тремтячого Кібчика.





ХАЗЯЙКА



...Хазяйка дивилася на тремтячого Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило... внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик прихистила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнювалась, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискували вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить! І цей... Заздрить, певно, пияцька морда, на її статки, на її становище... І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Кирилом скандалами, ще й підслуховує, черва болотна... Спостерігає за нею, вистежує... Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватися на свободу і рознести сморід по всій околиці... Підлий раб!

І це ж треба, щоб вона, та, що теж горло дерла за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а навпаки, наймит пана – паном.

Яка рівність?! Рівні тільки дурні, яким не вистачає розуму вирватися з рівних уперед. А мудрі – кожен сам по собі вищий і ще вищий. Зрівнює – бідність. Багатство – вивищує. Робить недосяжним для плебсу... ось для таких кібчиків, запрограмованих природою на роль рабів, прислуги, черні! Та ти йому хоч сто демократій дай, тисячу свобод, посади за один стіл із самим... президентом Америки, а воно – раб рабом.

– Ви мене кликали, пані? – перепитує переляканий раб на прізвисько Кібчик розпалену сімейним скандалом Хазяйку, що дивиться на нього з-за балюстради другого поверху, як тигриця з відчиненої клітки, з такою ненавистю, ніби от-от стрибне!

Хазяйка й справді аж гине зігнати злість на мимовільному свідкові її постійних принижень... методичного знищення її... як жінки, врешті, як людини – саме так! – підлим Кириком! Лють бухкотить у ній, як смола кипляча, як запечена кров, але стримує підсвідомий страх... убити Кібчика, і вона, зціпивши зуби, натискає на гальма, з такою силою, що зуби кришаться й іскри з очей сипляться.

“Господи, нащо мені таке горе?” – волає до Неба затюканий раб на прізвисько Кібчик і чує, як чиясь волохата лапа стискає йому горлянку.





БАБА АРЕХТА



– Зззамовкни... тварь дрожащая! Холоп! Смерд! – зневажливо цідить жовч Хазяйка, спускаючись царствено сходами. Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти:

“Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!..”

Цілющі, як гірське повітря, спогади напливають хвилями, заспокоюють роз’ятрену душу, відвертають думки від... огидної реальності. Хазяйка згадує, як у п’ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, у глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Пригадує, як, побачивши вперше внучку, баба Арехта довго вдивлялася в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала:

– Кум те кяме?

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за ім’я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби Арехти будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де цигани табором стають…

При цих словах чорне, пооране зморшками бабине лице на мить посвітліло, ніби на нього впали відсвіти вогню, що гуготів у печі, і знову потемніло. За все їхнє спільне життя бабине лице ясніло тільки тричі: вдруге, коли стара Арехта вела Маргаритку до Князя, і втретє – в останню свою ніч...

Хазяйка зітхає, задумливо і безцільно тиняючись широкою вітальнею, як колись циганськими толоками...

Придумане бабою ім’я дівчинці сподобалось. Мар-га-рит-ка... Марга-ритка... Дівчинка повторювала і повторювала чудне слово, перекочуючи в роті дзвінкі склади, мов солодкі камінчики “лампас’є”, що їх баба купувала їй часто в лавці, яку теж називала незвично й страшнувато – склепом. Але іноді від її нового імені в роті ставало солоно, як після вирваного зуба. Дівчинка спльовувала на долоньку червону слину, відчуваючи спиною холодний протяг, ніби з підземелля. Здавалося, нове ім’я відчиняло перед нею браму до чогось незвіданого, грізно-таємничого, перед яким вона ставала чужа сама собі, зовсім іншою дівчинкою, не схожою на ту, що звалася Людця.

З переляку дівчинка бігла за село шукати золотооку біло-рожеву квіточку, що всипала кожної весни дрібним цвітом зелені толоки. Коли ж на толоках осідали табором цигани, баба зачиняла її в хаті й не підпускала до циганських каруц, як називала їхні вози із шатрами, і на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. А Маргаритка – не слухала і не боялася бабиного крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Усе село бабу боялося, а Маргаритка – ні. Відчувала, що баба Арехта її любить, усе прощає, крім цікавості до циган. Отож, видершись на черешню, здалеку спостерігала вільне життя цих диких людей просто неба, ловила спрагло ніздрями солодкий дим багать, вухами – гортанні голоси, мріючи до сліз про барвисту рясну спідницю, в яких збивали пил селом молоді циганки.

Поволі баба з Маргариткою стали забувати про Людцю, доки зовсім не забули. І ніколи більше про неї не згадували. Тепер, коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їхніх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встигав заховатися за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому).

Боялося бабу село, але, коли яка біда – до неї бігло, озираючись встидливо навсібіч, із вузликами круп, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем перепуд-переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Маргаритка стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Маргаритка зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

Хазяйка згадує про Кібчика. Нещасний, ніби приклеївся до одвірка: боїться ворухнутися, зруйнувати свою долю... раб... точніше – народжений рабом.









ТАЄМНИЦЯ



Хазяйка добрішає до Кібчика, як до приреченого на каліцтво, бо й справді, проти долі не попреш. Вона теж росла у злиднях, в глухому селі коло, здавалося б, темної, вдурілої від мракобісся, старої відьми, а стала – культурною самодостатньою особистістю, більше того – сильною і мудрою!

Ще б пак! Якраз у закуреній селянській хаті їй, безвинній дитині, відкрилося знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), “доїти”, поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Але найдужче її дивувало те, що причиною всіх людських трагедій і комедій були не якісь там казкові богатирі чи недосяжні красені-лицарі, а прості, як правда, неохайні, часто п’яні сільські вуйки і парубки, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з’їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір’я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом “малу циганичку”, як її поза очі обзивало село, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік кігті дерти.

Маргаритка швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи курячка... І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п’яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з’являлися цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Маргаритці це починало подобатись. Усе більше прихилялася вона своєю неприголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Маргаритку і, світячи з темряви жовтими вовчими очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м’яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої солоної темряви крові пролунало гортанне: “г-ххочу!”







ГАСПИД



Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки зі сливку-дичку кульку і сказала:

– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити...

Шість тижнів носила Маргаритка ліву руку на перев’язі. Не стрибала, на толоці не гралася, ходила лиш оборою та городом, оповита, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку: вона буде вчитися панувати.

Якось серед ночі дівчинка прокинулася від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитися, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі просто перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:

– Не плач... не бійся... така радість... він вилупився... тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-хоронителя, має заступника... На, візьми його...

І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.

Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього і провалилась в нудотну темряву.

Три дні пролежала Маргаритка в гарячці, а павучок висів на ниточці біля сволока і розповідав їй різними людськими голосами усілякі небилиці... Ну чисто радіо! З хвороби Маргаритка вийшла іншою. Ніби її підмінили. Вона більше не волоклася хвостом за бабою, вчепившись у її рясну спідницю та похмуро зиркаючи навсібіч. Тепер Маргаритка ходила горда та незалежна, як старша дівка, зиркаючи зневажливо на дітей та не до речі регочучи та приказуючи щось, а то враз зривалася і з вереском бігла в гори, гейби за нею гналися. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама із собою, лише скрушно зітхали. А дітваки почали побоюватися Людці-циганки, як вони й досі її називали, бо запримітили, що варто лиш їй з’явитися поблизу, як творилося щось несусвітне: або вівці зачинали ґзитися-казитися та кидатися врозтіч, або пастушків якась сила невидима то в урвище штовхала, то насипала їм за ковнір кусючих мурахів, то садовила новими споднями просто на гарячий коров’ячий плєцок...

Тим часом вдоволена циганичка, зловтішно регочучи, зникала у лісі, як щезник, і несподівано з’являлася аж на тому боці Черемоша. Найсміливіші кілька разів збиралися відомстити відьмачці, але щоразу затія закінчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф’юкового довелося всім селом здіймати зі старої смереки у зворі, Парасчиного Митра – в зимному Черемоші виловлювати, а Бовгарового Михайла вертати з міліцією аж через місяць і аж із Румунії, куди він невідомо як і чого забрів, перетнувши непомітно державний кордон.





ВЛАДА



...Раптом Кібчик перестає тремтіти при одвірку, мов осиковий лист, і каже зневажливо:

– Ой, над ким панувати?! Над тими кількома нещасними, які разом з тобою вдають, що вергають нагору народну ідею, а насправді – з ненавистю спостерігають, як ти зі своїм Кириком продаєте її, мов цигани крадених коней?

– Що-о-о? – сатаніє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо світова, ти ще смієш на мене пащеку відкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти мені служив вірою-правдою, а ти що робиш, покидьку?

Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Кирила в парламенті:

– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам’яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак... відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.

А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги “Народна ідея” посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалася штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким “КАМАЗом”, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?

– Гаспиде триклятий, анцифире підлий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!

Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер кущем на белебні, перекривлюючи:

– Чого тобі треба, чого тобі треба? Чого – чого?.. – і наразі, викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого! Її!

І тицяє кігтем кудись під стелю.







ДАРУНЕЧКА



Лиш тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду перестрашену Даруню. Дівчинка стоїть, як скам’яніла на соляний стовп Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:

– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна... Мені її дав Бог...

– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…

– Замовкни, бо я роздеру тебе!

Даруня з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.

– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруня, збігає сходами, чіпляється за маму; та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.

– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид із досадою махає хвостиськом і йде собі трохи розважитися – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір’ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.



– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…

Справді, що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до наших із Кирилом брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.

– Нічого, доцю, нічого… Вже все о’кей! Все нормально…Не бери так до серця… У кожній сім’ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.

Дочка слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена…Боже мій, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні рахунки в банках? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні, з нічних клубів не вилазила б, та видивляла б пильненько у табунцях золотої молоді принца з батечком-олігархом та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона!.. Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – лиш світом нудить! Їй байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!







ЯРОСЛАВА



Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дари, сповнює душу мульким сум’яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Маловірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки власть імущі і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.

Потьмарення від сварки з Кирилом ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Кирилових телефонних розмов:

– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала... Варто б натякнути... злегка... Або відправити... в Чечню... Хай дрочить по гарячих точка...

Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.

– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти чоловікові, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.

– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився добрий Кирик. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.

– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?

– А тому, що ти хочеш золоту рибку зловити і сраки не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або йди в монастир.

Кирило явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар’ятку, відправить мене або в подружню відставку, або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку Незалежності осоружним старим жонам новоспечені, незалежні від совісті, провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан... Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в З’єднаних Стейтах, то давно була б сенатором... В Америці точно вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморослих, із їхніми гендерами і паритетами. З істеричним лементом про рівні можливості... З їхньою позою незалежної жінки... А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда малєнькой жізні... Бо поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих малосімейках утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м’якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була подібною зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию жеребчикові чи старому волові збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки... і гарапника.

Але... про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з мудрим Кириком мене і розібрала справедлива злість: а й справді, чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито.







ГАСПИД



– І хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, щоб аж через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося, отак-о – отак-о... – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті, огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Кириловими мокасинами (і де воно лиш діп’яло їх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.

– Воня в ґачах, – кажу незлобливо, зневажливо спостерігаючи за кривлянням цього смороду сірчаного у штанях, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу...

– А так естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в Кирила з виряченими очима, то в мене – з набитим доларами писком. До компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії Мазепи, прип’ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу “естетики патріотичного відродження”. Однак на чортяче мавпування я реагую спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне збоченство вітчизняного кіномистецтва.

– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідьчий сину, Голівуд від заздрості перевішався б.

Дивно, але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть у позолочений першим сонячним промінням сад. Уже в порозі різко озираюсь і – сто чортів! – бачу, як пекельний виродок, смішно викаблучуючись та підстрибуючи на кривеньких ніжках, крадеться сходами за Дарусенькою.

– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.

– Ти кого маєш на увазі? – кокетує Гаспид, наче гей-телеведучий.

– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні ж, на очах у Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій...

Гаспид кам’яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: “Йой боюсь, йой страшно!..”

Але вкліп ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка. Я ж переможно сміюся, злегка вальсуючи, виходжу просто під зливу сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.







РАЙ!



Рай... Мій земний рукотворний рай... Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку з хатинкою ось тут, саме тут, на недосяжній для простого смертного території багатих і вибраних! Боже, як я мріяла... Як заздрила жонам партійних бонз і придворних класиків, особливо посеред тих безсонних, незатишних, тих крадених ночей на чужій дачі, під боком якогось сановитого старпера, котрий тим часом давав хропака, попукуючи від щастя, що збагрив свою законну в санаторій на Кавказ і може вволю покобеляжить.

Як це було давно! У зовсім іншому житті, яке хочеться зітерти з пам’яті, а найбільше, з чужої – злої, ох і зло-о-ої!.. Все пам’ятають, покидьки! Надто друзі і подруги, що так і зосталися навіки у тому злиденному, давно мною забутому, творчому горінні-животінні. І там їх, невдах, чорти деруть від заздрості, як і давно струпішалих партжон і письменницьких вдів... Не згасав би вічний вогонь під тими котлами у пеклі, в яких, сподіваюся, шкваряться їхні мужі...

Тьху! Чого це я лютую серед такої неземної краси? Бо й справді зло бере, ніби вони не знають, що одними молитвами у Бога можна випросити хіба що рай на тім світі. А на цім, на жаль, дорогесенькі, треба самому рукави закотити... Отак, як ми з Кирилом... Аби втерти носа Фекалюку, на городі якого горбатилась уся столична ”ботанічка”, премудрий Кирик сам себе переплюнув: не поскупився – спеціально виписав із Англії королівського садівника, а з Голландії модного квітникаря, під керівництвом яких (через перекладача) вітчизняні “ботаніки” та муніципальні “озеленювачі” перетворили “дебр-пустиню неполитую” у квітучий Едем. І от я стою серед цього раю, милуюся розкішним буянням природи, вдихаю запаморочливі пахощі розвеснених кущів і квітів... Важкі кетяги бузку, ажурні грона гліцинії, золоті фонтани традесканції... Азалії... флокси... тюльпани... нарциси... гіацинти... гігантські фіалки, братки, в’юнки, анемони, матіола... рідні і заморські, презентовані зарубіжними ботанічними садами. Квіти всюди: на клумбах, у вазах, у вазонах, в горщечках... на карнизах, підвіконнях... Навіть у фонтанах і басейні – ніжно-рожеві, кремові, жовті й білі водяні лілії, подаровані німецькими інвесторами. Квіти пнуться, стеляться, в’ються, плавають. І розливають божественні пахощі. Так пахне рай... Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою.

А в молоденькому саду серед рідних яблунь і калин, тропічних екзотів, обсипаних пуп’янками та самоцвітними росами, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки... Так звучить рай.

Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки юної голісінької прародительки Єви... Здається, бачу, як, заховавшись за яблунею, стежить за нею закоханий Адам, не відаючись про суперника Змія, що причаївся зовсім поряд, прикинувшись гіллякою, у густій яблуневій кроні... Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить вона чужими стежками, обминаючи мене і мій рай десятою дорогою...

Однак, щось минає, а щось і зостається... Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник-квітник... Хоч і це не вічне, (а що вічне?!) та принаймні на моє життя вистачить і ще й внукам зостанеться... Сподіваюся, 1917-й більше не повториться...

Ні, хто б там що не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні м?чні “за Україну, за її волю і народ” не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто не лиш ту ідею, а й душу продати...









ЛАБІРИНТ



Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на один відтинок-закавулок міфічного лабіринту. Лишень зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами нагадують, що за ними живуть люди... Але все одно – лабіринт. Влади... Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший на землі храм-душогубка, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Правдивіше, гинули. Колись. Нині ж наловчились і консенсус із Мінотавром знаходити, і один з одним розминатися, і в лабіринті орієнтуватися ліпше, як у своєму заміському маєтку.

Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо й неприступно височить моя фортеця! Мій Едем! Страшно подумати, яким коштом вона мені далася! Якими героїчними зусиллями!..

– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів... правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой... – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюся навсібіч, хапаюся за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.

– Заткнись! А хоча... про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале рогатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.

– Але ж ті десятки тисяч долярів, які зібрали добрі люди по цілому світу на відродження потоптаної большевиками української культури... Або братні рублики, якими вам дехто щедро платив, аби першого не сталося...

– А ми й відродили... що треба й кого треба... І чесно розподілили...

– Ще б пак! Глянувши на маєтки тих, з ким ви разом відроджувались, жодного сумніву щодо чесного розподілу! – регоче антихрист. – Пригадую цей перший ваш з Кириком благодійний фарс... Всеукраїнська акція на підтримку інтелігенції. Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Патріотичні промови, лукаві фаци благодійників, розгублені фейси мистців... У спітнілих мозольних п’ястуках останніх – конверти з десятьма долярами... На відродження. Цих копійок на сподні секондхендівські не стачить, а на відродження мусить стачити. Бо перед благодійниками-меценатами соромно.
Люди подають, а нам не хватає! Ловко придумано? Авжеж! А хто перевірить? А ніхто. Нема у державі такої перевірки, щоб власть, народом обрану, перевіряла. Не придумали. Тим паче, що жодному з ощасливлених лохів у голову не прийде за пару баксів рейвах зчиняти: скаржитись – совість не дозволить, дякувати – гордість... Не бидло все ж таки.

