ТАРАСЮК ГАЛИНА
БЛУДНИЦЯ ВАВИЛОНСЬКА

Квазі-містичний роман



Уже другий місяць райцентр Безводне терзали гнітюча спека і радісний ажіотаж. Щоранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про приїзд великої Марсалії, таємничо-іконний образ якої осявав забуту Богом і загублену владою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для оголошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втратили надію, радіо сповістило, що зустріч із довгожданою гостею відбудеться завтра в районному будинку культури. Благу вість підхопило радіо народне і донесло туди, куди не доходили ані хвилі, ані проводи жодних інших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед будинком культури в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюдніли херсонські степи, спорожніли не лиш села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації і морги. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою і бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на газонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прикипівши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Сміливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони – хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги приморочених паломників рятували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лиш болящих зцілює, а й мертвих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської, на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто – двох джипів і мерседесу посередині – і поповз крізь багатотисячний людський натовп до під’їзду “вогнища культури”, збудованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної колонади, ще по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стрепенувся, але замість розступитися, ошалілим дев’ятим валом накотився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло звереснули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джипів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, потрясаючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: “Розступись! Розійдись!” І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно розступилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж преподобної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники повискакували, тісними шпалерами відгородили від народу мерседес, з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережаним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клаксонів, в оточені зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоловіків, заспішила до дверей, які тут таки проковтнули її разом із почтом. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпитися, не душити один одного, а спокійно заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавою у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та проклинаючи одне одного і все на світі.

– Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! – надривався Продюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному “цілющий набір”: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, наказуючи:

– Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку Великої Марсалії “Зціли душу”.

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали капарно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

– Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лікарство не маю! А можна лиш послухати?

– Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

– Ой Боже! Та де ж я... – бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:

– Назад! Дайте людям пройти!

– Та ми ж добиралися через усю Україну!

– Я сказав: на-зад!

– Нате! Нате! На білет відклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо...

– Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом. Але він застрягав у натовпі, як відкривачка в консервній банці, навсібіч волаючи:

– Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент нещасного, бо самі душилися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавілонським стовпотворіння, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавілонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.



***



Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як вогнище культури заповнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.

«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень... – казав Учитель. – Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для найгуманнішої держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера... І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій державі ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки – гальмівні сили... спеціально підготовлені касти посвячених, які... – Учитель пошукав точне визначення, – власне і займаються розрідженням і розрядженням можливих соціальних... ексцесів. Це такі люди, як ви... провісниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці космосу ... Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії...»

Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, говорив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову невидимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому – ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам собі винен у вбогості і немочі своїй... Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!

Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Василівни) викликали хвилю обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому народ має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?

Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, і влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було – по-радянськи надійно, по-комуністичному – щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у приспаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжджаючи містом, розлила радіоактивне паливо... У горах на військових базах вибухає ядерна зброя... балістичні ракети... Ми в полоні у атомного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!

Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя аудиторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екстрасенсів, як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що споконвіків асоціювалися в народі з голодом, і надія мати в руках “хлібну професію”, всі ці комсомолки і партійні, що потроху підробляли в запіллі ворожінням на картах, зналися на приворотах кавалерів і цілющім зіллі, перетворювалися ... у зомбі! Ще якийсь місць тому мудрі настанови Учителя слабо доходили до них, лякали не лиш високими матеріями, відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з вищою освітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять, що... на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шкода, тому й далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції Учителя, завчали напам’ять брошурки “Как стать екстрасенсом”, “НЛОнавты и контактери – кто они?”, “Посланцы Высшего Разума”, які він видавав під псевдонімом Авессалом Адепт, та рецепти цілющих настоянок переписували. І наразі... такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!

Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні рідного хутора. Принаймні Марсалія про їхню діяльність знахарську нічого не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили успіхам і грошам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полегшенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга», одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася...

Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: «Не всі витримаєте випробування на обраність. Але навіть тим, кому вдасться відкрити свої чакри, вивільнити і розвинути екстрасенсорну енергетику, навчитися володіти душами народних мас, як Вольф Мессінг, чи умами інтелігентів і аристократів, як Блаватська, навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію гнійників, або просто бабрання в лайні».



Марсалія здригнулася: ось він, перед нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів тече-стікається у цю халупу людська біда, увесь біль і гній суспільства. Лиш крок ступи необачний – і поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих нещасних, хто – чесний-совісний, підлий-безсовісний наважиться кинути у їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім – до красивої фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хресту. І тільки вона, Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому незатишно під захистом Господа Бога, осінить хресним знаменням і скаже: «Моліться і буде вам по вірі вашій!» І най заховаються у безвість усі магістри і їхні блавацькі!



Ім’я Блаватської у ті часи нічого не говорило сільській учительці Марині Василівні. І ще менше цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось зрозуміти у замудрому вченні тої... А от Вольфа Мессінґа, на відміну від Блаватської, Марсалія знала особисто, як, здається, і Вчителя... Радше, знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого Магістра.



***



– Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько відпрацюємо і – на лиман! А то від духоти ще поздихаємо тут...

Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».

Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі змовчала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля, то взагалі б на сцену не виходила... Або розважала публіку, як той самий Вольф Мессінг... А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від насущних проблем фокусами?

Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді саме в Радянському Союзі настало, як зараз пишуть, «потепління» і на холодне сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового матеріалізму. Точніше, його витикали...

О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою психотропною зброєю її контролюють! У 1968-му пустили в народ розсекреченого Мессінга. У 1988-му, очевидно, ситуація була набагато серйозніша, коли не гребували і такою дрібнотою, як баби-знахарки, сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними здібностями, як вона, Марсалія.



Шум у залі наростав, ніби наближався цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.

– Де Кузьма? Де той в біса дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! – кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик, шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ знаменитого Мессінга...