– Слухай, май совість! Ти ж, люципере поганий, знаєш, що решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду “Народна поміч”. На фестивалі творчої молоді “Надія народу”, на сиротинці народні – дитячі та старечі, на...

– Слухай, мамцю, ти теж май совість і не заливай... Я – не КРУ, не податкова, не УБОЗ... Але оскільки нема нам з тобою чим зайнятися, то не гріх з нудьги і подискутувати трохи. Отож, припустимо, що офісну техніку і повні кишені зелених на святе діло ви приволокли після першої своєї візити в Америку... Чи з Москви? Бр-р-р! У ваших блудах з векторами і орієнтаціями патріотичними то на схід, то на захід, голубонько, сам Князь ногу зломить, куди вже там бідному чортові! Та весь пекельний синедріон дивується, як же це ви з Кириком у тих цеерушно-феесбешних патріотичних змагах за вільну Україну раду собі даєте? На останньому засіданні, сам чув, Перший Поплічник Князя відкрито лобіював інтереси Кирика, бр-р-р, пардон, мамцю, за лексику тутешньо-парламентську, коротше, пропонував підвищити його у званні до генерала КПБ (комітету пекельної безпеки) та нагородити почесним тавром Князя “За особливі заслуги”.

– Бля-я-я... Я ж то думаю, часом спостерігаючи, як цей покидьок крадучись вертається зі свого чергового відрядження, що це в нього за пляма багровіє на лобі... А це орден! За особливі заслуги... Нічого собі! А я? Я що – в Князя... вовка з’їла? Чого мене ні за що не мають? Та за одного тебе, мерзо хвостата, мені... не те що орден...

– Мамцю, диявол з тобою, який орден? Та на тобі вже нема де печать ставити! Так, не збивай з мислі. Я не з нагородного комітету, не чіпляйся! Я просто ваш з Кириком скромний біограф і тихий літописець вашого паскудного житія на цій землі.

– У-у-у... гаде підколодний...

– Мамцю, шануйся, бо віддам Мінотавру, – улесливо усміхається ісчадіє, і я з вереском деруся на бетонну стіну лабіринту: просто на мене по тісному коридору вулиці мчить рогате страховисько бичачого вигляду. В мент згадую колгоспного бугая-осімінітєля Онуфрія, розстріляного міліцією за те, що затоптав на смерть свого доглядача дядька Микиту.

Та не тільки бугай з Микитою – усе моє життя в секунду пролітає перед очима, але, Господи, таке чорне, як морда звірини, що мчить на мене! Фу, промчала...

– Ну що, заробила? – регоче Гаспид, знімаючи мене з огорожі лідера аграрно-промислової партії, – Тепер знатимеш, що старших – треба слухати. Навіть тоді, коли вони кажуть не зовсім... як це... а, ліцепріятниє вєщі. Отож, добре знаєш: крім грошей, що ріками текли на відродження “народної ідеї”, презентували вам з Кириком ще й обладнання для друкарні, і для телестудії, і навіть для стоматологічного кабінету, певно, як умільцям заговорювати зуби народові. От лиш хто і з яких країв ті наївні і довірливі, не відаю. Знаю тільки напевно те, дрантя секондхендівське для сиротинців – точно не з Росії... Там добру річ не викинуть у сміття... та й своїх сіротушек хоч гать гати. Але у кожному випадку – вистачило вам із Кириком не лиш на відродження народної ідеї, а й на власний ренесанс...

До речі, за ідею “народної ідеї” мали би-м мені ручки цілювати... ”Народна ідея”... таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації... І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і патріотично, бо всі патріоти, і гуманно, бо всі гуманісти, що тим народом денно й нощно в поті чола переймаються, та гризуться ним, та голови мудрі сушать, як його, нещасного, ощасливити, себе не забувши... А як же інакше?

Так отож бо й воно, що це я шепнув декому у вушко волохате, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестних акцій, барикад і кровопролиття, благословіть “Народну ідею” на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Кириком Стукачевським-Трясогузенком. Цей словоблуд і підлороб так уже затуманить розгорнутою метафорою мізки пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм рядами монолітними під “Інтернаціонал” чи то пак – “Червону калину” йому барабульку садити, або ж з лементом патріотичним: “Ідею вбивають!” – поженуть розсипом по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей уже засмальцьований та штопаний-перештопаний, або пані чоловій на плахту бірюзову чи сарафан кубовий, залежить, куди вони в цей час дивляться – на схід чи на захід... До речі, мамцю, де це ти так файно-ловко штопати навчилася?

– Не твоє псяче діло! І на Кирила не пащекуй! Іродове поріддя! І закарбуй собі на рийці: якби Кирило був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали.

Звісно, я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи лискучими паркетами на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі тримаю. Хоча, щось мені ся здає – після того, як надивилася на інших, особливо на високих прийомах – що не лишень я одна дідька ховаю за пазухою... Нема-нема та й виткнуться ріжки з-під якоїсь депутатської краватки від Драколуччі, або китичка хвоста – з кишені якогось міністерського піджака від де Дьябло чи з декольте вечірньої сукні котроїсь партійної кокотки от кутюр місцевих, в недалекому минулому швачок-мотористок фабрики “Індпошив”. А деякі VIP-women і part-dames не соромляться з чортами не просто піаритись, а й вінчатися! Останній писк моди... І вони праві, бо хоч влада і від Бога, але раду з нею можуть дати тільки чорти Князя.

На цій думці з жахом вклякаю: просто переді мною з асфальту виростає здоровенна кобра і, дивлячись мені в очі своїми мацюнькими очками та майже лоскочучи носа жалом роздвоєним, сичить:

– Сссслухай, мамцю, як ти ще хоч раз погано подумаєш про воїнство Князя, жаба тобі вмент цицьки дасть... Абись знала! А тепер – до політики... – перебиваючи мій внутрішній полум’яний монолог, вставляє своїх п’ять копійок Гаспид-гад і, вмент перекинувшись ручним соколом, сідає мені на плече. – Не люди, дорогенька, твого Кирика вибрали, не люди... А в’їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що “питомий патріот” ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші, не відслужив до кінця рідному народові, не розбудив до решти його невичерпний енергетичний потенціал...

До речі, чи не знаєш, хто йому на місце у тому списку гроші приніс на золотій тарілочці? Ги-ги, вгадала з першого разу: ваш покірний слуга! До речі, справедлива наша, я тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.







ГРОШІ



– Гроші, вилупку, не пахнуть. І киш мені! Чуєш: дуте ла дракулє! Як казала бабця моя Арехта. Йди до Диявола і не дряпай мені кігтями душу, дідчий сину! – намагаюся зігнати з плеча клятого Гаспида. Але він ще глибше встромлює в тіло кігті та вороною каркає у самісіньке вухо:

– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров’ю. І той запах чують... і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно ще така серйозна гаспидська почвара аж закашлялася від сміху.

– Так це твоя робота, демоне?! – від несподіваного прозріння мене починає дрібно трусити. Як у пропасниці. – Так це ти мене щоночі кошмарами лякаєш?

– А ти як думала, брільянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, я не лякаю, а, як ти сама щойно верещала Кирикові з переляку, попереджаю. Ти ж бо добре знаєш, що нам нічого не коштує зворохобити народ, а повести на палаци й поготів... Тим паче, що дехто, а серед них і й ти, мамусю, зажерся, а це не дуже подобається декому в пеклі...

– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся...

– Невже? А хто ж тоді мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, мстивий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Коли б не ти, я б собі там жив-поживав, лою на пупі наживав, аж доти, доки б мене, вгодованого, плечистого, красивого до якогось порядного президента або прем’єра, або канцлера сік’юрітом не приставили! Щоб я собі при поважних людях людиною почувався, достойником, а нє – з дурною бабою воловодився та вислуховував дурню різну! Ой, як ти мені остогидла, мамцю, якби ти знала! День і ніч Князя теменного прошу не допрошуся, абись забрав мене до всіх чортів від тебе, як же ж ти мені оприкріла, мамцю, коби лиш ти зна-а-а-га-ла-а-а-га-гала...

– Заклямч ротяку, шляк ті трафит! Люди чують!

– От! Ще один доказ твоєї, мамцю, м’яко кажучи, непрофесійності! Дискваліфікую, стара відьмо, вкліп ока: які люди?! Де ти їх бачиш?! Це раз! По-друге, якби я луснув кричав, ніхто не почує, бо я, моя люба, тільки з тобою бесіду веду. Я твій... ги-ги... внутрішній голос. Твоє еgo diablо, чортяча сутність, по-нашому! А по-третє, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім – фе! – гівні бабратися татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що...

– Курва мама твоя була, демоне, то ти мені погрожуєш?! – ляскаю щосили себе по плечу, аж в очах темніє, а Гаспиду хоч би й що: уже всівся на моїй голові, як на пам’ятникові, і в тім’я подзьобує:

– Не згадуй всує Тата нашого, бо... накличеш на свою біду! І я – не погрожую! Я вам, шановна курво мамцю моя, рахунки пред’являю і попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни підвищуються... Та вже й золотце для відплати підросло, як нагадували Тато наші, от-от шістнадцять стукне. Так що – готуйтеся, мамусю!

– Але я ж сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий!

– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення у того, що вгорі, просиш... Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла... Тож дарма попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш... Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.







СУСІДИ



Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною: то вдає знахабнілого Кібчика, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем з Кириловою головою.

Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє... Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя... Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок... Гаспид правий: виходу немає... Але я не здамся... Я заподію собі смерть... Я... я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – ду-у-ушу запродала, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі з собою, під Богом, як більшість людей...

– Я... я... я уб’ю тебе, сатанинський недоноску, донощику диявольський!.. Я переверну догори дном ваше кляте пекло, але не віддам, не віддам її!... Не-е-ві-і-дд-а-а-ам!..

– Бідна жінка, не витримала випробування достатком... Н-да, не просто: з болота та – до злота... – Співчутливо-зневажливі слова долітають із вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи то в мене слухові галюцинації, чи наслання Гаспида, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав’язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої... і нещасної, такої нещасної і самотньої... Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.





ЯРОСЛАВА



До озера й назад... До озера й назад... “До смерті й назад” – так, здається, називався останній телерепортаж Ярослави Бойчук на каналі незалежної телекомпанії “Ренесанс”, президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації, теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам’яті якого зі шкільної лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного, такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське “мило”, нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед телевізорами. Правдоподібно, кожне її слово падало в онімілі маси, як краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.

Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі, наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанках сільрад і фронтонах обкомів компартії, я реалізовувалась у не менш почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві національного відродження.







БІГ



Я майже біжу дачною вуличкою, мов крізь стрій і свист шпіцрутенів. Поряд хекає і гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!) невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здіймається цілком видима і така густа, нібито ми біжимо не асфальтом, а степовою дорогою. Я стишую ходу, і вдячна тварина набирає приємні обриси приємного моєму єству вождя приємної партії центристського ухилу з приємно-національним ПІПом (прізвище, ім’я, по батькові) Богдана Тарасовича Українського, знаного серед стукачів і ґебістів як майор Отто Брех. Ходять легенди, що сам шеф кеґебе придумав Українському таке псевдо. Почувши інформацію Богдана Тарасовича про націоналістичну загрозу СРСР з боку працівників ЖЕКу № І3, де той уже півроку ніяк не міг знайти сантехніка, вигукнув: – Ото брех! Так і підписуйся, щоб я знав, звідки ноги ростуть і згарячу не пересадив увесь народ!

Отож бісова чортяка, отілившись образом Отто Бреха, продовжує мої думки таким тоном, ніби ми не женемо алюром у хмарі пилу, а виступаємо співдоповідачами на міжнародній конференції з питань українського національного відродження, що відбувається десь у братній Канаді чи дружніх Штатах:

– Але пора відродження, радісної ейфорії виявилась короткою, як сон, або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру літню засуху. В духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тіні великі гроші і дрібні душі. Серед них і перелякана ще змінами партійна та комсомольська номенклатура, яка під шумок пробудженого плебсу прихопила спритно партійно-комсомольські гроші, не цураючись і людських заощаджень.

Розбагатівши за одну ніч, нові герої зачали активно виконувати закон президента “Про приватизацію”. Кому не вистачало готівки, ті розбирали на кредити банки.

– Ось вона вся тут, нова знать, всі ці комсомольсько-олігархічні принци і принцеси, яких ні совість не мучить, ні чорти не деруть! – з пафосом вигукує майор Отто Брех, сиріч Гаспид, описуючи десницею у повітрі досконалий еліпс.

– Бездарно і надто поверхово!.. – кажу зневажливо: вражий покидьок, він таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, диявольський вишкребку, відповідай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим ошалілим плебсом, що знай втішався свободою і незалежністю, дефілював вулицями під синьо-жовтими знаменами, не відаючи, що вже голий-голісінький, до нитки обібраний вчорашніми вождями і вождиками? А торувала доріжечку до парламенту? Звісно, Кирикові... Бо самій мені як жінці не світили жодні світлі перспективи. Я ж тоді не мала за плечима ані партії (з комуністичної тихо вислизнула, ніби й не була), ні зелених діаспори, як деякі, щоб щедро віддячувати виборцям. Я просто знала, що мушу мати багатого чоловіка, чином не нижче міністра, що мушу жити в престижному районі столиці, мати дачку і тачку, наймитів... Одно слово, не бідувати, а нормально жити, чи то пак, панувати, як намріяла собі бідна моя бабця Арехта з благословення Самого. Чим же ж я провинилась перед Князем? Чим не вгодила?

На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не відає, на що здалася була вся ця колотнеча з референдумами, роз’єднаннями та відродженнями? Правдоподібно, розігнав Князь “Імперію зла” (читай СРСР) просто тому, що йому остобісіли комуністи-безбожники, які після своєї сімдесятилітньої дияволіади ні з того ні з сього, а найшвидше, з бодуна, взялися було хреститися та гратися у святенників, праведників, а врешті затіяли “перестройку”. Або ж Князя скучняк у пеклі дістав від вселенського гріхопадіння та планетарного сатанинства, і захотілося злегка розважитись і подискутувати з Богом на вічні теми людської роздвоєності та дворушництва?.. Отже, Сам усе сам затіяв, наколобродив із воїнством своїм чорним, а прості смертні винні. А тепер – ще й розплачуйся. За що?!





НАРОД



Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу:

– За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте народною ідеєю! Народною довірою! Вам перестають вірити! А скоро і зневажати почнуть, як тих самих комуняк, а точніше, як зрадників-христопродавців. Вловлюєш хід думок? Авжеж, дивлячись на вас, народ все частіше піднімає очі до неба і щось там шукає. А кого народ шукає в тому небі? Звісно ж, Бога! Народ шукає Бога, щоб спитати: чому ми все боремось і боремось, а пуття нема? Чому ті, яких ми вважали поводирями і пророками, насправді виявилися крадіями і дурисвітами! Чому янголи стали чортами лиш тільки дорвалися до влади і грошей? Чому ти це допустив, Господи? Ми ж на тебе уповали! А Бог каже: вперше чую! Але я розберуся. І починає розбиратися, що й до чого! І починає робити такий шмон, що непереливки не лиш нам, чорним воїнам пекла, а й самому Князю! Вже починає! Пригадуєш Марту Усату?

Ще б пак не пам’ятати! Це з після візиту цієї суперактивної (в плані національного відродження) галичанки, в ніч із четверга на п’ятницю мені повторився той нічний кошмар... Радше, після її презенту, який трохи розчарував, адже замість узвичаєного дарунка сільськогосподарською продукцією від вдячної провінції президенту Ліги “Народна ідея”, чільному національно-визвольних змагів, себто Кирилові, патріотка приволокла шовкографічну репродукцію “Тайної вечері”. І просто в мій кабінет. Коли ж я сахнулася, вдала, підступна, що розглядає розвішані на стінах картини, подаровані периферійними малярами в надії, що їм колись за це воздасться сторицею.

– Авжеж, пригадуєш... Народ починає поволеньки прозрівати і питати, а чи не дякуючи таким, як ви з Кириком, чільним боротьби за національне відродження непомітно закрило рот оплот демократії – радіо, поміняло теми разом з ідеалами – телебачення. Ідеї національного відродження і розбудови держави витіснилися матюччям, як виявилося, більш “актуальними” проблемами розгнузданої похоті, мужеложства та іншого збоченства. З телеекранів не вилазать пахани, мафіозі, прослизлі в нардепи бандюги та вчорашні номенклатурні повійки, недорікуваті злодюжки і крадії в законі... Здавалося, що в цій країні ніколи не було ні письменників, ні філософів, одні тільки озвірілі від влади і вседозволеності параноїки... Яких уже й з парламенту відкликати не можна, бо вони не тільки там, а – скрізь... Так думає народ. А це дуже і дуже симптоматично і погано, як думає мудрий Кирик, але сказати вголос боїться, аби Режим, як ви фігурально називаєте той бедлам, який самі ж сотворили, за одне місце не підвішав до сволока і не витрусив з нього банківські рахунки разом із рештками клепок, тих, що в голові.

Дідчий син Гаспид! Усе він бачить, усе знає! Виплодила на свою голову персонального стукача! Та ще якого ідейного та морального! Спасибі вам, бабцю мої солоденькі Арехто, за турботу! Але коби ви були такі добрі та виповзли зі свого запічка в Пеклі, та відкликали мого дідька-охоронця назад в преісподню , най би там повій випасав по багнах смолистих, а не точив крівцю з мене праведними прокламаціями... А мені прислали-бим щось мудріше і не таке пискате і смердюче!

А Гаспид на ті мої німі волання лишень задоволено похихикує та посіпує хвостом, під костюмчиком імпортним захованим: нема-нема та й вигляне китичка пухнаста з-під штанини та ще натхненніше товче, чисто, як з амвона:

– Тим часом ті, на кого ми надіялись, – думає собі народ, – кого висували, посіли собі хлібні посади, жирують по закордонах, приймають антинародні закони, відчинили ворота перед нарко- і порнобізнесом, лукаво виправдовуючись, що від світу не відгородишся, проповідують свободу вибору одним жити задля свого задоволення, іншим – задоволення від свободи вибору вмерти на голці у підворітні. До речі, скільки ваш чоловік – нардеп отримав за лобіювання отієї поправочки майже непомітної до закону про ввіз на територію України закордонної кіно- і телепродукції, яка, себто поправочка, перетворила бідних емігрантів братів Маркшейдерів у багатих Крезів, а український телепростір – у сміттєзвалище морально-естетичних відходів іноземної субкультури? Чи не ту, укомплектовану за останнім словом техніки, телестудію, яку він обачно притримує до ліпших часів, як мародер-любитель здерті з мертвого вояка чоботи – до перемир’я? А тим часом ви, шановна маркітантко, пишете всілякі відозви, в яких нібито шпетите москальсько-жидівські канали за неповагу до нашої ідеї, вдаючи із себе чесних і бідних, як той пес, що виперся на копицю сіна... Замість того, щоб просто відкрити свій канал і просвіщати непросвіщенних. Ан нєт, пока што нє вєлєно, пока што вєлєно дурака Ваньку валять, покєдова не отупєєт проклятий хохол до состоянія сібірского валєнка....

– Чого ти колупаєш мене, Гаспиде підлий? Я що – найголовніша в цій державі? Іди до президента! А, ти вже там був?.. Я ж бачу, що ціни підскочили... Я все, Гаспиде, бачу і знаю. Без тебе. Але справді – такий світ! До речі, це ж ви, ангели падші, його таким зробили! Ви ж перепаскудили усе на цій землі і нас своїм паскудством заразили! Скупили наші душі, а тепер ще й знущаєтесь і дорікаєте нам нашою непорядністю, захланністю і продажністю... Ну даєш! От чесне піонерське, піду до преподобного Авакума, ти ж знаєш цього алкоголіка, щоб вигнав з мене бісів, себто тебе. От як не заткнешся, чесне піонерське, піду – най обкурить тебе ладаном і воску гарячого накапає під хвіст, бо ти вже мене дістав! От завтра ж поїду...





ГЕРОЇ



Як сказав колись один старий єврей: давно вже ніхто нікуди не їде і не йде. Давно сиджу в реп’яхах під китайською стіною чиєїсь вілли (здається, якогось прокурора) і слухаю полум’яні інвективи ошалілого Гаспида, що вже вимахує перед моїм носом білими рукавами вишиванки, як буревісник крилами...

– Не лякай ладаном – ляканий. А от чи ти знаєш, що ми не чіпаємо тих, хто нас не потребує? Такий закон неписаний Самого: тягти в пекло тих, хто туди шукає дорогу. Та знаєш напевно, як і те, що повіями стають не лиш від біди, а й з охоти до цієї нелегкої роботи, мамусько.

– Що я чую, Гаспиде? Чи це світ перевернувся і пекло вже на небі? Чи ти в попа висвятився? Чи мітиш у безсмертний мартиролог м?чнів за неньку Україну? Вона ж, здається, була під покровом Богородиці, а не полою Князя? Чи він знов щось затіває? Невже революцію?! Та ми ж іще від Жовтневої не відійшли... От чорт! Дай хоч зорієнтуватися... А то я тут варнякаю з тобою, нелюдом, а там, може, вже бідота “Телеком” і банки взяла?.. – жартую, а на душі – насрано...

Та Гаспид так ввійшов у роль обличителя, що не чує нічого, крім голосу Отто Бреха чи то пак Богдана Тарасовича Українського – вже й не втямлю, кого мавпує пекельний виплодок.

– Чи ж не ваша заслуга в тому, що народ поволі звикав до нав’язаної йому віртуальної реальності і скоро “вишитий червоними та чорними нитками” образ Ярослави разом з її культурно-мистецько-літературними передачами збляк і розтанув печально за відгодованими спинами “рятівників” України. Телесимвол відродженої неньки України пережив себе. В умовах політично-економічної кризи він уже не збуджував у голодного, враз збайдужілого народу жодних патріотичних імпульсів. І в цьому найбільша заслуга такої шароварно-калинової, такої освітницько-просвітницької балди-шараги, як очолювана вами Ліга “Народна ідея”. І твоя теж, мамусю...

– Так думає Князь, чи ти гониш відсебеньку, підло перебріхуючи його? Кажи, мені це важливо.

– Будь певна, що він думає саме так. Інакше – чи тратив би я час на тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи націонал-мовчунам, мало хто з громадян помітив, як зник з телеекранів чорнобривий символ незалежної України. Сама ж учорашня сліпуча телезірка ще відчайдушно борсалась у комерційній трясовині телеефіру, намагаючись пристосуватися до нових вимог нових господарів. Але ці потуги були жалюгідними. І не без вашого сприяння-мовчання всі її проекти зазнавали нищівного остракізму, как нєсостоятєльниє. Чужорідним богам українського ефіру до фені був народ з усіма його клопотами. Яка біда, які проблеми?! Купи прокладки і будеш захищений аж до вечора! – глумились із голодних пенсіонерок телеекранні дівулі. А молодики з перфектно розвиненими хліборізками щодень переконували беззубих шахтарів, що головна загроза для них – це карієс.

– Боже, який ти розумний! Який патріот! Куди тим усім верховнорадівським

злотовустам-краснобаям!

– Тьху! Тьху! Пипоть тобі на язик, дурна курко! – заскакав-завертівся, мов кнурячий шкварок на пательні, Гаспид. – Не згадуй Його при мені!

– Будеш діставати проповідями – буду! Бо що ж це виходить – що я страшніша за самого чорта?! Коли чорт мене виховувати на добре взявся?!





ЛАБІРИНТ



Бісова личина кривиться, спадає з лиця і тіла і всідається поряд невинним білим-пухнастим котеням: – Няв!

Мимоволі хочеться взяти те пухнасте біле чудо на руки, але воно, знаючи мою вдачу, з шипінням відскакує, і я даю дідькові спокій.

Дачна вуличка здається безконечною, як витягнуті в нитку ходи міфічного Лабіринту. Доки пан Український чи то пак – Отто Брех, чи то сам Князь в особі Гаспида розводить антимонії про наші з Кирилом “злочини” перед рідним народом, помічаю, що на місці старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кінорежисера, де в останні роки проживала його шоста вдова із сином-парубком, просто-таки як із води виріс модерний котедж у п’яти рівнях: якийсь бідний слуга народу хатинку собі злабудав, та таку, проти якої моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательні пекельної, ще смієш пельку на мене відкривати та звинувачувати у всіх смертних гріхах! Ой-йо-йой! “Ярослава не вписувалась у жодний крутий віраж рідної студії! Єдиним її шансом став проект телерепортажів про самоселів у Чорнобильській зоні!.. Вона вхопилася за цю тему, як потопельник за соломинку. І – випливла!”

– Знаю! Без тебе знаю: босам студії проект сподобався. Їй дали “добро” і відрядження в зону. Разом з тим її дружком-оператором. Він, до речі, теж десь пропав. А він, бува, не...

– Ти, мамусю, добре знаєш, що – “не”: не вбивав, не тручав, не замішаний. І що його “випадково” збила машина біля під’їзду студії. Інформація про це промелькнула тільки на одному з приватних телеканалів.

– Журналісти самі провокують свій відстріл. Я теж ризикую. Щодня, коли підписую до друку якусь гостру статтю. Теж мені геройство! Буденна робота, та й годі... А щодо Ярослави, то вона теж із власної волі стала сталкером. І прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодої сім’ї біженців із Чечні з трьома дітьми, баби Палажки та причинного її мужа Федора, з однією метою – зняти фільм, який би її реабілітував в очах начальства. От і весь героїзм.

– Воно то так, мамусько, але біда в тому, що ти на цей примітивний, звісно, на твою думку, героїзм не здатна...

– Не твого розуму діло, дідьку, – відмахуюсь від осоружного Гаспида, як від мухи –та він і справді дзижчить круг мене огидною зеленою мухою! – але спогади вже затягують мене назад у минуле.







ЗЛОЧИН



Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, ніби все відбувалося зі мною.

...Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про свєтопреставлєніє, що останнім часом почало творитися у нічних чорнобильських нетрях. Палажчина чортівня не забарилася. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м’яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула знадвору приглушений жіночий зойк: ”Облава! Ховайся!”

Ярослава, в чім була, кинулася з хати, мало не збивши з ніг у темних сінях перелякану Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунглі, схаменулась: “Господи, та ж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?”

Оговтавшись, прислухалась: віддалений гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші глухою тривогою. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, либонь, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, намагаючись бути невидимою і нечутною у темені лісу. Бігти довелося недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут таки прикопувати у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.

Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоновані невідомо ким із державних зверхників, дивом з’явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів усі опозиційні газети заволають: ”Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!”, “Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!”, ”Хто заробляє на знищенні українців?”

Ім’я Ярослави знову на вустах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.

Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка просто не знала, кому якнайдорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів... і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.

Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо, не прощаючись, щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера. Певно, пекельний кедебешник полетів збирати солодкий пилок інформації із медоточивих уст якогось серомудрого Фекалюка. Князь нє дрємлєт! Пильно відстежує блуд на політичному Олімпі! Нічим не гидує! Понатикував своїх чортів по кабінетах та сесійних залах, часом котрийсь як глипне з-під митри чи кокарди, або як заверещить із трибуни відьмою конотопською – аж моторош бере – така преісподня! А мене Гаспидом, стукачем персональним, вимордовує, ніби я чорт знає яка акула або праведниця!







МАРГАРИТА



Сонце от-от викотиться на верхівки лісів. Скоро й олімпійці прокинуться, завештаються, зашмигають автами. Треба змиватися...

Час від часу намагаюся бути об’єктивною. І коли в мене це виходить, уїдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз – залишив мене дідько сам-на-сам зі своїми муками совісті, лиш-но зачув мою благородну здравицю на честь покійної колеги. Втішився, гад яблучний, і, достеменно, забіг на радощах, козел безмозкий, аж на Банкову – п’яти владі лоскотати, або, як та бджілка-трудівниця, попер у саме Пекло взяток інформаційний! Хоч навряд... дуже вже воно розбестилось коло мене: знає, лукавий, що не побіжу наввипередки з ним Князеві жалітися... І взагалі, щось мені підказує, а чи не служить Гаспид ще парі-трійці таких, як я... Бо чого б то таке нахабне було та веселе?! А! Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя... А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.

Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж “До смерті і назад”, звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка заварювалося на моїх очах і варилася на моїй кухні з моєї мовчазної згоди. А що робити? Ми, як придумав один сатирик – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує... попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським “томагавком”... Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни...

Тому кажу мудрому своєму Кирикові: треба міняти політику “Народної ідеї”. І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай... перероджуватися. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а за цю схопляться – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: “Ганьба терористам!”, або “Слава Америці – колисці демократії!”, або “Українці й американці – народи-брати!”. З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємося, коли Європа в хату не впустить...

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі…Тьху! Аж ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. “«Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.” Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Бойчук у статті до моєї газети “Народне слово”. Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань...





СТОМЕТРІВКА



…Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену “стометрівку”, доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса прогулювати, який, як хвастав недавно, ще древнішої за піраміди єгипетські породи, вирощеної спеціально, щоб рабів-утікачів ловити; голова сто-якоїсь-там екологічної партії – кривуляти на подарованому “Грін пісом” ровері, а “друг-паскуда” Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми... От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Мартуньку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати...

Із Фекалюка, власне, все й почалось... Радше, на цього Лиса Фарбованого, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн із пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони на кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Кирило, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день мудрих книжників, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їхніх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні затьмарила мені розум. Не те, щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з’ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ні сама, ані моя дитина… Але… вже надто привабливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй “не м’ятій-не клятій” “дівоцькій” постелі (Кирило давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок у центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії…Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Даруні. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів! Їй треба жити, як усі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!







ГАСПИД



– Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа... Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Кирика вашими злиднями до того, що він готовий був маму рідну продати, аби нарешті запхати твою чорну пельку грішми. А ти все поміж нардепівок та міністерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав’язувала, та на порядність чоловіка скаржилась... Аж доки не клюнула на твій гачок Фекалючка, ота правдива патріотка, що готова маму рідну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк “Мартіфек”(ну й бренд!) упхати...

– Клятий Гаспидисько! Ти знову тут, всюдисуща підла тварюко?! Приклеївся, як тінь моя, і волочешся слідом?.. Чортове поріддя, ти таки справді зібрався зі світу мене зігнати! – роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида у ту мить, коли він, забувши про обачність, зматеріалізується під самим моїм носом. Але під руки нічого не потрапляє, а віддалений гул авто лякає мене і я шугаю в придорожні кущі. Пругке гілля цьвохкає по обличчю, обліпленому павутинням, чіпка трава хапається спідниці, а… шляк ті трафить! Чого це я останнім часом усього сахаюся? Що за манія переслідування, манія постійного страху?! Звідки ці фобії?!!

Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше, його мерзкий, манірний та тягучий, як мій голос по радіо, нявкіт:

– Безлична дівка, вона ще питає?! До речі, коротке повідомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах під колесами неповороткого КАМАЗу Кирикового опонента у вчорашньому інтерв’ю незалежному телеканалу “3 х 3” натякнув на вірогідну причетність до вбивства його батенька безпосередньо зацікавлених осіб... Вловлюєш?..

– А до чого тут Кирило?

– Ну от! Сама сказала – я тебе за язик не тягнув... Отож-бо! На злодієві...

– Що ти мелеш! Що ти, гаде яблучний, нам шиєш? Та Кирилового духу там не було!

– Духу не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на місці аварії.

– Мерзотник! Який же ж ти... покидьок, і чого ти мене терзаєш? Чого тобі треба?

– Не мені треба, а Князеві! І ти знаєш – що!









СУДНИЙ ДЕНЬ





І раптом стало тихо, тихо, як перед бурею.

Так тихо, ніби це олімпійське поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворіла Дара. Така мертва тиша, що крізь неї не міг пробитися мій крик пораненого звіра. Все почалось несподівано: дитина раптом зблідла і почала падати. Моя дитина вмирала, і нікого не було поруч. Не було ні рятунку, ні рятівників. Ніби світ і люди в цю мить відвернулися від нас. У відчаї водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, і бачила круг себе суцільну чорну стіну людських спин, непробивних, як бронежилети “Беркута”. І тоді... ніби блискавкою мене шибануло-розчахнуло навпіл, і я згадала все: і змову на моїй кухні, і репортаж Ярослави “До смерті і назад”… Яка все-таки легковажна здуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кілька кроків від смерті; варто лише комусь (вгорі чи внизу) ворухнути всеможним пальцем – і ти зависнеш над бездонною прірвою трагічної безповоротності.

У той судний день до смерті було кілька кроків… Я майже бачила її, відчувала холод і несамовиту жорстоку байдужість. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомніють, так бліднуть діти, хворі на лейкемію. Я бачила їх, тих нещасних, коли, аби продемонструвати бурхливу доброчинність “Народної ідеї”, возила гуманітарку до шпиталю, де лікувалися діти-чорнобильці, хворі на лейкемію. До речі, до мене тоді вперше дійшов весь кошмар сподіяного Кирилом под моїм чуткім руководством... Тим безневинним лобіюванням... Але – чи ж ми з Кирилом одні такі?.. Та й не знала, не відала я про справжні масштаби цієї спецоперації з похованням радіоактивних відходів. Думала: пара оцинкованих, безпечних контейнерів... Європа ж браку не робить. Там усе надійно, добротно, на віки… Навряд чи, упаковані за останнім передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенів у пересичену радіонуклідами землю Чорнобиля...