Він заїхав до їхньої Новосілки, певно, гастролюючи по Україні. Дивитися на радянське чудо-юдо, прославленого віщуна, який (газети писали) нібито самому Гітлеру скору погибель накаркав, вони ходили всім класом. І були спочатку вельми розчаровані, побачивши на сцені замість таємничого чарівника у чорній масці і блискучій хламиді, маленького старого єврея, схожого на місцевого шевця Йосю Портного. Але коли Мессінг став розважати народ телепатією, телячим радощам юних телепнів не було меж. Спочатку Мессінг загадував усім заховати кудись якусь річ, далі ходив залою, набитою по саму стелю спраглим видовищ містечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку і наказував думати про те, що і де той заховав. І доки один думав, а другий читав його думки, публіка радісно завмирала в чеканні дива. І несамовито вибухала оваціями, коли Мессінг показував їй знайдений десь у рукаві гребінець, або у черевикові – годинник.

Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї, старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф та ще на очах рядових працівників райкому партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом бачилось, і навіть питало в нього судьбу свою, і навіть зосталося вдоволене пророцтвом.

Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солідності ще директора будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гастролі столичної знаменитості.

Мессінгу, після пильних оглядин добровольців, петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли рядком на сцені. А от завклубом, незважаючи на посаду і благородний порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріло приглядався, але, певно тому, що була єдиною дівчиною, залишив.



...Вона досі пам’ятає, як ті механізатори відключилися при першім наказі: «Спати!» Сама ж напружила всі сили, і гіпноз її не взяв, точніше, лиш трохи приморочив. Але вона повністю контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за тим, що діється на сцені і як на те реагує зала. Отож, коли Мессінг роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, бо ніби то – солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за вухами тріщало, хоч, вона була певна, ніхто з тих селюків, а Данько й поготів – не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в ті часи для простого радянського народу фрукта.

Старий, достеменно, розкусив її, бо після сеансу, проводжаючи зі сцени, притримав за лікоть і тихо сказав:

– После сеанса останься... Я хочу поговорить с твоїми родителями...

Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі? Про що збирається говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом цей недосяжний знаменитий чоловік? Їй уперше в житті стало соромно за своїх бідних, непоказних батьків... Старий, певно, прочитавши її думки, відповів, що все зрозумів, що батьків не треба, але її він просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні слова. І тільки тепер дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей, їй на мить здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред безмежної сліпучої пустелі і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий і гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитала в чорних жорстоких очах чоловічка наказ мовчати і подавилась власним голосом.

Тим часом Мессінг галантно взяв її за лікоть і повів зі сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:

– Вище голову! Будь мужня! Гордися собою! Ти краща, ти вища за них!

Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений, ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли у її вухах, наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю. Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона раптом так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема, прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною заздрістю, що мусила б злякатися, але натомість гордо скинула голову і опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер веде свою гру тільки з нею однією.

Після сеансу, перечекавши поки Мессінгу подякує за цікавий «концерт» райкомівський начальник, вона сама піднялася на сцену. І Мессінг, уклонившись залу, повів її за куліси, а далі у фойє, де на нього чекала сяюча від захвату свита. Але гіпнотизер підійшов до двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи осторонь, вдавано байдуже блудили поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і сказав їм:

– Знакомтесь, эта девочка – неограненный алмаз. Она – чудо. Берегите ее. – І, повернувшись до Марини, зворушено додав: – Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…

Вона нічого не зрозуміла про путь і куди ним має йти, але питати не було в кого: свита, до якої долучилось і містечкове начальство, уже виводила московського чарівника з будинку культури.

Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної прикмети, крім сірих костюмів, вона не запам’ятала.

Не бачила більше і Вольфа Мессінга. Та хіба їй, дівчурові з околиці Чагарі, було тоді до Мессінга! Так само, як Мессінгу до неї. І тільки через п’ять років, коли її викликали у партком університету, де на неї чекав чоловік у сірому костюмі, чимось невловимим схожий на тих, що колись вдавано байдуже чатували Мессінга у фойє їхнього будинку культури, згадала і слова старого ясновидця про путь...





***



– Готово, – сказав Кузьма, вилазячи з-під спідниці, що при цих словах враз замерехтіла місячним сяйвом у сутінках закулісся. – Тільки не підступайтесь до краю сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти...



…– Якщо вони дізнаються – вони порвуть мене на шматки! – вжахнулася Марина. – Я боюся... Я не хочу... Я не... Вони уб’ють мене!

– Звідки вони будуть знати?! Звичайно, якщо ти сама не...

– Ні! В мене не вийде...

– Вийде! У тебе все вийде! Ти спокійно, дуже спокійно, дивлячись в очі, вводиш у транс... і тихо, довірливо кажеш: – Так жити більше не можна... Мені прийшов лист від вуйка з Америки, він пише...

– В мене нема вуйка в Америці...

– І не треба. Тоді ти просто скажеш, що тобі прийшов лист з Америки, що твій вуйко помер...

Їй здається, що розмальовані трафаретом стіни парткому зсуваються, зсуваються...



Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт переповненої зали. Марсалія здригнулася: спогади–видива розвіялись і вона побачила інше приміщення, і людей, перед якими не прикинешся ні сонним, ні мертвим, бо вони самі забігли сюди, рятуючись від смерті...

Зойк переростав у голосіння. Так професійно голосити уміла колись, ще в її дитинстві, тільки професійна сільська голосільниця баба Савета, яку родичі наймали «ридати покійника». Тоді не те що люди, здавалося, каміння плакало. Бр-р-р! Аж мороз по шкірі... Марсалія завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку сцени крізь тісняву пробивалися двоє здорованів, несучи на піднятих руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць, нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:

– Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до Марса-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у Просві-і-і-тленій! У Провидиці і Пророчиці нашій великій, у спасительці нашій рятівниці, Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!

– Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас! Зціли нас! Слава Тобі! – забилась в істериці дівчина в інвалідному візочку біля самої сцени. За нею – вихудла на кістку старенька з останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив балкон – і раптом заридала-залементувала тисячоголоса зала. Збудження перекинувся у фойє, покотилося палаючим колесом – на вулицю. І ті, що запізнилися, підштовхуванні в спини цікавістю і страхом, що не запопадуть благодаті цілющої, ломанулися з потроєним завзяттям у набитий людом будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробрались до неї першими. За ними почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо, чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочив взвод охоронців у камуфляжах і не почав зіштовхувати стражденних з подіуму. Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки. Розлючені охоронці не церемонились: зіштовхували зі сцени і сходів тих, хто «прорвався», наступали черевиками на руки тим, хто намагався вилізти. І нещасні вже кричали від болю, образи і відчаю, дехто, втративши розум від люті, гамселив костурами та прокляттями охоронців, що не пускали їх до Великої Марсалії.

Марсалія наслухала, вбирала в себе все наростаючу несамовиту енергетику ошалілого натовпу, заводячись, налаштовуючись на його частоти, на його ритм, на хвилю його відчаю і радісного очікування порятунку. Серце, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю, розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом лицедійства ради перемоги над чужими і власними страхами, комплексом малості і минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах переляканого директора клубу, Марсалія нагнітала збудження, щоб зробити перший тріумфальний крок на сцену... І тут...

– Де Митрофан? Де цей урод, об твою мать! Уже ж треба починати! – заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з настрою, як птицю з польоту.

– Де Митрофан?! – понеслося коридорами і відлунило переляканим голосом бритоголового менеджера, що метнувся по фойє – від дверей до дверей, збиваючи ліктями із одурілого народу кепки й окуляри.

– Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! – стривожено вертіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справно тицяти в натовп книжки, цілющі талісмани-обереги і фото Марсалії та вихоплюючи з його тремтячих, кострубатих і немічних п’ястуків зіжмакані гривні.

– Ну, бллл-ль! – сатанів менеджер. – А Савета? Де ця... бль... Секлета?

– Та ж он же – на сцену виносять! – радісним хором озвалися від дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими головами, мокрими від поту бородами.

І справді, в цей саме час двоє качків (з колишніх контужених спортсменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту селянською терновою хустинкою, котра й далі славила велику Марсалію, але дифірамби її розчинялися у дружному хорі трагічних голосів, достойних сцени давньогрецького театру.

– Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотів би я знати! Якщо, знову залив сліпи, Маця йому відкусить яйця, – пообіцяв голомозий менеджер, звертаючись до мучеників-помічників на дверях, на що ті, не зважаючи на драматичну ситуацію, весело заіржали. Але людське стовпотворіння нічого не чуло і не бачили, крім сцени, на яку от-от мала вийти...



Але Марсалія не виходила. Не могла зробити першого кроку на сцену. Брутальний крик Родіона вибив її з трансу, і тепер шум у залі лякав її, як шторм на морі, як ошаліла пучина морська. І ще... Марсалія, заплющивши очі і стиснувши кулаки, спробувала ще раз зібрати сили у тугий і вражаючий, як кульова блискавка, енергетичний вузол, і переступити невидиму прірву, але не пускало погане передчуття... чогось недоброго. Те – недобре, дуже недобре, вона бачила третім оком, уже витало зловісною темною хмарою з кривавими патьоками над божевільною залою. Але відступати не було куди. В потилицю дихав Родіон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове людське горе. А в грудях... В грудях важким каменем загусла ненависть до триклятого Родіона, що збив... збив, покидьок, її з ритму, з... Однак, мусила! Тож, набравши повні груди повітря, рішуче видихнула:

– З Богом! Вперед!

У залі раптово погасло світло. Запала мертва тиша. Народ замовк, з благоговінням вдивляючись у важку смолисту темряву, що раптом розступилася, як води морські перед Месією, і з неї вийшла в сяючій білій одежі жіноча постать. І зал вибухнув шквалом шалених овацій!

Марсалія підняла, мов Оранта, обидві руки і звернулася до народу, що сяяв до неї з темряви очима, пристрасно-таємничим шепотом, підсиленим мікрофоном:

– Люди добрі! Мій роде і народе! Ви хочете зцілення собі і своїм близьким? Ви хочете бути здоровими, дужими і квітучими? Ви бажаєте позбутися мук, які огидними червами точать ваше тіло, натоптане хворобами і недугами, як дрантивий мішок смердючим сміттям? Ви хочете здоров’я і щастя, а самі грішите, прелюбодієте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не зводиш! Ти спиш із начальником, водночас перелюб чиниш із кумом, а просиш у мене здоров’я для своєї дитини?! Гріховоднице нечистива! Посмітюхо бридка на дорозі до пекла! Покайся! Інакше не бачити тобі здоровою свою дитину! Не чути тобі сміху її! Довіку чути будеш лиш плач і скрегіт зубовий у хаті своїй! Покайся! Отямся! Віддай все, що потратити маєш на перелюб, на гульбища содомитські, убогим і сірим, спраглим і голодним, ученикам моїм, провісникам Пришестя Того, Хто зцілює, і відвертає, і життя дарує – через мене, велику Марсалію, цим святим людям, що стоять при дверях, як при брамі до раю святий Петро!

Запала крижана тиша. Зал, здавалося, одубів. Заціпенів за лаштунками, ошелешений велемудрими пасажами пророчиці, Родіон-менеджер. Але відшліфований за довгі роки прийом спрацював і цього разу. Зал, полегшено зітхнувши, що так дешево можна відкупитися від кари Божої, зашарудів по кишенях останніми гривнями, тим часом як добра сотня соковитих молодиць із дітьми на руках, втягнувши голови в плечі, намагалися зникнути, розтанути, здиміти від всевидющого ока святої Марсалії, цікавих поглядів присутніх та лютих позирків власних чоловіків. Розслаблено заусміхався Родіон, спостерігаючи за сум’яттям у залі з-за важких від степової пилюки лаштунків. Однак у ту мить, коли дехто із привселюдно звинувачених в рогоносності батьків родин уже було простяг руку до очіпка зрадливої супружниці, Марсалія рвучко ступила на край рампи і, тикаючи перстом у розтроюджений натовп, заволала:

– А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрість до свого сусіда! На його хороми завірила око ненаситне! Замість того, щоб дбати про власні статки, трудитися в поті чола, ти чужому завидуєш, похряснувши в лінощах?! Один тобі лік від усіх недуг: мусиш три тижні у старечому сиротинці підлоги безплатно мити, воду пити, прислугою стати, і лиш тоді тебе хвороба покине!