Тоді я виправдовувалася перед Богом і людьми, як на Страшнім суді. Каялась, проклинала Князя і просила в Бога помилування, а дитині – порятунку…

О, що я тільки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обійшлося. Просто того дня моя дівчинка стала дорослою. А я з переляку такий рейвах здійняла! Отож, виходить, що наша провина з Кирилом не така вже й велика, а страх має великі очі і ще більші вуха. Хоч іноді й закрадалась думка: ой, Марго, бережись, бо може бути, що Бог попервах просто налякав тебе, або ж попередив, що востаннє повірив… Ой, Боже-Боже, помилуй мя грішну…Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я підбила Кирила на ту… досить таки ризиковану справу… Бо ж, як згодом виявили світила вітчизняної імунології, у Даруні знижений, як у всіх її київських ровесників, імунітет, і гемоглобін низький, і щитовидна залоза збільшена. Ясно, що дитину треба лікувати, і то – вже! І то не тут, не в цій державі, розкраденій, пограбованій, де медицина знищена, а лікарі від безхліб’я або озвіріли, або перекваліфікувалися на базарних лоточників… Господи, та й Ти… Не такий уже... щоб мені, бідній, дорікати... Чи не з Твоєї ласки пішов димами гіркими Чорнобиль? А коли ні, то принаймні – чому ж Ти не зупинив, не відвернув цю трагедію, якщо такий всеможний?! А міг. Але, видно, не бажав, або карав… Але за що вже карати цей недобитий, недочавлений народ? Вже ж прополов його так, що одна мерва і мерза зосталася! То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилів?!

Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусію розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моїй дитині покинути цю державу, вона хвора… І дитина, і держава хвора… Ми так довго шукали клініку, так довго вибирали тихе містечко у Каліфорнії, де можна було б прикупити будиночок… Господи, не карай, грішну…

Зіщулившись, вклякаю на місці, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замість спопелити мене гнівом своїм, Він... прощає, певно, співчуває болісній роздвоєності, що ріже навпіл мою душу, ділить на чорну й білу половинки, на цих лютих ворогів, що не вміщаються в одному тілі, виштурхують одна одну з моєї шкіри, спливаючи чорною кров’ю непримиренності...

От і цього разу не розкололося блискавкою небо, не провалилася піді мною, грішною, земля...

Земля-то не провалилася... Але дачна вуличка, бля! враз стала диба і лупонула мене межи очі... О-о-й... їй... їй...й!







СПОКУСА



– Я ж просив, мамусько, не спокушай! І не згадуй всує ім’я мого ворога небесного! Про це ж і книжка пише, дівчино-комсомолко! І я прошу на кожнім кроці: не ріж ножем ніжний слух Князя світу цього, Татка нашого дорогого! Бо біда буде! Скільки тобі втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранці – Чортові кочергу, а ввечері – богові свічку? Може, хочеш, щоб із тебе Сам зробив дві одноногих шолудивих старих циганки, і щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлівським... брр!... соборами? І верещали твоїм гидким голосом: – “Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди… Ці заздрісні, злі, вічно неситі істоти не прощають ближньому ані слави, ані багатства, ані… торби жебрацької. Чує моя душечка: це бидло інфіковане бацилою рівності і скоро, ой скоро, візьметься за експропріацію. Забере в мене парапет і торбу!” Що, не бажаєш такого світлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиґи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова! А ще хоч раз почую, що на Татка клевещиш перед... сама-знаєш-ким, пришелемоню!

– Ну, бісове поріддя, клянуся Пеклом, що здам тебе Самому... Яке ти маєш право збиткуватися... підслуховувати, стукачу сучий? – сичу, зводячись, як змія на гримучий хвіст, обтрушуюсь та обзираюся крадьки чи, бува, не зорять крізь жалюзі цікаві очі сусідів по Лабіринту.

Ніби – ні. Тиша, як на безлюдному острові. Сплять!

“Коли грішники сплять сном праведників, знай, Князя світу цього царствіє настало”, – казала баба Арехта.

Тоді чого ж нема мені спокою?! Чого радості нема?! Тільки ненависть, ненависть, ненависть...

– Облиш, мене, Хрис... – хочу сказати: “Христом Богом молю”, – але вчасно прикушую язик.

Гаспид вдоволено регоче.

– Дай зібратися з думками, – прошу теменного і лукавого під милий бік, на що той примирливо згоджується:

– Отак би давно! А то... розвела тут... Добре-добре – зникаю!

І, насмердівши сіркою, щезає.







МАЙСТЕР



... До траси метрів п’ятсот рівненькою заасфальтованою вуличкою, обабіч якої за високими глухими огорожами ховаються розкішні дачі сильних світу цього. Ці відзіґорні, збудовані за індивідуальними проектами вілли – радше, символи, аніж помешкання. Символи влади і розкоші. Як матеріалізовані рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашім “дикім Заході” у благословенний час первісного накопичення капіталів.

“Символи недосяжної для простого смертного висоти”... Так вона думала раніше, коли ще була бідною, як церковна миша, коли їхала цими дорогами попри чужі дачі у чужій “Волзі” з чужим чоловіком на чужу віллу... Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всім, замість того, щоб читати чужі тексти, почала шкрябати власні. О, ті її невправні, багатослівні драми про кохання в радянському суспільстві, пісне і прісне, аж глевке. Адже про нормальні, чи то пак реальні, стосунки між людьми в усій їхній багатогранності розказувати, а тим більше показувати на сцені було просто непристойно. Та й чи мали будівники комунізму моральне право гаяти час на якусь там дурню, вздохи на скамейке, якщо головним у їхньому житті було виконання і перевиконання п’ятирічних планів?! Зате... Що робилося за лаштунками-кулісами! По темних задвірках, куди подвійна партійна мораль цинічно загонила людські пристрасті! Содом і Гоморра! Але про ті узаконені неписаними законами кабінетно-катакомбні вакханалії, які процвітали, слава богу, на всіх рівнях, зась було говорити, не те що в книжках писати. Ото ж бо цнотливі інженери людських душ, які в гульбищах не відставали від своїх розпусних вождів-узурпаторів Неронів та Каліґул, годували народ виробничими романами механічних трудоголіків та платонічними любвами виписаних під копірку ідейних героїв-кастратів на чолі із сімейним союзом двох безстатевих соратників-більшовиків Леніна і Крупської. Звичайно, народ ті приклади святі мав на увазі, пив-гуляв та розмножався собі на втіху, та все ж, коли у роки Перестройки відкрилися секретні матеріали про інтимне життя канонізованої пари, бідний люд пережив шок... Почути таке про Ілліча?!. Та це навіть для безпартійних галушок було страшніше, аніж нині запідозрити Ісуса Христа у перелюбі!..

Але це було згодом, через “сто” років після тих щасливих днів юності, коли вона ще вірила наївно у свій талант... і талан. Отож, коли вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неї, правдиве і зворушливе на тему кохання, Майстер, пробігши очима наївну нєтлєнку, сказав ніжно:

– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: про виробничі процеси, про передовиків праці. І пиши просто, без емоцій та викрутасів: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а той – кака, а любити палко радянська людина, тим паче – наш сучасник, може тільки партію і Батьківщину.

“Але ж – чому?” – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого... недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і ... присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку – навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п’єсами місцевих класиків. І дівчинці страшенно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилася за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.

Дівчинка сиділа, скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої “Волги”, що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.

Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку “Волги”, що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-судьба іноді робить людині маленькі дарунки.

Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров’ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.

Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його п’єси і романи, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям – вампіричний еґоцентризм.

Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстер мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, що, безсумнівно, знала все про їхній зв’язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і решти привілеїв, якими відплачувала держава своєму співцеві.

Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Кирила, його “відрядження” до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П’єси її, видані й перевидані тисячними накладами у “Видавничому домі” Ліги “Народна ідея”, давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає... стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при “Народній ідеї” театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п’єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні конгеніальні супер-проекти, прочитавши запропоноване, скваснів і щез у невідомому напрямку. Однак у його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: “Душа наїлася та й бреше...” Проте їй було наплювати на його враження... І на славу ефемерну наплювати! І на творчість. Бісило інше: усвідомлення того, що талант і гроші – поняття несумісні і... різного походження. Кому Бог дає талант, тому Сатана шкодує грошей... І навспак... І запопасти одночасно і сповна ці багатства ще нікому не вдалося, бо за кожне з них треба віддати надто високу ціну – неподільну душу.

Смішно, але майже надцять років тому дівчинка з іконними очима, не відаючи того, була впевнена, що з обома Деміургами можна фліртувати, як із підтоптаними класиками, паралельно і безкарно експлуатуючи їхню прихильність собі на користь. Отаке мале сучисько! Про колосальний потенціал ділових можливостей Майстра вона чувала від людей, а от як перетворити його на чарівну паличку-виручалочку – сама здогадалася. Хитре жіноче нутро підказало, що він хоче від неї не вірності, не чистоти стосунків, а цинічної зради, хтивості, диявольських пристрастей, які б розворушили його ожирілу душу. Він бажав жінки, яку треба щохвилини завойовувати, повертати, купляти за царство-государство. Він волів цариці і повії водночас, жадав продажного кохання – і він його отримав. Вона як з цепу зірвалася. Вона кинулася сторч головою у вир розпусти спочатку лиш для того, щоб утримати Майстра біля себе на цуґундері, але згодом увійшла у смак і азарт. Вона знущалася над ним: то зникала, то падала, як сніг на голову, то освідчувалася в коханні, то в ненависті. Майстер шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею, люту ревність, у перервах осипаючи свою Маргариту царськими дарунками. Вона ті дари згортала у ковані скрині і гуляла-буяла далі. Передихнула від своїх витівок, своїх штучок-дрючок, аж коли стала ведучою на державному телеканалі і отримала як перспективний драматург квартиру на Березняках. Звісно, з волохатої руки Майстра. Але він так ніколи і не переступив порогу гніздечка, яке сам подарував їй. Продовжував її возити зимою на дачу, а влітку, коли там оселялося його сімейство, на свою ж квартиру, кайфуючи не стільки від любові, як від адреналіну, який

шугав їм обом у кров від однієї думки, що їх можуть побачити сусіди, або застати в постелі хтось із домашніх. Маргарита лютилася на Майстра за цей екстрим, бо над усе любила шалені любощі місячної ночі у київських парках, у травах похилих, як жартував Майстер, на Дніпрових пагорбах, біля коліс його “Волги”. Бо тоді, у магічному сяєві голубого місяця ошалілий від похоті Майстер їй нагадував Князя... купальської ночі у Карпатах...







ПОМСТА



В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватися від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт ЙОГО дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…

Як давно це було! Але чого так занило, затріпалося серце? Не від страху, як би хто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі й у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Кирила, навіть тоді, коли, здавалося, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Кирила підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його ще кремезну по-молодечому підтягнуту постать… Кажуть, тепер Майстрові не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому не потрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… “СЬОГОДНІ” належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе... Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…

Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її… і...







СУПЕРНИЦІ



Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це носить нечиста сила лісом у таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато. Мадам... Так юна Марґо подумки називала суперницю, завидуючи на її статус доброчесної забезпеченої дружини класика. У ті далекі часи жони заслужених діячів літератури і мистецтва, надто спілчанських функціонерів, за звичай не працювали, займаючись головно домашнім затишком та плітками про “молоденьких сучок”, які намагалися пролізти до слави через ліжка їх благовірних. Ох і не одну таку Маргариту розтерли на порох їхні щелепи...

Якусь мить, заскочені нежданою зустріччю, жінки мовчки вивчали одна одну і, очевидно, залишилися задоволені своїми враженнями, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, “побудувалися... недалеко” – цікавиться!), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів’яла, осіла лантухом. Голос теж був млявий, наче в’ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко, і я – гуляю.

Прикидатися було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон. Як би ти не ворушив його, а воно давно – потеруха...

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову порожевіло і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно пролепетала:

– Та так, як уже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась…

І рушила спроквола в бік озера. По напруженій потилиці молодшої видно, скільки їй сил коштує, аби не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою от-от мали зійтися лісові хащі, несподівано спитала:

– Перепрошую, а ваша дочка?..

І задихнулась: із густих кущів, у яких щойно розчинилася барвиста сукня молодшої, зі страшним риком вирвалася жовтоока сіра вовчиця і вихором пролетіла за п’ядь від її обличчя.

– Ссссука! Дай спокій моїй дочці! Вона – не вашого сучого роду, – почула Мадам, від жаху осідаючи хрящем на прілу торішню хвою.







МАРГАРИТА



Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку нічний жах, потому огидний скандал із дурним Кириком і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта лісом? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця…с-с-сука! Нахабна стара сука! Видно, її досі пече... Стільки років проминуло, а пече, пече… “А ваша дочка?” Її пече моя дочка! Кляті пліткарі, вони таки донесли до вух цієї нещасної брехні, нібито Даруня не Кирилова, а Майстрова дочка!.. Падлюки! Невже вона думає, що я, молода, гарна, бажана, могла б опустилася до... долі чи ролі покритки Катерини? Ридати чи шантажувати бідною дочкою Майстра? Та ніколи! Принаймні, мала вибір біологічного батька і серед молодших... Але не могла навіть ради найбільшого кохання допустити, аби моя дитина росла сиротою-безбатченком! А ця швабра ще сміє сумніаватися! Топтати мою гідність! Я що – заволока яка, щоб не спромоглась на законного чоловіка?! А я, ненормальна, мало не розквасилася перед нею, мало не цілувалися… Тьху!

Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть у лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти думала, що за плечима в тебе торба з грішми, а виявилось – із грішками, як з пекельною рінню, розжареним вугіллям…

Де той чортів Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би ліпше лісом обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб’я старе!

Спрага помсти, негайної, аж клекотить у мені, як смола в пекельнім казані, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженілу кобилу... якась сила... Може, сила божественної лісової краси? Може, влада ранкової тиші? Може, притлумлене бажання спокою і рівноваги? А натомість – натомість дискомфорт, від якого хочеться вити, як вовчиця на повний місяць...

Полівуруч крізь дерева заблискотіло сонячними зайчиками озеро. Але що мені до нього! Мені хоч океан, хоч калюжа – на душі, як на смітнику: один сморід!

Куди ж це я лечу? Жінко добра, зупинися, передихни, озирнися на дивну красу довкіл!.. Ах, яке повітря цілюще, які прекрасні зарошені лісові дзвіночки! Нахились до цього дива…

Нарешті дерева розступаються, і зір мій тоне у сяєві води, сонця і молодої зелені. Сідаю просто біля зграйки лісових дзвіночків. Отак би сидіти, дивитись на лілові дрібненькі квіточки і думати тільки про них… Але, на жаль превеликий, у голову лізе чортзна-що…







ВИБІР



Ти знову і знову згадуєш, як після чергового збайдужіння Майстра, що засів за нову п’єсу чи повість, нудила світом, комплексувала і, радше, від невлаштованості, аніж з любові спровокувала ще виснажливіший затяжний зв’язок із Кирилом. Свіжак не тягнув не лише на Майстра, а й на підмайстра чи майстерчука. Але був молодий і неодружений, і це інтригувало. А потім ти завагітніла. Несподівано. Неждано. Ти розгубилася, бо, коли чесно, то палко бажала дитини від Майстра... А не від цього хамуватого сибарита Тулумбаса-Баляндраса, від якого половина київських актрис і чверть поетес аборти робили. Але все одно ти вирішила народжувати, принаймні, після того, як, вислухавши радісну звістку, цей хам запитав, не моргнувши:

– А ти певна, що то моя дитина? Брешуть, ніби в тебе не я один – друг сердечний. Отож добре вирахуй, хто з нас тобі вигідніший в ролі татуся майбутньої крихітки?

І вийшов з хати. Повернувся перед народженням Даруні. Але батьківської радості не проявляв. Жив, як ворон – на краю гнізда, час від часу відлітаючи в невідомому напрямку у своїх таємничих козлячих справах.

Хамство цього бидлюка почало тебе добряче діставати. І тоді ти, рятуючись від депресії, відвезла Дарочку до батьків, як вони колись тебе до баби Арехти, і забігла аж на барикади оксамитової революції. Тоді, коли теперішні провідники нації м’яли по норах свої партквитки, винюхуючи, куди подме вітер, ти знімала внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки і “масолівське” студентське голодування на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досі діаспорою, що наводнила столичні вулиці, і почувалася на гребені часу, інтуїтивно відчуваючи: крига скресла, вороття назад не буде. Після поразки ҐКЧП це зрозуміли й обережні. І почали виповзати, випурхувати з комуністичних коконів розпрекрасними націонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день їх може бути дуже довгим. Так і сталося.

Революція котиться землею хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнілі компартійці романтиків Відродження. Викинули геть, на узбіччя життя. Що ж, вони мали досвід бути зверху, при будь-якій владі… А ще ти зрозуміла, що прорватися до верхів тобі заважає твоя трагічна приналежність до жіночого роду. І тоді тебе осінило, і ти негайно взялася підбирати гідного соратника у боротьбі за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не підходили ні старпери, які слинили услід, зачаровані твоїми розкішними формами, ні самозакоханий молодняк, готовий їхати на тобі за півлітру на край світу. І тоді ти розшукала в якоїсь... леді Бе Кирила, виклала йому свій наполеонівський план і стала чекати. На його щастя, Кирило виявився мудрішим, аніж вважала, і твій сумний висновок моменту: чия влада, того й гроші – прудко зробив своїм кредо. Першим його кроком у велику політику був уступ у ряди (ще ріденькі) Демократичного руху. Другим – балотування до першого українського парламенту.

Вільний художник, анархіст і вічний сибарит, Кирило поняття зеленого не мав про ситуацію в Україні. Революція його не обходила. Його цікавила тільки власна особа, якій хотілося єдиного: не перенапружуючись, котитись світом, як перекотиполе, час від часу зачіплюючись за якусь спідницю, щоб від’їстися і вгамувати свою жереб’ячу хіть. Отож, застовпивши невловимого громадського бугая, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честі Кирила, він швидко зорієнтувався: можливість вискочити на поверхню суспільно-політичної піни, утвердитися безглуздо-легким способом активізувала його ліниву натуру любителя дармівщини.

Отож, на початок ви вибрали округ у західному регіоні, де легше можна було пройти, експлуатуючи національну ідею, що, як виявилося, дрімала всі ці роки в анархічній душі відомого вузькому колу шанувальників вільного художника Кирила Тулумбаса. І не помилились. Кирило виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партійним минулим претендентів на депутатський мандат. Попервах ти їздила в його обозі, зачаровуючи електорат читанням маловідомих поезій Стуса, Маланюка, Руденка... Та згодом збагнула, що твоя присутність у виборчій кампанії, м’яко кажучи, зайва. Кирило відшліфував свій дар словоблуда-жінколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жіноцтво – ця суперактивна більшість пробудженого електорату – просто-таки конала, пісяючи від захвату кип’ятком та вишіптуючи, закотивши очі, учора ще бидляче, а сьогодні – таке неповторно національно-колоритне прізвище: Ту­-лум-бас! Тулум-бас!

Оскільки твоя персона в образі жони могла запросто збити цей шал довір’я до майбутнього народного обранця, ти намагалася керувати процесом із запілля: через колег-журналістів організовувала зустрічі на місцях і рекламу на всю Україну на всіх тодішніх телеканалах. Про нікому невідомого кандидата у народні депутати з чудним, неаристократичним прізвищем Тулумбас ще не зіпсована корупцією пострадянська преса писала охоче, але, переважно, як про дивака, що й близько не складав конкуренції полум’яним націонал-патріотам, “червоним директорам” і поважним професорам, які тісними лавами сунули до першого демократичного Парламенту. І це було їхньою помилкою, а Кириловим щастям: він переміг! О! То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молоді, самовпевнені і йшли напролом...







ГАСПИД



– Як же красиво ти навчилася все перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом...

– Слухай, чортяко, замість того, щоб мене перебаранчати, ти б ліпше стерігся, бо лісом бродять старі вовчиці: загризти не загризуть, але обслинять...

– Не переймайся – вже не бродять. Вже лежать, як дрова.

– Ти що?!.

– Та не бійся – налякав трохи, он чуєш – пошкутильгала. Буде знати, як нашою княжною цікавитись.

– Гассспиде!

– Та я жартую! Але ти, мамусько, все одно встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай сама з собою. І признайся, що рвалася до влади, як дурний до мила. Готова була душу продати... І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, і Князя, якого ти забула разом із бабою у своєму первісному гірському світі. Забула – як маячню, як дитячий жах нічний, навіяний бабиною страшною казкою про всіляку чортівню, яка не вписувалася у столичну сувору реальність, у твоє інтелектуально-богемне життя. Тим паче, що на той час з усіх шпарин зачала виповзати на світ білий теменна бісівщина в образах різномастих екстрасенсів, ясновидющих, контактерів із космосом, медіумів з потойбіччя. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше... Але поголовний ажіотаж, усенародне захоплення раніше забороненою містикою вразило тебе настільки, що ти, мамцю, згадала і виплодка свого дідчого, свого Гаспида нещасного, свого домовичка-лицаря, друга у дитячих забавках, розрадника й порадника, що сиротою ріс у сільській глушині, на печі у баби Арехти... Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, доки ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю... З майстрами всякими старими та кириками дурними.

– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи завидки беруть? Чого б то я мала нидіти, як ті неписьменні відьми, по безлюдних горах та ще з дідьком лабонатим на пару?! Не сміши мене! Правду кажуть: коня кують, а чорт ногу підставляє... Я самому Князю відмовила! Кня-зю! Ти чуєш, смороде сірчаний: Кня-зю!

– Не згадуй Князя всує, мамусько, бо він не такий всепрощаючий, добрий та милосердний, як Той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш даремно та ще так нахабно: відмо-о-о-вила! Дуже ти йому треба, стара клячо! Он скільки юних оленичок штрикає по кучерах та полонинах! І-і-йой, який цимес! Отож зашпиль ґембу, а то до старих відунок Татко не дуже добрі...

– Сам ти старий пень! І брехун! Насправді покликала мене тоді баба Арехта сама, як лиш зачула свій час останній. Наказала: їдь! Бо вже кличе мене Князь, душу вириває, а вона до сволока прилипла, не одірвати, і нема кому стелю зірвати! Ти ж був при тім, Гаспиде! Ти ж бачив ті муки! І ще смієш перекручувати факти?! От чесне відьмацьке, поскаржуся Князеві! Тож не бреши во ім’я моєї бабці, що викохала тебе в запічку з отакенької блохи на отакенного бицюру! Бо біда буде! Затям собі це до кінця світу, або закарбуй на рилі немитому, коли не годен запам’ятати!







ВЛАДА



– І-і-ій-йой! Як страшно! Але більше нудно! Піду-но я подивлюся, що там твій Майстер поробляє, Маргарито. Чи, може, удвох підемо?

– Іди, не псуй сіркою це повітря цілюще, але й не лякай більше мадам. Мені її шкода. Бідна жінка... І ні в чому не винна... Як і я.

Гаспида аж скрутило від бажання... скаламбурити, але я демонстративно затулила вуха, і він, перекинувшись зайцем, весело пострибав світ за очі, залишивши мене на одинці зі спогадами про Оксамитову революцію дев’яностих.

...Перемога на виборах змінила Кирила до невпізнанності. За лічені дні зі спритністю Гаспида він перелицювався з бурлаки-альфонса, пустобреха і гультіпаки на сповненого гідності державного мужа і добропорядного сім’янина. На той час я зовсім охолола до Майстра і з причин фізіологічних, і політичних: як продукт здихаючої радянської епохи і гвинтик комуністичного пропагандистського “брехунця” – він не сприймав суспільно-політичних перемін. Вони його лякали апокаліпсичними катаклізмами і перспективою розправи...

Я так думаю... Був у нього цей страх: розправи за... розправи. І небезпідставно. Тільки згодом із випадкових публікацій дізнаюся, скільки мимовільної підлості він заподіяв людям у часи сталінізму і брєжнєвізму своєю непохитною вірою у справедливість рішень компартії і любов’ю до кар’єри. Особливо непереливки йому стало, коли почали повертатися із заслання дисиденти – м?чні сумління. І хоч ніхто з реабілітованих не мав до Майстра особистих претензій, він нервував, відчував небезпеку та приниження. Часом по старій пам’яті дзвонив мені на роботу, не підозрюючи про Кирила і Даруню, кликав проїхатись, де трави похилі, і я, по старій пам’яті, радше, з обов’язку, їхала, покинувши лоском роботу, наражаючись на небезпеку людських пліток і сімейних скандалів. Можливо, і знав, але вперто не визнавав мого права на особисте життя... А може, старий збоченець просто вимагав зустрічей, бо присутність у моєму житті Кирила його заводила, збуджувала до творчості, як колись невидима присутність дружини? Не знаю. І так ніколи і не дізналася, бо ніколи не говорив на цю тему, зайнятий тільки собою, своєю тривогою і страхом перед тим, що відбувалося. І зневагою до тих, хто це робив, весь цей бедлам, дурдом, руїну! Говорив про це дорогою до якогось найближчого за містом ліска, говорив, метаючись лісовою галявинкою, як тигр кліткою, говорив дорогою назад, говорив, не дивлячись на мене, так, ніби я була манекеном або якоюсь торбою бездиханною. Але я не ображалася – розуміла, що йому треба виговоритися близькій людині, яка його не зрадить, не продасть. І навіть трохи пишалася його довірою, але все одно ці зустрічі були обтяжливими, надто ризикованими... А я не бажала більше ризикувати намарне, тому одного разу, коли він приїхав і чекав мене біля брами телецентру, не криючись, як завжди, сердитий, я не втрималась і розповіла про Кирила, і дитину, і своє нове життя. Майстер слухав уважно, дивлячись попереду себе крізь вітрове скло, спокійний, надто спокійний, а коли я висповідалась, узяв мою руку, поцілував, і дивлячись в очі сумно-сумно, спитав:

– А дочка... чия?

– Не твоя, – сказала я і, не прощаючись, вийшла з машини. А він, не прощаючись, тихо від’їхав. Назавжди.

Так із почуттям звільненого в’язня сумління, повернулася на свою кухню, де разом з борщем готувалися Кирилові виступи перед народом, у парламенті, а згодом і всі поправки до законів, що були першою статтею доходів до нашого бюджету. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком надруковані) ми постригли після того, як я зрозуміла, що бути нардепом – це не лише грати вар’ята перед електоратом, зображуючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – “червоним директором” однієї з найбільших шахт, порадила Кирилові потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки і таким чином пригасити заворушення. Це був на той час порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Та найбільше виграли ми. Новий міністр виявився не лише заможним, але й вдячним. Тож щойно отримана нардепівська квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими з карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на земельну ділянку у Кончі та на будівництво і облаштування на ній заміського маєтку...

Нарешті, здавалося, всі мої мрії сирітські здійснилася. Устократ. Збулося навіть те, про що й не наважувалася мріяти – про свій маленький Едем, свій райочок на цій грішній землі... А серце ниє, ниє... як у дитинстві, за такою дрібничкою, як надійне чоловіче плече, незрадлива віддана душа. Та, либонь, серед людей такі наївні дурнички людські дав-а-авно перевелися... Доводиться серед нечисті шукати.

... Сонце припікає. Пахне гостро смолою. Сосновою, на щастя. І хочеться думати про щастя, бодай про його сурогат, чи замінник... Коротше, про сяку-таку втіху від цього життя.





ПАТРІОТИ





То був тільки початок. Далі добро само попливло до нашого дому, радше, притупало під сюртучками заможних представників діаспори другої, політичної хвилі, колись ображених тяжко радянською владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких і білозубих дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН-УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось марив українським громадянством, хтось мріяв придбати квартиру в центрі Києва, або на тій вулиці, де народився, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось горів бажанням критикою та порадами навести, нарешті, порядок на своїй стражденній історичній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні чи штаті Юта і він жадав української сироти, а хтось і по жінку приїхав…

Але цих благ вони не сподівалися задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто запоміг би здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цих оборудок, звісно, на їхню думку, були народні обранці.

Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже в ті далекі дев’яності ці переважно дуже чесні і порядні люди у благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього “незалежника”, себто вчорашнього голодного “совка”, який в очі ніколи не бачив “зелених”, ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенським дворушництвом.

Звичайно, патріоти місцеві все-таки щось робили для патріотів з екзилю. Не без того. Але головно підпасалися, ініціюючи за гроші діаспори вселенські асамблеї українського пробудження, конгреси національного відродження взагалі і реанімацію громадських організацій сторічної давності зокрема, розвій сучасного жіночого руху, незалежну пресу, видавничу справу, будівництво храмів… Тільки лінивий не намив собі торбу золотого піску на тих, здавалося, невичерпних благодійних клондайках. А дехто й досі відмиває... Отож-бо й виходило, що грубі гроші роздували приватні капшуки, а дрібні центи йшли на галас довкола суспільних потреб, святих ідей та розбудови держави, що все бідніла й бідніла разом із наївним електоратом, перетворюючись на скирту прілої полови, на вершечку якої красуються та давляться багатством народним різні пелікани.

Що поробиш – така діалектика… Виживає сильніший…

– Мамусько, з тебе будуть люди! – трубить лосем над самим моїм вухом оглашенний Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!

– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид, мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніший, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку-президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка... Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже на помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба?! Вау? Чому се? – не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху... Або цнотливу роботягу Наталку Полтавку... Або меланхолійну таємничу чарівницю Марусину Чураївну, від якої не знати чого чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності... Ні... Жоден образ не підходить... То що робити накажеш? На мудру Роксолану ти не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш... А на Марусю Богуславку – мужності не стачає... Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, себто кордоном, у чужих краях-країнах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву. Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду...

– Ти був там? – обриваю дідькову бовтологію. – Бачив?..

– Бачив! Чорти його не взяли!

– Я питаю про неї...

– Відходить після переляку.

– Любий мій дідичку, більше так не роби. Гаразд? Та жінка справді ні в чому не винна... Винні радше наші преславні майстри... Але ходімо ближче до озера...







ЗРАДНИКИ



Гаспид, часом трапляється, буває сповна розуму, і тоді йому навіть можна подумки висповідатись, і поговорити душевно, і пофілософствувати, і пожалітися, ба, навіть пофліртувати... Що поробиш: на безлюдді і чорт чоловік. От і зараз, прочитавши мої світлі думи, вмент перевтілюється в бородатого пана в окулярах і піджачку-анцуґу початку минулого століття.

– Давайте знайомитись, – підігрую дідькові.

– Грушевський, – відповідає з гідністю Гаспид. – Перший державець, учений, поступовець-популіст... Той, на чиїй вулиці майже вся ваша власть незалежна (розуміється – від народу) товчеться...

– Що поробиш: що заслужили, те й маємо. Хай мені вибачать усі пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні наукові спостереження, дослідження та уроки історії, у переважній більшості своїй наш рідний народ – це народ-люмпен-чорнороб, хлоп-холоп, смерд-робучич, не спроможний ані владу собі вибрати, ані народити свою патріотичну аристократію, свою національну еліту. Усе поспіль, що народжувалося в його надрах і вискакувало нагору – було зрадливе, ненажерливе, недалеке, з колиски – зденаціоналізоване і продажне. Ото лиш на ноги зіпнеться, лиш в колодочки вб’ється – об’їсть народ, як коза липку, обкраде, капшук – в зуби і у табір ворожий: з порога виблядок турчиться, польщиться, волощиться, какає-штокає, прізвище батькове міняє на сусідське. А народу, що здивовано дивиться тій еліті сраній услід, псячий перекинчик з-за чужого тину кричить: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерівець!..

– Та що дивуватися, пані, – зітхає пан Грушевський, – коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе... От і виходить, що всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи народ без голови, без еліти, без ідеї.

– То, перепрошую, якщо ті батькопродавці – голова, то виходить, що народ, вибачайте, язик не повертається вимовити?!

Лже-Грушевський аж зашпортався від сміху: окуляри в траві шукає, із анцуґа-піджачка випадає...





ЕЛІТА



– Ой мамусю, до чого ти ведеш, лукава, ой лукава?! –питає.

– До озера, – сміюся. – А паралельно – до істини, себто до того, що, як не крути, а в певній мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію. Слава Богу, вчасно підоспіли гроші діаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам із Кирилом – зорганізувати Ліґу “Народна ідея”, обзавестися газетою, видавництвом із друкарнею, парою магазинів, акціями кількох підприємств.

– А! – розчаровано квасніє антихрист. – Ти знову своєї... Ти, мамцю, як та стара повія, що після смерті у рай преться... Але нічого – говори, а я тим часом в озеро беркицьнусь, рибки наловлю або раків і пришпилю тобі до...

– Щезни, маро! Тьху! Перебив на самому злеті мислі!

Дідок в окулярах підскакує і, перетворившись у кульбіті на золоту рибку, летить метрів двісті в повітрі і з плюскотом пірнає у небесну воду, що сліпить очі густими білими іскрами.