При цих словах прив’яло пів-зали, а якась лиходолиця аж зайшлася тихим плачем покаянним.

– А ти... ти, що сидиш на купі грошей, а жалієш купити святу книгу, яка тобі, нечестивцю, відкриває врата небесні! Ти! Ти й досі крадеш комбікорм на заводі та свиней годуєш, та продаєш людям утридорога?!

Помітивши, як втиснулися в крісла кількоро чоловіків, що, певно, привезли сюди хворих дружин, дітей чи батьків, ясновидюща ще з більшим азартом накинулась на гіпотетичних нечестивців:

– А ти аборти блудницям робиш, вишкрібаєш утробу їхню від гріха перелюбного, а за криваві хабарі дітей вчиш по закордонах! А ти? Ти, старче убогий! Замість того, щоб бути доброчесним батьком чесної родини, щоб плекати свій рід, дітей і онуків, ти сіяв по світах сім’я своє, а тепер пожинаєш самотність старечу і немічну, шукаючи прощення за гріхи свої?! Не буде тобі спасіння, доки не заповіси свою хату каліці нещасному, у гріхах, як і ти похряслому, що має прибитися до тебе з далеких світів! Митрофан йому ім’я буде! А ти, жоно недостойна, що сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги мої, благословенні посланцями вищого розуму навпереміну зі Святим письмом, і тільки на тридцятий день благословення зійде на плід гріхів твоїх!

Здавалося, тьма кромешна от-от поглине переповнений окаянними грішниками будинок культури, як пучина океанська “Титаник”... Паралізуючи онімілих людей холодом смертного жаху, сяючим айсбергом на спаралізований зал насувалася сцена з грізною обличителькою, невблаганною, мов кара Божа... Але саме тоді, коли доведений до безумства люд мав або полягти від інфарктів, аби рятуватися від страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний-рятівний людський голос:

– Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..

І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався продертися через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих, аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:

– Ну урод! Ну я тебе... таки сдєлаю інвалідом! Клянусь!

І, тут же змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:

– Пропустіть, стоящі і ще ходящі, бідного інваліда, сироту нещасну, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки матінки нашої преподобної Марсалії!..

– Повз, повз – ось цими руками, – заридав трагічним босом чоловік у візку то показуючи на всі боки брудні ручища, то розмазуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. – Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е... ге-ге-е-е...

Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє розступився і чоловік енергійно закрутив колесами в напрямку лисого, голова якого виринула неждано над натовпом з бічних дверей фойє.

– Каззззьол! – непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима по зарослій потилиці долонею, голомозий розвернув візок і погнав його в бокові двері, а далі коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами дати дорогу та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:

– Слухай, ти, урод! Ти де, бль... твою... ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав... скот воючий! Я тттє дам, убогій!

– Пішов... ти... скінхед поганий! – чухаючи потилицю, ощурився убогий з візка.

З-за лаштунків назустріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:

– Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм... уб’ю!

– Да оп’ять ... мать... нажрался! – лайнувся голомозий і штурхонув сучого сина разом із візком у бокові двері . Той і оком не встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму. Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але він вчасно заглитнув їх і правдиво – від болю і страху перед розправою бритоголових, розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:

– Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника окаянного, покидька підзаборного, змія підколодного! Я три роки до тебе добирався із близького заходу...

– Далекого Сссходу, урод! – засичав скинхед над головою покаянного. – Алкан чортів, з Далекого Сходу!

– ... З дальшого сходу.... Спаси, матінко Марсаліє!

– А це ще хто такий? – перервавши гнівну анафему грішному й розпусному народу, грізно здивувалася зі сцени білосяйна Матінка.

– Митрофан, матінко, Митрофан! – заревів Митрофан.

– Але чого ти тут? – строго спитала зі своєї вишини народна цілителька і спасителька.

– Бо каліка... – ревів Митрофан... – Бог мене покарав, бо грішив я, пив-гуляв...

– Ну? – ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. – Зізнавайся, як ти грішив, іроде?

– Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив... немовл-я-яточо-о-к... янголяточок... Помилуй, матінко, – каявся, як на Страшному Суді, протверезілий гріховодник.

Зал затаїв подих від жаху: такого чікотіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, зачали дрібно-дрібно хрестилися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися врозтіч.

– Уби-и-вець! Душогуб! – гріхи покаянного окаянного Митрофана вжахнули навіть провидицю. – І ти хочеш прощення?! – здивувалась вона.

Народ, спостерігаючи цю сцену, не те, що не дихав – скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша зависла над онімілим залом.

– Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! – нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.

– А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобної Марцалії, чи сповняв учення її? – допитувалась Просвітлена.

– Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю їв! – І душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони бив, сиру землю їв».

Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати страшному чікотілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не вбивав...»

Провидиця ніби відчула настрій присутніх, або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:

– Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше грішить, нарікаючи, за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я не винен у гріхах своїх. А цей нещасний душогуб кається перед усім народом і тим він чесніший за вас усіх!

Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:

– Підійди до мене, грішнику!

– Не можу, – заридав душогуб. – Обезножений я, обезручени-ги—ги-гий...

– Вставай і йди! – наказала строго Марсалія, пропікаючи каліку палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду, потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло на сцену і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до божественно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи, цілительки.

Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався гірше черв’яка, розполовиненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова торкнулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і торкнулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:

– Встань і йди!

– Не можу, матінко, – все ще не вірив у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички важенний і теменний від гріхів Митрофан.

Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:

– Устань і йди!

І Митрофан... зачав боязко підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки, і раптом... О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений Ісусом!

– Ось він, син твій блудний Митрофан, старче всіма покинутий, прийми його! – зі сльозами в голосі звернулася Пророчиця до кількох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від радісної перспективи запізнілого батьківства.

Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, заплескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбудженої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяної Марсалії... але тут же, зметені охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю, причавлюючи їх до підлоги, ламаючи карки і кінцівки. Утворилася «мала купа, давай слупа»...

Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за лаштунками, чекаючи наказу роздерти, розкидати навсібіч той живий безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і гоморру», закричала:

– Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що смертю смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену силами космічними на спасіння роду людського!

Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.

Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл розчахнув жіночий зойк:

– Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!

Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла... А Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках. Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами... і тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини... стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився до білочки, бо де вони могли взятися у Херсонських степах та ще й з дитиною?! Та ж до цього хутора автобуси не ходять, бо... бо його й на карті нема... райцентру! Але ні, він ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.

І Митрофан рвонув за сцену, але, не потрапивши у проріху, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:

– Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан, і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавілонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім тумана в очі пре! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити – така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама – гірше блудниці вавілонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!

Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння золотушного ковтуна Родіона по той бік лаштунків: «Остав заневєс, дурак,»– нічого доброго не віщувало.

Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, і перевів здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.

Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: — Убєрітє, ідіоти, тьощу! — і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.

Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марцалію, закричала з балкону ще одна біснувата:

– Марино Василівно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делегація... Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, як завуча по виховній роботі, і просимо, отямтеся, вертайтеся додому, до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка...

І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років п’ятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.

Марсалія мовчала. Їй уперше в житті відібрало мову. Те, що відбувалося в залі, було схоже ... ні, не на кошмарний сон – на божевілля. Це було божевілля... її божевілля!.. Вона зійшла з розуму і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути... Вони не могли усі разом зібратися тут... знайти її у цих степах... Миколина жінка, і теща, і дурнувата Філька з делегацією і... Даночкою... Господи, спаси й помилуй! Свят­-свят!

Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти важенну, ніби оловом налиту, руку! І тільки тупо дивилась у притихлу залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очима і мовчав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того смертного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно синіх оксамитів Митрофана, а поряд, у темній прорісі, біле перекошене лице Родіона, що розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала... Але... мусила щось рятуватися, інакше кінець їй!..

***



Врятувала Марсалію лише здатність умент зосереджуватись і блискавично реагувати на екстремальні ситуації. Отож й цього разу переляканий вигляд завжди нахабно самовпевненого Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні глюки – реальність? Вони всі тут... І Філька тут... Значить, правда... На жаль, ця біснувата може організувати все, навіть третю світову війну. Від заздрості... Ми вас любимо... Знаю, суко, як ви мене любите... Уже бачу! Але нічого вам не вийде з тої любові. Не на ту натрапили.

Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:

– Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! – і попхала попереду себе до виходу всю делегацію разом з Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, викинула вперед руки і закричала так грізно і страшно, що в людей мурашки побігли спинами:

– Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у безсоромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти, замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цього Лазаря ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і знати не хочу, бо печать ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього святого чужого чоловіка Митрофана брудної похоті, скотського зляга-а-ання? – і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завіси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз із оксамитів і спритно пірнув під них, збивши хмару куряви.

– Микольцю, вернись! – залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши замісить каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом зав’язалася від благородного обурення:

– Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!

– Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у блуд вводила невинних дітей!

– Та ви що... е-е-е... Андрі... ївно! Та що ви таке кажете, побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! – вжахнулася Теофіля Тадеївна, безпорадно обзираючи навсібіч та шукаючи підтримки. Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсбергів у Льодовитому океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:

– Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом зарослим, сама гірше блудниці вавілонської, бо людей дуриш! Людоньки, та ж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо’ ж ви до мене не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас буду за носа водити! Ой, Марисько! Ой Мицю-ю... Покайся, доки не пізно, Христом Богом молю!

І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:

– Яка я тобі Миця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю божевільну брехню разом з її бандою геть! Геть! Геть! – закричала страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охоронців на ворога.

І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкону – Теофілію разом з делегацією і Даночкою. Зала німувала чорною прірвою. Відчувши катастрофу, Марсалія отямилась, упала на коліна, залементувала, звертаючись до одурілого від побаченого і почутого народу:

– Ви бачили цих нещасних жінок? Ви бачили, як відбирає розум грішникам! Як вселяється нечестивий хаос у грішну плоть і сквернословить! Молімося! Вигоньмо молитвою із тіла й душі бісів, силу нечисту, помисли нечестиві, ставаймо чистими! Очищеними!

Зала, мало що розуміючи з того, що відбувалося, поволі переходила з отупіння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного цунамі. Раптом не втрималася схлипнула якась лиходолиця в першім ряду, її підтримали ще кілька. І враз зала вибухнула екстазом, заридала, заголосила, забилася в конвульсіях.

Охорона разом із почтом полегшено зітхнула.

– Ай да Маця! Ай да бісова баба, вивернеться й з-під бульдозера! – ахнув захоплено Родіон і загукав охоронцям: – Секлету! Виносьте, тьху, Савету!

Савета, мов принцеса з палантина, з цікавістю спостерігала за дійством із брезентових армійських нош, які ще й досі тримали на плечах невдалі спортсмени. Почувши команду, вйокнула на молодиків і ті, стряхнувши ношами, винесли її на сцену і поклали поряд із вкляклою на колінах Марсалією. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе знак. Цілителька повільно перевела погляд зі стелі на підлогу і, побачивши ноші із розпростертою горілиць молодицею, сахнулася:

– Заберіть! Заберіть од мене цю нещасну! Я, бачить Бог, не можу їй помогти, бо чорні завкредні змії, дочки Іродові, блудниці нечистиві висмоктали з мене силу цілющу, та й понесли у нетрі і пущі, на пустелі, за моря-океани, о-о-й обезси-и- ли-ли... Молімося!

І зала, й собі звівши до стелі очі, почала просити в неї повернути цілющу силу матінці Марсалії.