Я зітхаю услід капризному слухачеві і сумно повертаюся до свого внутрішнього монологу:

– Зрозуміло, що мене дивують, ба навіть ображають оті плачі з-за океану: “Ми збирали свої криваві центи на розбудову України, а вони збудували собі хороми...”

Але, дорогі панове, що ж то за держава буде, коли її депутати чи там міністри перебиватимуться з хліба на воду по клопівниках та їздитимуть у метро на службу! Самі ж то ви, хоч не видно серед вас ні сенатора, ні міністра, з карів не вилазите і квартири собі на Хрещатику прикупили...

Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланність своєю житейською філософією: коли він мешкає в такій псячій халабуді, не має штанів про свято, то він того вартий. Водночас декому в капіталістичнім екзилі так хотілося, аби совіти нас тут усіх видушили, аби було за ким плакати та ганьбити режими. А чи самі бодай погляд спинили на якомусь неімущому, злиденному, рядовому, а тому безправному правдоборцеві? Ай-я! Бажали справу мати лише з відомими, чільними, посадовими. Закриваючи очі на те, що всі ті колишні чільні та посадові виростали не лиш під зорею радянської влади, а ще й під полою шинелі Дзержинського... Ви ж бо про те знали! Але ж кажу: прощали, бо з чесними дурнями нічого не збудуєш. Ви хотіли руками таких, як Кирило, збудувати прихильну до себе Україну, і разом з тим – аби той Кирило нічого за те не мав! Ну, вибачайте...

Але – все те ще можна пережити. Гірше, що під нас, себто національну еліту, почали косити й інші... антиподи... Особливо перед виборами. Той, дивись, заговорив українською. Той розказує небилиці про козацьке коріння своє, що веде від самого Хмельницького. А інший, приватизувавши всі енергосистеми, прихопив заодно у родичі славного гетьмана Полуботка разом із його англійським золотом, третій “вдідовив” великого страдника Івана Сірка, змінивши йому... національність. Тож по всьому виходить на те, що на Січі одні греки, московіти та гебреї тусувалися! Агій, безличні, – як казали мої бабця солодкі Арехта. Було, правда, поміж них ще пару волохів і татарська кіннота... І хто це, скажіть, таке може витерпіти?! Коли б не ми з Кириком, то й України давно б уже не було, не те що ідеї української! А вам цента щербатого шкода!..

Он уже всі міністри та депутати через одного б’ються за право на славнозвісного предка... Всі “рідною” балакають. Коли треба, звісно... А партії? Що лиш не витворяють... Порозбирали собі в духовні поводирі письменників-класиків, поприкривалися ними, щасливі, що великі покійники не годні встати та до суду подати, або по писку надавати. А живі майстри слова, сіль землі, цвіт нації, совість епохи і т.д. – мовчать!.. Хоча, де ви їх бачили?.. Де стрічали? Хіба що на фуршетах з нагоди презентації якоїсь або в приймальній Ліги “Народна ідея” – у черзі за фінансовою підтримкою! Дайте! Видайте мій опус вєка! Авжеж! Розбіглася! Біжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою кривавицю по простягнутих липких долонях! Беріть, видавайте свої недолугі шедеври та обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведіть, що ви талановиті. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! І скоро, дуже скоро можу залишитись єдиною драматургесою України, національною гордістю, як Кирило Тулумбас – народним заступником. Хоча... я добра! І мені не шкода ламаного цента для істинної еліти, для правдивих митців...

А ось і озеро! А де істина? Де істина, пане Грушевський? – роззираюся за співбесідником навсібіч і бачу, як іде він по сліпучій воді у свою історію, весь осяяний сонцем, і не тоне...

– Камо грядеши? – тихенько гукаю услід, та він не озирається і не відповідає. Але мені байдуже. Лягаю горілиць на теплий, густо зазеленений зіллям, пісок, під розлогою вільхою і заплющую очі.







ГРІХ



– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, тіло освіжити, як вона вже з іншим грішить, за іншим тужить, лукава...

Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.

Але жінка, що звільна розкинулась на прим’ятих, приємно прохолодних пачісках лугової трави, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись із пазухи, біла пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.

– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?

– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.

– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.

– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.

– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитися в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю нібито сільських хлопів, а відробляти мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…

– То це ти був, мармизо гаспидська?!

– А ніби ти не знала?

– Та здогадувалась, – усміхається жінка. – А тобі не здається, що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід... Пора вже вбивати... – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ... Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її не приголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом із батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки... Істерика знову повторилася... Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людця тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються недитячою жагою її блискучі ясно-жовті, наче цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалася, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:

– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.

Баба Арехта Фройда не читала, як не читала і трагедій Софокла, але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п’ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий...

Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватися. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. “Поїхав на заробітки”, – відказувала баба на її німі запитання. А впередвечір Івана Купала скупала її баба у діжці з дощівкою, настояною на любистку, наказала одягнути святкову, цятками бісерними вишиту сорочку і повела високо в гори на дику полонину зілля збирати...







ШАБАШ



Жінка на прим’ятому луговому зіллі зітхнула глибоко й солодко, провалюючись чи то в сон, чи то у транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо-п’янкі шерехи, зітхання та ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і п’янко закипала кров...

– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулася, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не самі. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись у біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав, поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світилися до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.

– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш...

І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві, і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий і незвично, до запаморочення, до безуму – жаданий. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що аж вогнем попалило вуста:

– Князю, бери мене! Візьми мене, Князю претемний...

І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп’ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх розтанули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль...

Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби засвітилося рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лишень на поклик ОДНОГО ЄДИНОГО ГОЛОСУ.





ВІДЬМА



Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.

– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, – казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників – на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих... Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив’язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів... Лиш за них він вдячний буває. А клятому, заздрому жіноцтву, що тобі, квіточко моя, ой як дозоляти буде, намагайся бути повірницею, аби знати, що воно думає... Будь мудра, як змія гірська, хитра, як лисиця, обережна, наче ящірка, вертка, як вивірка, солодка начальству, як мід, а на ворогів – гостра і замашна, як бартка. Сповняй, дівче, бабині накази і давай у тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, а в найтяжчу годину – Князя... Він любить тебе, Маргаритко!

Вона давала собі раду. Лиш за село виїхала, поміняла, як тепер кажуть, імідж: розправила плечі, розпустила по них чорну косу, а в жовті очі напустила золотого туманцю, крізь який час від часу зіниці її зблискували гостро, у рисі на полюванні. Хоч у паспорті була записана Людмилою, усім чоловікам представлялася Маргаритою. Спостерігаючи, яке невідпорне враження на незнайомців справляє її романтичне ім’я, була вдячна бабі Арешті, тим більше, що з кожною хвилиною відчувала, як їй стає з ним затишно і зручно, ба! навіть... безкарно і привільно, як у циганському таборі.

Маргаритою зійшла з поїзда на київському вокзалі, Маргаритою зайшла до театрального інституту, Маргаритою почала нове своє життя в столиці. Від старого, темного сільського прихопила тільки тайстру відьомських чарунків: шнурок, яким були зв’язані у трунві ноги покійного діда, недопалок свічки-громівниці, пір’я чорної курки, жаб’ячі кісточки, сушені котячі мізки і ще цілу купу всілякої чортівні про всі випадки життя; а також звичку носити зашите зліва у ліфчику приворотне зілля – для хлопів, сіль – ворогам в очі, цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці – на всіх решту, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою. Аби таланило у всіх намірах і оборудках, за порадою баби Арехти переступала високі столичні пороги лише правою ногою, подумки наказуючи:

– Усі вороги в кут, бо я ґаздиня тут!

І вороги тушувалися, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але щойно виходили з поля впливу відунських чар, як знову перекидалися, мов ті вовкулаки, у лютих ворогів, надто жінки. І тоді кабінети й курилки аж шкваркотіли їхньою ненавистю: “Ти бачила цю смердючку? Цю проблядь табірну? Що вона витворяє з нашим начальством! Воно аж дуріє! А вона, шльондра бездарна, не те що написати свого – чужого тексту не може прочитати! – А нащо? Як вона, вибачайте, п...звєзда! А ето в нашей жізні, дєушка, главноє! Так що переймай, доки не пізно, передовий досвід! – Ти права! Головне – передок! – То хай ті козли і показують його по телевізору! І не питають: де інтелектуальні державно значимі передачі! – Е! Та що ти хочеш: у нашій професії часом і голови потрібні, не лиш... пз...пз.. звізди!”

І дружне – ги-ги-ги...

А в коридорах!.. Зміїне сичання... Гаддя, як весною в горах, – кублами-кублами! Бр-р-р! Заходиш – а вони врозтіч з-під ніг! А яке не встигло випорснути – чавиш, чавиш, чавиш... Ф-фе! Але ж усіх не перечавиш! А спокійно споглядати цей тераріум, якого й дуст не брав, терпіння не напасешся?! Отже, хоч-не хоч, а мус було маком-самосієм морити та зіллям приворотним хмелити, аби вони, усі ці курви незатребувані, як вівці до потічка, знову бігли до любої Марґусі зі своїми таємницями потаємними та печалями невтоленними, а хлопи – за матні хапалися та водно начальство злодійське шпетили за розбазарювання державних коштів. Тьху! Але ґав не ловила, а складала все те “у досьє” – про всяк випадок, а тих випадків, як ми знаємо, в житті – ого! І скоро, дуже скоро вже тримала кого треба у своєму чіпкому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як, ненавидячи, дружити з нею і всупереч власній волі творити довкола її гівничності, як вони, прочумавшись, лаялись, дружну челядь.

Організаторські здібності Марґо вперше були гідно поціновані в інституті (обранням незмінним комсоргом курсу), вдруге – на телестудії (призначенням її, зелепухи, редактором літературно-мистецьких передач), а пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі (визнанням неперевершеним бійцем невидимого фронту – пожиттєво). О, це була ще одна гріховна грань її щедро талановитої душі! Що не кажіть, а немає більшого морального задоволення, як служити батьківщині, розправляючись зі своїми недругами – доносами на них, та ще підписуючи ці доленосні інформації незвичним, ба, навіть дикуватим для комуністичної доби символічним псевдо – Княгиня!

Тож баба Арехта могла спокійно й далі колотити своє відьомське трійло та обпоювати ним перелюбників усього підгір’я: її Маргаритка у далеких світах давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили освєдомітєлєм до Майстра. Вона злякалася: така людина... та як... та він...

Щоб зняти її переляк, куратор інституту, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі головного корпусу, де такий самий сірокостюмний, але старший роками і чином ґебіст проінструктував Маргариту детально, як узяти голими руками недоступного Майстра. О! Той сіроштанний був великий спец, або, як тепер кажуть, профі! Радив не цуратися жодних засобів, особливо... інтимних. Навіть проілюстрував інструктаж яскравими картинками із власного досвіду, коли йому доводилося ради державної безпеки, скромно кажучи, трахати жон високих партійців, сановників та воєначальників, аби вивідати, чи не затівають у цей час їхні муж’я заколотів.

– Незабутні враження! – цинічно скалився, обмацуючи масним поглядом принади Маргарити. – Так що – вперьод грудью! І нікакой осєчкі! Тим більше, що один із найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П’янчук. Тобі, дорогенька Марґусю (від цього звертання, схожого на “дурненька Марусю”, її покоробило), тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде... Але дивись мені, на цього покидька не розмінюйся, бо він частенько любить дорогою на дачу першим знімати пробу... Хай вдовольняється тими, на кому вже нема де ставити клейма! І– грай! Більше грай! Ти ж – актриса!

Що ж, це вона любила – грати! Подобалось уживатися в нові ролі, які придумували для неї сценаристи та режисери з органів. О, це була не просто гра... Це було диявольське ловіння душ!







КОРОНАЦІЯ



Жінка ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап’ясті: о пів на сьому вечора... Проминула якась мить, а здалося – половина життя...

Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. Гостро пахло розігрітою сосновою смолою. У прибережних вербах оживало потомлене спекою птаство. Як у тому далекому сні, що наснився їй після смерті Ярослави, коли до неї прийшла сірою жовтоокою вовчицею баба Арехта і сказала:

– Не бійся, моя квіточко, пекло не таке страшне, як його малюють...

Наразі розтроюдженій ворохобними спогадами циганкуватій жінці до скрежету зубовного захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світу, навіть до цієї набридливої пекельної личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту живою...



...Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев’яному тапчані, застеленому прив’ялим зіллям і старим облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлося щось несусвітне – то в комині крізь ніч вовком вило, то ревло худобою, то гупотіло невидимим кінським табуном, то підіймало дранковий верх, як гуцул крисаню для добридня. А коли сільська фельдшерка наважилась поріг переступити, то так турнуло її в груди, що бідна ногами вкрилася. Не помагали ні молитви, ні служба Божа, яку панотець Валерій правив третю добу поспіль у старенькій сільській церковці. Князь бушував. Князь люто боровся за бабину запропащу душу: каламутив, ворохобив буревіями оболоки, ламав ліси, збивав хвилю на Черемоші, трусив горами, як торбами. Небеса на те сатанинство відповідали громом і блискавкою, панотець Валерій – церковним передзвоном.

Третій день над селом бушувала гроза, під селом двигтіла земля, а радіо передавало про шестибальні циклічні землетруси у румунських Карпатах.

Під вечір на третій день, коли приїхала Маргарита, стихія несподівано вгамувалася. Перелякані сусіди здалеку спостерігали, чи впустить її в хату нечиста сила. Нечиста сила впустила Маргариту. Сусіди полегшено зітхнули, а баба Арехта, втомлена, ніби вона щойно косу з рук випустила, сказала, світячи з темного смертного одра жовтими очима:

– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно... Сідай і слухай, бо час мій стікає... А твій – сили набирає. Тож – слухай бабу: не журися, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Чоловіка будеш мати і не мати. І не одного... Але то – пусте... Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров’ям. Не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь та мордувати тіло. Але – терпи. Бо все втратиш. Будеш мати дитину – дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, але, як прийде пора найвища, віддай її Князеві, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду... А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю – знаття відьомське переймай...

Маргарита, хоч і чекала цієї миті, здрейфила. Боялася Князя, але найбільше лякали віщування про дочку.



“Але ж чому... Князеві, коли Бог дає дітей?!” – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збилися в горлі. Тож стояла слупом і дивилася на чорну худу бабину руку, що тягнулася до неї, здавалося, з темної трясовини лісової багни-трясовини, аби потягнути за собою, і з жахом розуміла: пізно противитись, вороття назад нема. Відчувала шкурою – за спиною провалля пекла, на смердючих задвірках якого вона й зогниє. І... стиснула холодну, як смерть, бабину долоню...

І в цю мить у комині заухкала, зареготала упирем сова.

– А тепер, – зітхнула полегшено баба Арехта, – я можу йти. І ти йди. Не тривож християнськими погребальними обрядами моє тлінне тіло, бо воно належить не цій земля. За поконом мого племені мала би збудувати мені усипальню золоту, але я сама, межу переступивши, про себе поклопочусь. Іди. І не оглядайся. Віддайся на волю того, в чиїй власті від нині.

Маргарита хотіла заперечити, але бабин лагідний погляд виштовхав її в груди із хати, освітленої тільки блідим місяцем, що царював над втихомиреними сонними горами. Востаннє окинувши оком рідне подвір’я, Маргарита пішла, майже побігла за дорогою, що вела до залізничної станції. Крадьки. Майже тікала, намагаючись не думати про бабу Арехту, що бездиханно спочивала після мук пекельних на битій, як циганські дороги, долівці. За селом її розпалене бігом тіло раптом підхопив зимний, як протяг із підземелля, вихор, і підкорившись йому, як течії Черемоша, вона забулася, загойдалася у солодкій напівдрімоті.

Коли ж на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з їхнім минулим. І сліду не лишилося. У пам’яті односельців – теж. Ніхто ніколи більше не згадав ні стару відьмачку циганку, ні молоденьку відьмочку. Ніби їх ніколи й на світі не було.

Може й не було. Бо через ніч на столичний перон замість Маргарити ступила прекрасна незнайомка з іконними золотими очима.







МАРГАРИТА



Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці – від долоні до ліктя – повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитися на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.

Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то проклинаєш.

Жінка заплющує очі, зосереджується, подумки вертається у свій маєток. Кирила нема. На подвір’ї пахне смаженою картоплею і шашликами. Біля мангалу – зосереджений Кібчик зглитує просто з шампура золотисті кавалки м’яса. Твар ненаситна!.. Замість того, щоб посуд на кухні помити. На другому поверсі у своїй спальні на зім’ятих простирадлах валяється Дара. Жінка пильно роззирається: на щастя, Гаспида не видно. Певно, накручує Майстра, лукавий. Жінка підозрює, що останнім часом чортисько часто зазирає до Майстра погалакати на політичні теми, але не розуміє – з якою метою. Невже Князеві бракує ще одного вірного пса в особі цього геніального циніка? Та й узагалі цікаво: на які подвиги гуртує Сатана своє воїнство? Десь читала вона, що у невизначеному і неоглядному майбутньому Україна має стати полем останньої битви Добра зі Злом... Невже це майбутнє уже настало?!

Жінка зосереджує всі свої сили, сконцентровує увагу, аби зазирнути в лісову барлогу Майстра, але в очах – непроглядна темінь.

“Дракуле! – шаленіє жінка, збагнувши, що Князь не бажає відкривати перед нею, нікчемною, свої карти. Тьма з ним! Стільки б горя було у неї! А тому вертається у вітальню, вмощується у м’якому кріслі, вмикає телевізор. Поклапавши пультом дистанційного управління, погулявши телеканалами, з огидою вимикає. Жах, ні на чім око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності перетворилася на звалище не тільки радіоактивних відходів, а й отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. А мовчать! А не бачать! Як повилазило! Не знають!

Зате вона знає всіх поіменно. Але не буде начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, та й вас не зачеплять... Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі. А по-третє, чорт з ними!

– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива й одинока... Може, пустиш до середини...

– На тебе, нахабо бісова, вже й злости не стачає... Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:



Я полощу в гірському потічку,

як у пінних, у білих молоках,

свою чорну зів’ялу чічку,

що чекає сто років на хлопа.



– Овва! Так ти, мамусько, ця, як її... Ахматова!

– Я – Шекспір, ідіоте!

– А... Вибач, то ця гормональна драма... автобіографічна?

– Як тобі відомо, мармизо гаспидська, я хлопа – маю.

– Авжеж, маєш…А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?

– Що-що?

– А те, що чуєш. А коли заплющиш вирли свої ясні, то ще й побачиш.

– Ну-ну, давай, – вдаючи, що їй байдуже, жінка грайливо примружує очі і враз зривається криком:

– Неправда! Цього не може бути! Вона моя подруга…

– І не тільки! Ще й посестра... Точніше, кхи-кхи... двійник-замінник... Ади, як ввихається коло Кирика, справді, як коло рідного...

– Сука, я ж їх уб’ю! Де вони? Кажи, рогатий, де зараз цей упиряка і ця...сука?!

– Та ж в управі! Народну ідею вергають на верховини сонячні!

Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.

– Я хочу, щоб була п’ятниця, тринадцяте! – кричить жінка. – Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – в лютій сліпоті топче землю, дряпає її пещеними пальцями, трощить зілля, ніби хоче продертися в самі тартарари.







ПАДІННЯ



І раптом... світ темніє. Просто перед жінкою з-під землі чорною рухливою лійкою виривається піщаний смерч. Він росте, розростається увись, розтікається лісом, ламає, вириває з корінням кущі і дерева, і хтось питає її утробним, здавленим голосом:

– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?

– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п’яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?! Кажи, гаде теменний!

– Прикуси язик, відьмо! Доки я не розізлився і ще чую тебе, замовкни! Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п’яниці? Гірше – ще й заздриш?! Маргарито, я не впізнаю тебе! Невже щастя – не в багатстві, не в спокусах і розкошах цього світу? Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!

Жінка не встигає заперечити, як уже летить сторч головою кудись вниз, залишаючи високо вгорі осяяне неонами місто, дорогу з автами, схожу на довжелезні разки ялинкових гірлянд, сміх людей, переривчастий гул електропотягів. Невже – в тартарари?! Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, прихилившись до “бика”, що підпирає міст “Метро”, і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці навдивовижу гарно. Вона трішки п’яненька і трішки щаслива. Поряд... О, кого вона бачить! Невловимий бабій і волоцюга – Кирик! Термоядерний самогон, яким розрахувався за видраєну яхту нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається тілом, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але бідний Кирик, збитий із ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на коліна нечесану і немиту голову. У збитому, як лямець, липкому, всіяному гнидами, пушку весело побрикують жирні блощиці. Жінка, вловивши котрусь на льоту, зі смаком потріскує чорними нігтями. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Кириковим ребристим боком, тягне на сон, повіки злипаються-злипаються... Але – наче хтось гукає її. Жінка лупає закислими очима і розтягує в усмішці чорний беззубий рот. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої, щойно видраєної Кириком яхти нардепа Фекалюка. Вона така струнка, гарна й бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи дорогами країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої яхти, всім своїм респектабельним виглядом демонструючи предкам під мостом, що Фекалюк платить за рейс більше, ніж оті смердючі перевізники.

Дашуня посилає останній повітряний поцілунок і зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:

– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те й маєш. Іди і слухай.

Чорний піщаний вихор грубо вириває її з обіймів з-під боку ще, слава Богу, теплого Кирика і хряпає об асфальт перед офісом “Народної ідеї”, над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.





ПОХОРОН



– Ідіот! – лайнулася бомжиха і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його построїти, але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився зав. оргвідділом “Народної ідеї” Кость Поливаха.

– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але, не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене... не видно?! Значить –нема!.. Я вмерла, і тільки душа ще побивається на цім світі! Чортів Вельзевуле, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, п’яні б чорти б тебе дерли, клятий Князю! Як ти міг?!. А це ще що: на столі – мої книжечки, видані “Народним видавництвом” (як їх мало і які вони тоненькі!), опертий на стіну мій портрет, перев’язаний навскіс чорною биндою (могли б і кращий знайти). Віялом останні примірники часопису “Народне слово”, теж із моїм портретом і некрологом...

Що-що?!! Ме-не... в-би-ли?! Скинули з мосту Метро? Автомобільна катастрофа? І з якої причини? Що вони тут пишуть? У “Народному слові”, ясно, одні дифірамби! Йо-ма-йо! А це хто припер сюди цю паршиву жовту газетку?! Ну й сучий син... “Дружина відомого політичного діяча, народного депутата України всіх скликань Кирила Тулумбаса була знайдена позавчора мертвою під мостом Метро. За даними судмедекспертизи, її зґвалтували, а потім задушили. Такий кінець важко назвати несподіваним, оскільки покійна відзначалася, м’яко кажучи, буйним норовом, схильністю до ризикованих пригод і звичкою носити при собі чималі суми готівкою. Де вона їх брала, встановить слідство. У наближених до цієї сімейки колах подейкують, що леді Марґо мала тісні зв’язки з міжнародною наркомафією, торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розпусти, які іменувала “салонами краси”, це окрім видавництва, газет, які працювали під “дахом” громадської організації “Народна ідея”.

О дракулє!.. Сто чортів тобі в бік, триклятий брехуне!



Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало в карти не грають на животі в покійниці.

– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет Кирика – президента ліги “Народна ідея” – зачинені. Видно, тужить. В приймальні – три кумасі: секретарка чоловіка і дві моїх заступниці – з газети і видавництва. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.

– Кажуть, вона була п’яна в дим...

– А я чула, що вона часто платила зекам... покидькам всіляким, щоб її... той...

– Я знала, що вона добром не закінчить... Ви ж бачили, як вона казилася останнім часом, як біснувалася... Мов перед смертю...

– Ой, не згадуй! Що ми тоді пережили! Все їй – не так, не те, не туди!.. Слава Богу, що прибрав...

– Ти що? Як і прибрав хтось, то не... Той, що ти кажеш... Богові такої відьми не

тра... А вдівець що поробляють?

– Як у тому анекдоті... самі не знають, що з горя виробляють уже другу добу з Наталкою...

І заляскали злостивим сміхом, як долонями по голій дупі.

Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.

– Протяг, – хихочуть кумасі, і аж лобами б’ються, так хочуть зазирнути у щілину.

Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Кирила, у два скоки опиняється біля дверей і, хряпнувши ними, сичить:

– Ссуки, у дірку замка підглядають... Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати...

– Ти права! Не хотілося б, щоб дитина чула весь цей бруд... про свою маму-шизофренічку...

– Нехай чує, менше рота буде відкривати... і на спадщину теж... До речі, найкраще для нас усіх буде, якщо ти відправиш Дарку зразу ж після похорону десь за кордон. Що їй тут робити? Хай світа побачить... А то сидить маком на дачі, наче...

– Треба подумати...

– Думати треба, як присвоєні твоєю покійною... гроші повернути...

Ах ти ж мародерка! Стерв’ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Власне, мій удівець міг би захомутати і молодшу мені на заміну, і достойнішу, як ця стара шльондра! Хоч би в постелі шлюбній не жаль було програвати...

Але жінку більше ці двоє не цікавлять. Тьху і ще тричі тьху на них, покидьків! Та й на весь цей диявольський спектакль. Її пече інше: завіщо її позбавлено... можливості насолоджуватися тим, що вона з таким трудом напташила? Чому так рано... так безглуздо?..

Доконав жінку убогий сосновий, оббитий синьо-жовтою тканиною гріб, що сумно самував у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і... а тут ще й кіт не валявся. Чи не збираються вони мене поночі загребти на якомусь цвинтарі на околиці, як останню...?! От бля..! А вигляд у мене! Вай! Морда синя... як в алкоголічки... Ганебище! Хоч би підмалювали! От злочинці! І що робити? З кого питати? Якби була жива, чи бодай воскресла, повбивала б! А Кирика поганого б... за яйця до люстри підвішала... Але нічого, як не вдасться випросити в Князя відстрочку, то в пеклі Кирика почекаю...

– Багатому легко жити, та важко вмирати: з собою ж нічого не візьмеш на той світ, доводиться на цьому все залишати... А це, певно, таки дуже нелегко... – покійниця аж перечепилася через ту філософію, що долинала з коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна... Ну, дають!

І раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, за такою, здавалось би, нікчемною дурничкою, як просто... перекинутися слівцем із бідною коректоркою, дати ляпаса Кирикові, звільнити з роботи підступну заступницю-подругу, врешті – не бачити себе в цій убогій труні... що вона завила совою, лякаючи розслаблену її наглою кончиною челядь.

Гаспид, певно, добряче настраханий жорстоким вчинком Князя – передчасною відправкою Маргарити в тартарари, вискочив радісно зі щілини в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву чортівню. Наразі “Народна ідея” заходила ходором, із зали засідань вилетіла, як торпеда, домовина, але чомусь уже оббита червоним оксамитом, і пішла – колами-колами! – по управі, а за нею – барвистою зграйкою – дешеві паперові віночки, а за ними залопотіли некрологами, як гуси-лебеді крильми, газети. Обезуміла челядь кинулася врозтіч, хрестячись та волаючи до Бога...

Та враз усе стихло. Трунва з покійною загуркотіла додолу з-під самої стелі. Із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Кирило.

– Лікаря! Попа! – зарепетувала сука-подруга Наталка. На першому поверсі запахло ладаном – привезли панотця. На другому – повіяло сіркою, і глухий утробний голос сказав, звертаючись до видимої лиш йому душі Маргарити:

– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін... сама знаєш на що...

І бліда, як сама смерть, Маргарита відповіла:

– Я згодна.





ПОЛІТ



Саме в цей час, коли бліда, як мертвецький місяць, душа Маргарити сказала Князеві, що згодна, панотець Юрій вийшов за двері ліги “Народна ідея”, дивуючись, що він тут робить о такій пізній порі та ще на Купала. Але ще більшим було його здивування, коли побачив, як тої ж миті з вікна другого поверху вилетіла стоячи у здоровенних ночвах (чи то, Господи прости, в домовині) розпатлана мара з місяцем замість обличчя і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то... свят-свят!.. чорт рогатий...

Панотець, осіняючи себе хресним знаменням, кинувся бігти нічним Києвом, і біг доти, доки не розвиднілось йому перед вратами Михайлівського Собору.

Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над безлюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила, як долоні, свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.

Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.

Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького... Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок... Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись усе вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було, як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню і, як сомнамбула, пішла туди, де в потойбічнім сяєві місяця чекав на неї Князь.





КНЯЗЬ



Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорному капелюсі, широченні лискучі криси якого затіняли його обличчя, височів, як на сизій хмарі, на троні з переплетених у сороміцькій похоті людських тіл, що двигтіли і колихалися, як човен в нічному морі, в оточені сильних світу цього, схожих у своїх чорних смокінгах, накинутих на голе тіло, на пузатих пінгвінів, і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче.

Завдовжки у три життя здалася Маргариті та коротка дорога до Князя. Бридке холодне гаддя цупким мотуззям в’язало ноги, сплутувало крок, волохаті лаписька хапали за голі груди і стегна, огидні мармизи тикалися в обличчя, намагаючись збити її з ніг, повалити у високу, холодну, як повінь весняна, траву. Навсібіч відбиваючись від п’яної нечисті, Маргарита шукала очима порятунку, ковзаючи поглядом по знаних із газет і телебачення обличчях перших людей планети, впізнаючи серед них і декого зі своїх знайомих – наших – вождів та урядників, але всі вони холодно відводили очі, або похітливо обзирали її, почухуючись у сороміцьких місцях.

Нарешті Маргарита підійшла і, звівши на Князя очі, стала – як скам’яніла. Чи то Князь був уже не той, чи вона була вже не та, що колись, бо в її змертвілому серці не ворухнулася жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.

Чорна крисаня над нею ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:

– Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. А от чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй здалося, що зовсім поряд лякливо прошмигнула схожа на Кирилову бліда гола тінь). До речі, попри твої слізні прохання... Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй грандіозній супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак... ти знаєш, за яку плату.

– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула підлим Іудою Кирилова перелякана тінь.

– Приведіть її, – наказав Князь.

Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Однак, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов... колись вона, юна Маргаритка:

– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу...

– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.

І Маргарита дивилася сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Кирило в сауні малолітню київську повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить... свою сучу долю.





РОЗПЛАТА



Жінка розплющує очі, довго-довго дивиться в нічне небо, на якому гойдається величеньким зеленим яблуком місяць. Жінка хоче поворухнутися і скрикує від болю: все тіло її ниє і болить, ніби на нім сто чортів горох молотили. Жінка згадує сатанинський шабаш, Князя, а далі питає:

– Гаспиде, де я?

– Там, де й була вчора, – в лісі біля озера.

– Гаспиде, чому я така безнадійно самотня? Чому нехтує мною останній дідько, Гаспиде? – жінка починає тихенько, жалібно скімлити.

– Не скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останній – далебі що ні. Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя, забавлялися, як веселі песята, коли Князь у пеклі ковбасив по-чорному, або на конгресах всіляких в Гаазі сидів чи ще в яких пентагонах-вашингтонах. Чого ж зараз гидуєш своїм вірним-незрадливим любчиком?

– Не до дурощів...

– Йой, не кажи! Перепуджена стала задуже... З хлопами заходити – Кирила страшно, з чортами – Князя. От і постиш, як черниця, і казишся від чорної крові... І по лікарях діагнозів шукаєш, коли в тебе, солоденька, казяться гормони.

Але жінка ніби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над її дочкою.

– Гаспиде, – схлипує жінка, – як мені жити, коли я, мов остання повія за півлітра, проміняла на багатство власну дочку?

– Слухай, мамусю, тільки не драматизуй. Нічого ж не сталося. Ніц нічого. Всі живі, здорові, відтягнулись, постирчали за рахунок Князя – від пуза... Я давно так не квасив... і не ґзився. Та й Князь, хвала йому, шарпнувся!.. Яку полонину накрив! Хоч – що йому?! Лиш свисне, а олігархи вже тут як тут, і банкіри всіх зон офшорних... і нафтові королі, і газові принцеси! Ти ж бачила, як бігав довкіл Татка та хвостами крутив весь світовий істеблішмент? А спробуй не покрути – вкліп ока алькайду якусь нашле на банки чи нафту від свердловин відведе аж на Північний полюс. Чи газ випустить в океан ­– хай собі булькає там. Кллллас! Я аж лускав від гордості за наше плем’я чортяче! До речі, і Кирик там шастав, але серед дрібноти, заздро позираючи на диявольський почет із голопузих сильних світу цього.

– Не нагадуй, прошу тебе, мені про того покидька. Сама бачила! Замість того, щоб захистити дитину, щоб мене рятувати...

– Чи ти дурна, мамцю? Від кого – захищати-рятувати?! Від єдиного достойного чоловіка на цій загидженій гнидюками чоловічої статі землі? Та якби тебе Князь не пожалів, то уже б красу твою у пеклі упиряки спивали, а душечку п’яні вовкулаки натягали! Згадай-згадай... А дочку твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Фекалюк, або той кримінальний авторитет, з яким Кирик ще й досі не розрахувався за прибраного з дороги опонента...

– Але ж ти казав, що то – ти!

– Мало що я казав... Мало що каже твій премудрий Кирик на трибунах... а він все-таки, який не є, а народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нікому не відомий чорт... Але про що ми, мамусю?! Минає така ніжна, така солодка відьомська ніч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисій горі молодюсінькі відьмочки, соковиті молодиці і навіть старезні відмища з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та світом нудиш – а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слізоньки та пускай швидше досередини!