Савета терпляче чекала на мульких похідних носилках, мов контужена французька маркитанка під Аустерліцом, теж піднявши догори стулені долоні. Наразі серед монотонного гулу людських голосів забриніла небесна музика. Зал насторожився, заблукав по стелі очима... Довготелесий Родіон залапав по кишенях, шукаючи свій мобільний, але помітивши, з яким побожним зчудуванням прислухається до мелодії дзвінка цей здичілий від злиднів і горя народ, який, точно, мобільника в руках не тримав, не спішив виходити на зв’язок, і собі наслухаючи милозвучну фразу з “Полонезу” Огінського. Лиш коли непереможна Марсалія велично встала з колін, ввімкнув зв’язок.

– Ти чьо не отвєчаєш? Шо случилось? Што ето за баб ребята вибросілі?

– Скандал, Бос! Єлє Мацюня викрутілась! Бллль, тьоща Митрофанова с женой єво і рєбйонком явілась, і какая-то училка с дочкой. Какой? Да с Марсаліной! А чорт іх знаєт! Кричали тут: отдай мужа! Міліцію звалі, – зашепотів у мобільник збуджений Родька.

– А лохі што?

– Лохі нічєво: сначала всполошілісь, уші навострілі, но Мацька іх сразу в чувство привєла, тепер молятся ... чорт єго знаєт за что! Ну, словом, порядок! Нє волнуйтєсь, Бос.

– Ґаваріш – тьоща? Ето плохо... Твой прокол, между прочім! Ну ладно! Родствєннічков ми, конєшно, пріпугньом... Давай сюда Мітрофана! І смотрі мнє в оба! Каби чєво... ну ти знаєш...

Знаючи Боса, Родіон погнав шукати Митрофана, наказавши голомозому пильнувати порядок.

Тим часом процедура зцілення Секлети-Савети дещо затягнулася, звісно, що з вини непроханих скандальних гостей: сили ніяк не поверталися до великої цілительки. П’ять разів Марсалія падала на коліна, закликаючи всі сили й земні й небесні, змилостивитись над бідною жінкою, і тільки за шостим разом Савета, нарешті, сіла, а за сьомим встала на рівні, викликавши бурю оплесків у братів і сестер по нещастю. Обнадієні, вони знову ринулися на сцену, однак виснажена зціленням Марсалія похитнулася, схопилась за високі груди і стала хилитися додолу. На щастя, як завжди вчасно підоспіли охоронці і непритомну цілительку урочисто, як царицю Савську, винесли на руках за сині оксамити. Світло погасло, і в гробовій тиші чоловічий суворий голос пояснив, що сеанс достроково завершений через вторгнення в ауру преподобної Марсалії нечистих сил, які пошкодили її чакру, а відновлення вимагає щонайменше місяцю посту в Почаївській лаврі.

Голос вмовк, світло знову спалахнуло, але виходити ніхто не збирався. Люди зачаровано дивилися на сцену в надії, що велика Марсалія все-таки опритомніє і ввіллє животворящу силу у їхні поточені недугою тіла. Адже за цим вони їхали такою спекою в таку даль, платили останні гроші...



***



У цей час за тісними запилюженими лаштунками розлючена провидиця–ясновидиця лихоманно виплутувалась із білих риз та перевдягалася у чорний широкий балахон (для конспірації), встигаючи шпетити Родіона:

– Що це таке – я тебе питаю? За що я вас, скажи мені, годую, за що гроші плачу? За цю ганьбу! Ще один такий сюрприз і в мене – інфаркт! Чорти б вашу душу дерли! Ідіоти! Де той сучий Митрофан?! Ладно, я з вами ще розберусь! А тепер – геть звідси! Хоч у ліс!.. Відвезіть мене в ліс!

– Який у цих степах ліс, Мацю?!

– Тоді на лиман! Ти ж обіцяв лиман!

– Який лиман, Мацю, коли у нас ще два сеанси: в сусідніх райцентрах?! – жахався Марсалиним вередам роботящий імпресаріо.

– Після того, що я пережила?! Ти що – здурів?! А дзуськи! Ні за які гроші! Ясно?! – і, запнувшись сяк-так (теж для конспірації) косинкою та начепивши чорні окуляри, провидиця заквапилася до «чорного ходу». За нею кинувся розгублений Родіон. Уже при виході їх наздогнав охоронець:

– Верніться! Там якусь жінку принесли! Вся закривавлена!

– Якого чорта! Хай кличуть лікаря, при чому тут я?!! – визвірилася спасителька-цілителька.

Охоронець щось шепнув Родіону і той, сполотнівши, наказав преподобній:

– Так... Мацю, стій тут і ні руш! А я... треба вияснити обстановку.

– Що таке? Яку обстановку? Блін! Я так і знала: це вони, ті суки, щось уже підстроїли, щоб вони здохли! Вже! На очах моїх! – шипіла Марсалія, дослухаючись із жахом до рокотання зали, над яким підстреленим птахом побивалося жіноче голосіння. – Так і є: Філька чортова! Заткніть їй рота! Ви чуєте, заткніть цій суці рот! Та не мене тримайте, уррроди! Вашу муть, для чого ви тут?! Щоб поря-ядок тримати! Поррррядок! Нє! Ви мене діссс-стали!

Марсалія страхала почет розправою радше з переляку, бо всі давно знали, що вона вже давно у цьому балагані нічого не вирішує. Та найкраще це розуміла сама цілителька. Ще з того самого дня, як вона перейшла від Учителя до Боса. І не могла простити собі цю фатальну помилку. Боже, як вона, ідіотка, могла поміняти «казенний» дах на... м-мм... кримінальний? Але все це він, цей покидьок Родіон, їй підставив! А вона втішилась, що – буде ві-і-і-ільна! Самостійна! Незалежна від усіляких цеерушників! От тобі й вільна! Дресирована мавпа у цирку-шапіто! Це жах! І крах! І треба кігті дерти звідси і то вже!

– Радіон! Де той клятий Радіон?! – починала шаленіти Марсалія, намагаючись прорватися на сцену поміж охоронців, де справді творилося щось несусвітне. Крізь щілину у завісі Марсалія бачила, як вузьким коридором у натовпі до сцени пробирається охоронець, несучи на руках дівчину у вишитій сорочці. Голова, руки дівчини безживно звисали, зачіплюючись за людей. Слідом за ними, звісно, протискалася, ридаючи, Теофіля.

– От сука! Це ж вона на збитки мені знайшла якусь припадочну навіжену... – не тямилась від злості, запанікувала Марсалія, уже насправді шкодуючи, що не володіє бісівською силою, аби знищити, спопелити на золу кляту колишню колежанку по вчительській праці. Але найбільше велику Марсалію тривожило те, що вона... почала боятися не тільки переповнених людьми залів, а й взагалі людних місць. Людські натовпи навіть крізь вікно броньованого лімузину викликали в неї панічний страх, в якому вона боялася зізнатися навіть собі.

— Мені треба лікуватися самій... са-а-амій... Або хоч би спочити... – затужила в душі, і враз стрепенулася:

– А це ще що?!

Погляд віщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь теж вели попід руки два міліціонери у супроводі хлопців з її охоронців. Митрофан виривався, ревом ревів, кликав Марсалію, як недоумок який або й справді біснуватий. Із огидою дивлячись на його брудне, залите сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалія починала вже сумніватися в його нормальності й клялася в душі, що більше цього виродка в ліжко до себе не впустить.

«Треба шукати заміну, – думала, – а довготелесому покидьку Родіонові й поготів. Збридив так, що бачити не годна! Імпресаріо, блін!.. Ні на що не здатна тупа бичара! Ні до роботи, ні до любові! Прокол за проколом! Ні, цю банду нахлібників треба розігнати! А Боса послати к чорту, і самій, самій крутити... А то роз’ївся, а мене в чорнім тілі тримає, як Ізауру яку... Я вам, вашу мммуть, не Ізаура!»

Хотілося до темені в очах рвати й метати, лаятись і матюкатися. Але боялася, щоб не почули «стражденні, сірі й убогі», які уже скрізь, навіть в її ліжку... як цей придурок Митрофан! Та де – в ліжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною безсловесною! Що Родіон, що Бос... Сіріші за найсірішу мокрицю покидьки! І це тоді, коли по ній ридали генерали спецслужб! Від Америки до Росії! І це тоді, коли вона могла б уже стати відомішою за саму Вангу, і багатшою за... Далай ламу і Кондолізу Райс... Легендарнішою за саму Мату Харі... А не ховатися за кулісами розвалених сільських клубів...Тьху! Тричі тьху, не при мені будь сказано, та не Богові у вуха! Йди на пущі, на дебрі, ламай ведмедям ребра, до снігів, до води, від Марсалії відведи... Чого це вона про ту нещасну Мату Харі згадала? Тьху-тьху! Тричі через ліве плече, най з мене біда, як вода стече, і горе мене, як гора, обмине...



Про Мату Харі їй єхидно і з пікантними подробицями нагадав Учитель після того, як вона повідомила, що її запрошують в Америку.

“Горвард Лі? – засміявся Учитель. – Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало кашпорів різних, що вже й до бабів узявся? Цікаво, що вони там збираються робити з усіма нашими біснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте... Хіба дрочити Брайтон-Біч...

Покидьок, він її збив саме в ту мить, коли вона вже подумки перелітала океан... Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом відомі факти її біографії – безневинну співпрацю з деякими органами в ролі екскурсовода Інтуристу...

­– Ну й що? – з викликом запитала вона.

– А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей безневинний американський пенсіонер і шанувальник нетрадиційної медицини і всякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мата Харі...

– Не треба мене лякати... Бо він напевно знає, що воловодилась я з тупими туристами з якоїсь Оклохоми...



Нарешті процесія дісталася сцени і охоронець обережно опустив дівчину у вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії – худенькою спиною, на якій... Марсалія здивувалася: розквітала, розпукалася велика червона півонія! Та, пильніше придивившись, побачила, що на дівчині не вишиванка, а закривавлена біла блузка. І... Ні, це їй привиділось... Ні, не може того бути... Провидиці почало темніти в очу: вона впізнала блузку... Точно таку вона купила торік Даночці у київському ЦУМі... Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні, вугласті плічки... Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля... Відчула, як обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка... Сука, що вона зробила з її дитиною?!.

Молячи Бога, щоб це був сон, або просто дурний розіграш, ступила на сцену ватними ногами.

– Назад! Ти що?! – як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.

– Що ця сука зробила з моєю дитиною? – спитала, божеволіючи від страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на цілий світ, але Родіон брутально затулив їй долонею рота:

– Тихо... ти!.. Це не вона...

– Хто?!. Хто-о-о-о... Я питаю – хто?!

– Митрофан... тільки тихо... заскок у нього чи... чорт його знає що?! Але не бійся... Нічого страшного... він тільки черкнув...

– Чер...к...нув? – перепитала Марсалія з жахом. Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився... ЗВІР... І прийде звір і буде число йому 666. Згадала і запитала ЗВІРА:

– Навіщо ти це зробив?

– Це не я... це... Бос! Клянусь! Це він, звірюка... – белькотів переляканий Митрофан. Але ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як ножем, із неї душу. І раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.

– Марсаліє! Зціли! Марсаліє! Зціли її! – ревів осатанілий натовп. – Зціли! Зціли! Мар-са-лі-є!

Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав, біснувався, плював їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалію охопив жах... звергнутого ідола! Здалося, вона уже летить зі своєї високої сцени, ці свого п’єдесталу просто у знавіснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льоту, у падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у її володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!

– Пусти! Я уб’ю і його, і її... суку Фільку... Пу-гу-гусссти-и-и!! – заридала спасителька, намагаючись вирватись із цупких рук Родіона.

– Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас посадити? Ти що забула, що Митрофан – твій, твою мать... наложник! Імператриця ти наша йо... Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що казав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися...

Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, заступивши її від Марсалії.

– Пусти-и-и! С-с-волоч!.. гах!

Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих. Спробувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очима обвислу матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася і... просто перед собою побачила зів’ялу дитячу ручку, що звисала безживно з лікарняних нош, що кудись бігли на чотирьох парах ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тільки торкнутися губами пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи, побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж чорні ружі... Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні – до небес.