СОДОМ



Слова Гаспида приводять Маргариту до тями. Нарешті до неї доходить, що – жива! Що тут, на цьому світі! У своєму земному раю! І рай на місці! І ніхто нічого не експропріював! Навіть Кібчик, ця тля ксьонжкова, смажить свої шедеврвальні шашлики, хазяйки дочікуючись! О, Князю, мій теменний-солоденний, прости мені дурні чесноти мої!

Маргарита схоплюється на рівні. Струшує головою: а й справді, що сталося? Ніц нічого! А могло! Від згадки про вошиве кишло під мостом чи власний похорон жінку починають бити дрижаки. Зате душа спокійна. Їй байдуже, що дияволу продана, навпаки, було б гірше, якби ніхто не поласився... А це ж – САМ! Що поробиш, коли світ цей, і той, і поза-той – торжище, де все продається і все купується. І не ти це, Маргарито, придумала! Тож не скній, як злиденна інтелігентка, не гний, як бомжиха з-під мосту, а – живи, на повну силу, бо ніч минає і життя минає!

– Гассспи-де, де ти, де? – розкинувши руки, Маргарита починає напівзабутий відьомський танець-ритуал, палко пришіптуючи: – Любчику мій, скуботунчику, дідьчику-поцілуйчику, поверни-нагадай мені рай, щоб шумів-тріскотів темний гай!

– Маргаритко, моя Маргаритко! Та невже нарешті й до Гаспида черга дійшла?! Хвала і дяка щедрому Князеві, що поділився! – не йме віри лукавий, міняючи щохвилини подобу чортячу, мов Кирик повій, та гоголем-гоголем бокаса вслід за Маргаритою – лиш прах з-під копит!



... Справді, на радощах Гаспид зняв таку веремію, що населення дачного лабіринту, прокинувшись серед ночі, подумало, що то буревій ліс трощить.

А зголодніла, спрагла Маргарита, розохотившись, із чорта душу виймала новими забаганками:

– А чи можеш ти, дідьчику солоденький, та перекинутись моїм дівоцьким захопленням…

– Майстром у квадраті?

– Та ні, – реготала Маргарита, – Аленом Делоном…

– Запросто…

– Які в тебе сині-сині очі, яка ніжна шкіра, який ти палкий і нетерплячий, мій Делончику, – шаленіла безсоромно, як бісиця, то охаючи, то завмираючи, то задихаючись солодким стогоном…

В унісон їхнім любощам содоміцьким ухкала совами, ахкала-квахкала жабурами, підвивала-стогнала вся нечисть лісова.



На дачі у Майстра буревій обірвав електричні проводи саме в ту мить, коли він дописував останню дію останньої, як він передчував, у його житті, але першої в його творчості історичної, а тому правдивої драми – “Іуда Іскаріот”.

Коли кабінет поглинула непроглядна темінь, Майстер відклав ручку і перевів погляд на вікно, спокійно спостерігаючи, як по темних шибах періщить дощ і шмагають віттям збожеволілі кущі бузку, повзають, скалячись, страхопудні чортячі рила і звірині морди. На мить серед шуму і виття горобиної ночі йому вчувся спокусливий жіночий сміх. Майстер чомусь згадав Маргариту. Вперше за останні сто років – згадав і гірко всміхнувся: було... та загуло... Тепер його серед ночі горобиної з хати не те що сміхом коханки – гаками не витягнеш.



Маргарита лежала на м’язистій волохатій руці, пестила волохаті гарячі груди, чорну шорстку чуприну Гаспида і час від часу просила:

– А давай, як Наполеон… як Дон-Жуан… як… ги-ги-ги... Клин-тон!

Вона ставала все вигадливішою і ненаситнішою, вередливо нарікаючи, що після чортячих любощів, ще більше хочеться…

Гаспид, граючи у кварцовому місячному промінні м’язами Аполлона Бельведерського, лиш реготав, безсоромно демонструючи свою чоловічу силу і красу.

Маргарита й собі реготала, як навіжена, і вони знову спліталися і котилися по траві гарячим молодим клубком, полохаючи хтивими криками беззахисних дрібних лісових звірів і всесильних дачників. І тільки під досвіток, коли вдоволена і втомлена любощами спочивала, зарившись лицем у теплий смушок на Гаспидових грудях, ніяковіючи, як дівчинка, зізналася:

– А з тобою справжнім, Гаспиде, набагато солодше, аніж із твоїми… героями...

У відповідь чортисько вдоволено реготав і лоскотав її ніздрі щетиною і крутим чоловічим потом. Маргарита лиш муркала і довірливо питала:

– Ти справді все можеш, мій рогатий медусику? А...гм... наприклад, зробити так, щоб я написала геніальну книжку, чи картину, чи хоча б пісню, щоб народною зразу ж стала?

Гаспид зітхнув, почухав груди, і з жалем зізнався:

– Чого не можу, мамусю, того не можу...

– А Князь? До речі, він мені заборгував! Я віддала йому найдорожче, а він мені лиш те, що й так мала...

– Не згадуй всує! – не на жарт злякався Гаспид. – А то ще почує і... відбере тебе в мене. Я його знаю...

– Не відбере, любчику... Тож скажи, чи може...

– Щось не помічав за ним таких талантів... От президентом зробити, прем’єром, царьком якоїсь Намібії, навіть королем Англії – може. Подарувати свердловину з нафтою в Ірані – може. Банк, повний чужих грошей, курорт на Мальдівах, казино в Монте-Карло, цілу гору в Карпатах – може... А от книжку написати чи музику, чи картину – то хіба бездарно-графоманську... І то не сам. На власні очі бачив, як Татко часом, коли остобісить політика, війни і конфлікти, розважається тим, що збирає на якімсь безлюднім острові в океані чи у велелюдному Парижі призвідців світового колоту – олігархів та урядників з президентами й королями, і влаштовує їм майстер-класи з мистецтва та літератури, якими, не повіриш, керують... ги-ги... – слони та мавпи! А нас, воїнство своє чортяче, скликає, аби ми ту ганьбу бачили та всіх захланних грішників научали, що за гроші і владу таланту не купиш. Щоб не чіплялися і знали, що від чогось треба відмовлятися: або від багатства, або від таланту. Знаєш, Маргусино-серце, як не крути і не шануй Князя, а можливості його не безмежні, і роздача талантів – не таткова парафія. Талант, на жаль, від Того, – і показав очима на небо.

– Тоді йди к чорту, – незлобливо огризнулась Маргарита і вперше за останнє десятиліття заснула щасливим праведним сном, кінцівку якого зіпсувала поява Ярослави. І все знову повторилось. Як у поганому сні.





ЯРОСЛАВА



Снилося, що дзвонить Ярослава... Точнісінько, як тоді...

Ярослава подзвонила відразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів показали її репортаж “До смерті і назад”. Голос її звучав у слухавці різко, з викликом:

– Ну як?

Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:

– Чудово! Ти – молодець!

І тоді Ярославу понесло:

– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так, як я! (Та-та-та...) і я хочу, я прошу тебе вплинути на Кирила, щоб він на сесії Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! (Та-та-та...) Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу! Винні мають бути покарані. Негайно… ( Та. Та. Та. – Як кулеметна черга!)

Маргарита уві сні, як кілька років тому наяву, похолола. Звісно, Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню дверей і брами її фортеці. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела колишню її колегу з дикторського м’якого крісла на розбійну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала тоді в телефон! Нюхом чула, куди слід веде!

І знову, як колись наяву, уві сні Маргарита шукала по вертушці Кирила і казала тільки одну фразу:

– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.

І знову Кирило хижо хихотів:

– Що ж, коли просить, треба допомогти…

Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу Маргарита запевняла її: Кирило все зробить, що тільки зможе… Але ж вона, Ярослава, знає, як ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Отож, Кирило в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Україну, а й маму рідну!

Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші… Ярослава билася, як муха об шибку: її вигнали з роботи, її переслідують, їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули... її кидонули…

У червні дзвінки раптово обірвалися. Нарешті, подумала Маргарита, наївна Ярослава зрозуміла, що зосталася із своєю правдою сам-на-сам і що ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку нації від радіаційного геноциду. Але одного разу, певно, смертельно вражена власним відкриттям, Ярослава таки не втрималась і подзвонила. Бесіда була коротка, хоч і не без традиційних Ярославиних понтів.

– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава примирливо і майже ніжно. – Як людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя), я відкрила цікаву закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши, відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небес. – І поклала слухавку.



А в липні Ярославу знайшли на клумбі чорнобривців під балконом її квартири...







РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ



І знову Ярослава летіла крізь сон Маргарити і падала-падала у клумбу чорнобривців, як птаха-самовбивця. І, Бог бачить, Маргарита нічим не могла їй зарадити… Бо тільки сьогодні, в солодкому забутті плоті, в запаморочливих, диявольських розкошах любощів з усіма чоловіками світу зрозуміла, що цей останній політ мав бути спільний для них обох, але доля вибрала Ярославу…

– Стережись! – раптом зойкнула Ярослава-птиця, і Маргарита побачила, як ВОНИ йдуть, голодні, вихудлі... Кирилові виборці... насуваються від озера суцільною лавиною, змітаючи депутатські, міністерські вілли, царські села...

Маргарита скрикнула і прокинулась. Світанкову тишу біля озера розітнув голосний жіночий сміх, але як грубо, як вульгарно звучав він серед лісового супокою! Як недоречно, ніби в церкві… Йому відповів чоловічий… далі сплеск води, радісні зойки. Жінка зовсім роздрухалась, із острахом роззираючись, але відчувши, що не одна, з полегкістю й собі засміялася.

– Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б мені знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула їхні голоси, їхнє важке дихання, мені вже смерділо їхнім потом… Розжени їх, Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лісу. А хочеш – потопи. Хоча... не варто, хай живуть, а то ще вночі присняться… Ти ліпше втопи у Дніпрі мою вірну подругу Наталку. До речі, що вони там роблять, під прапором “Народної ідеї”? Нікого під прапором нема? Той – в Карпатах, а та – аж під Черніговом? Закинь ще далі, щоб тиждень добиралася до Києва. І не топи. Хай живе. Хай все буде, як було і як є.

Жінка встає, струшує від цьогорічної трави і торішнього листя сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате і лоскітливе, як ніжний лісовий павучок, і виходить на лискуче від осілого туману шосе…

Раптом – скрегіт гальм, вереск шин… Перекошене обличчя Кирила.

– Чи ти дурна?! Мало не збив…

Кричить, аж рвуться жили на шиї, розлючений Кирило і – замовкає, вражений її незворушним спокоєм, що (а він це добре знає) буває лиш після... бурі...

Чоловік хоче запитати, де я була з самого ранку. І з ким?! З ким?! Але, згадавши, що сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно відчиняє перед дружиною двері, сідає сам і, відкинувшись на спинку сидіння, замріяно каже:

– А тепер, старенька, можеш мене привітати. Щойно мені повідомили з управи Самого, що я призначений міністром екології.

– Ура! – кричу я і кидаюсь Кирилові на шию. Волосся і борода його пахнуть прим’ятою травою і сіркою. Схоже, цієї ночі ми з коханим чоловічком побували на одному й тому ж високому прийомі, і обоє – з користю для себе. Ставлю на місце Кирилову голову, вмощуюся зручніше і, лукаво усміхаючись, думаю:

“То хто ж таки править цим світом?.. Але – хто б не правив, він любить мене.

– Сьогодні день обіцяє бути гарним, як золото-поколото, – кажу, замріяно обводячи поглядом видимі і невидимі горизонти.

Кирило переможно сміється, в пазусі лоскочеться Гаспид, у фортеці, що червоніє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном Даруня, невидимий і нечутний Кібчик розпалює в мангалі дрова, маринує вепрятину на шашлики. Благодать! Рай земний, та й годі. І така тиша, що чути як небесний метроном відраховує його божественну плинність…



– Ти чуєш, як стукає?.. Кириле, ти чуєш цей стукіт… ніби метроном? – хоче запитати Маргарита, але не встигає: в цю мить червоно-чорна пекуча хвиля викидає їх з Кирилом просто у синє погоже небо. І вона кричить, дивлячись, як Кирило, розпростерши поли піджака від Кардена, ширяє між хмарами вогню і диму:

– Ярослава була права: вони-таки нас відстріляли, гади!.. Але ми ще... ми ще побор... Ми ще повер...

І Кирило, здається, встигає її почути. Він простягає руку. І вони виринають із полум’я і, пролетівши двісті метрів, гепаються перед самим носом переляканого Кібчика, який по тому усе своє життя розказуватиме “білим янголам” психоневрологічного диспансеру в Глевасі, нібито звередився не через оковиту, а побачивши обгорілих на вугіль, чорних, як чорти, але живих своїх господарів, що впали перед ним із неба чи з пекла вискочили – до сих пір не второпає.

“Як вугіль... а живі! Вічно живі, як... зло”, – схлипне вкотре причинний Кібчик, злякано озираючись.







POST FAСTUM



Подейкують, нібито якраз у той час, а саме: з п’ятниці 6-го – до п’ятниці 13-го липня року Божого 2001-го над Україною бушували магнітні бурі і йшов метеоритний дощ, від чого начебто в черговий раз “чихнув” Чорнобиль. Тому працівники ліги “Народна ідея” всі як один скаржилися на головний біль, запаморочення, а дехто й на серйозні психічні розлади, що супроводжувалися слуховими та зоровими галюцинаціями: людям ввижалася всіляка чортівня, вони блудили та не впізнавали одне одного, а секретарка Наталка взагалі пропала. Але, очевидно, робилося те щось у ті дні з усім народом, бо щоранку в управу “Народної ідеї” приходила невідомо чого міліція і шукала по кабінетах якусь Маргариту. Схожий на козака консьєрж відповідав з дива дивного, начебто та Маргарита поїхала на ярмарок у Сорочинці продавати якісь... тулумбаси, хоч сам слухом і духом не відав, що то за Маргарита, про яку він свідчить міліції, тим паче – тулумбаси. Тому доблесна міліція й не вірила свідченням і привела на підмогу податкову поліцію і контрольно-ревізійне управління (КРУ). Уздрівши в порозі свого кабінету поважних гостей, президент ліги “Народна ідея” Кирило Тулумбас не пережив такої високої честі, схопився за серце і карета “швидкої допомоги” за лічені хвилини відвезла його до “Феофанії” – елітною лікарні за Києвом..

Переляканий складною ситуацією, зав. оргвідділом Кость Поливаха викликав із засідання Верховної Ради нардепа Кияницю, в минулому панотця Валерія, щоб той висвятив лігу і вигнав до біса з неї чортівню. Та, певно, Бог дискваліфікував колишнього панотця, чи то пак позбавив благодаті за гріхи земні, точніше за махінації із земельними ділянками у Пущі-Водиці та лісовими угіддями на Закарпатті, бо чортівня не вигонилась, як панотець не старався. Натомість повтікали налякані перевіркою працівники, усі, крім консьєржа, що провалився в короткочасний летаргічний сон, викликаним алергією на ладан, яким панотець намагався всує викурити з ліги нечисту силу.

І лише тоді, коли нарешті, з Божою поміччю проминула п’ятниця 13-го липня, все поволі повернулося на свої місця. І в “Народній ідеї”, і, мабуть, у державі, бо КРУ з податковою пішли собі, нічого не знайшовши. А небавом по тому, тобто на восьмий день після зникнення, об’явилася в управі й пропала секретарка. Казала, що їздила провідувати батьків, але по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні призналася, що очутилася невідомо як опівночі аж на Окружній трасі та ще (кошмар!) серед повій, що несли там нічну варту, тож назад до столиці добиралася автостопом, однак не уточнила, чого так довго, хоч по вдоволеній пичці і новій помаді можна було й так здогадатися.

Але міліція все одно залишилася. Кількоро ночували на дивані в кабінеті президента ліги. Решта приходили щоранку, як на службу, брали заново в кожного “показанія”, але в основному – чекали, крім уже згаданого президента з “Феофанії, ще якогось свідка на прізвисько Кібчик – з горезвісної “Глевахи”, а з ярмарку Сорочинського – невідому потерпілу на ім’я Маргарита, котра насправді, за свідченнями Наталки-секретарки, робила пластичну операцію і вставляла зубні імплантати, аби вийти заміж за елегантного молодого пана з борідкою клинчиком ( як у модної поп-зірки!), що, лякаючи міліціянтів та інтригуючи ліжне... тьху, лігвівне жіноцтво, час від часу, невідомо звідки з’являючись і чортзна-куди діваючись, печальною тінню бродив коридорами і кабінетами “Народної ідеї”, залишаючи по собі хистке відчуття незбагненної тривоги і стійкий запах паленої сірки.

А як воно насправді було – один гаспид знає!..





Орлівка – Чернівці – Київ, 2002 р.