***

Авто мчало з такою швидкістю, що придорожні виноградники обабіч зливалися в суцільні зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напівлежить на заднім сидінні між двома янголами-охоронцями. Тупі фізіономій робили колишніх спецназівців і спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із водієм, та широкий зад джипа з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висів на хвості їхнього мерседеса. Усе так, як поспіль усі ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди... Крім хіба що недавно наверненого у віру Митрофана...

І враз Марсалію, як струмом прошило – згадавши Митрофана, вона згадала сеанс, закривавлену Даночку! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає, чим він її нашпиговує щоразу... Але... ця тривога! Ця тривога... ой, як вона душу рве... мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця Родіона... Янголи-охоронці відвертають перелякані писки... Ой, ні... не приснилося їй, не приснилося. І Марсалія не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нігті до задубілої від поту сорочки Новоявленого:

– Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже... Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю?..

Бичача шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки, і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.

– Заспокойся, яка дитина?! В тебе, що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже – тю-тю, до Києва доїжджає, разом із подружкою твоєю... Фількою чи як ти там ти її прозиваєш? Ну й клички у вас – на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія... До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, – не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.

– Та пішшшовв він... і ти з ним! – уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків... Не дай Боже! Господи, відверни! Списи й помилуй бідну, невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її... О, вони це вміють... Щоб на голку посадили, на голку! Як її... Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку... І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, давно, та Родіон клянеться, що то звичайний демидрол. Але вона відчуває, що бреше... Він постійно бреше... І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках...

Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:

– Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!

Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.

– Зупини...– хрипить Родіон.

– Я не можу! – з жахом кричить водій. – На такій швидкості... Васька в мене вріжеться...

– Зійди з траси, твою мать! – задихається Родіон...

– Куди?! У рів?! – панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.

– Дай, сука, Боса, – не здається Марсалія. І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.

– Шо случилось? – голос Боса не віщує нічого доброго.

– Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! – кричить Марсалія.

– Бос, – шипить Родіон, – ана с ума сошла...

– Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєм с бабушкой домой... – під вдавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.

– Якою бабушкою? – жахається.

– Ну... с женщіной какой-то... Вот подсказивают: с учітєльніцей... Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо...

– Доки ви будете долю моя вирішувати, покидьки? – ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.

– А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, – єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:

– Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!



* * *

Зв’язок обривається.

– Прости…тутка... – здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. – Вона про дитину згадала... Тепер їй усі винні... Тепер вона з усіх питає... А ти питала, кккрррвво, коли волокла з якогось... смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю .. .бєшєною...бль... ззвєздою! А тепер, блль... їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, кррррва...

Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій... Легкий укол... Мить – і солодка млявість вимкне спроквола, як старий, рипучий радіоприймач, емоції. Але – не свідомість... Не пам’ять... Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає... А сам... О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим... пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі – неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колегами за надмірну балакучість, як вона згодом дізналася, Радіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необьятной Родины повним ходом ішла Перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу нерушимых республик советских, і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.



Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіона сам бавиться , а тому на ній економить...

Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна одна вона... І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес... Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до обкомівського кабінету чи крісла директора будинку піонерів. А її, безголову, знову понесло по колу, по колу... Як контужений пес.... А все тому, що вона втомилася бути .... сукою... Вона була простою доброю дівчиною, далекою від політики, а її примушували нюшкувати за однокурсниками, читати випрошений у факультетських поетів передрук якоїсь книжки Дзюби, за яку невідомо чому студентів гонили, хоч у ній нічого не було, крім віри в партію і народ... Врешті, їй надоїло брехати Вакару, своєму «куратору», якому була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, бо ніяких акцій не було, або її на них не просили... Тим часом просили її на весілля: однокурсниці поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не повертатися у рідне село вчителькою... А вона повернулась. На зло. І насамперед Вакару, який осідав її, як ослицю, зі своїми шпіонськими завданнями. Хоч і несподівано для самої себе. Отако йшла рідним селом, аж гульк – стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очками синіми світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий, не схожий на городських нахабних дебілів і на зарозумілих студентів. І так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного подали вони з Михайлом заяву до селищної ради. Там їх через тиждень і розписали при всім чеснім сільськім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної... І покотилося життя просте, радянське, як колесо від колгоспної гарби...

Але скоро – трах-бах, Перестройка, Референдум, Незалежність і національне відродження.

Вона, як і належало вчительці української мови та літератури, теж не відставала від всенародного рушення до відродження. Почувши, що в моді стають народні звичаї та обряди, створила у школі гурток народознавства, а до кожного релігійного свята стала розсилати по редакціях місцевих газет дописи про те, звідки свято взялося і навіщо воно. Дописи її сподобалися темним журналістам, отим манкуртам-атеїстам, які лиш знали, як партію хвалити та Бога хулити.

Скоро її стали запрошувати на обласне радіо, навіть на телебачення. Слава її росла, котилася веселим циганським колесом, аж доки не докотилася до самого Києва. Отоді й приїхав Радіон, очі б його не виділи! Бодай би він почепився перед тим у своєму кабінеті!



– Тварюка... – бубонить Марсалія, поринаючи в легкий сон. – Якби я знала, що ти таке бидло... таке ве-лике гі... перепрошую, імпо... я б з тобою на однім гектарі не... сссіла до вітру... Да, між іншим! Це ти винен, що я... приволокла Митрофана... Хоч він чмо і мурло, але там... в глибині... мужик! Настоящий стоящий мужик...

– Ну й лярва... – плюється Родіон, а янголи лагідно «підкручують» розслабленій пророчиці «гайки», стискаючи з обох боків ліктями, щоб не розквасилась зовсім. Марсалія скаржиться:

– Скажи цим бандюкам, щоб не чіпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сцені... І ви усі, покидьки, подохнете з голоду...

І, уявивши собі, як Родіон із Босом і всі її товстоморді ученики-помічники здихають з голоду, цілителька вдоволено хихоче. Тлуста спина Родіона Новоявленого від цих погроз ходить ходором, як від лоскотів. Ага! Зачепило! Боїться, гад, що прийдеться назад на радіо вертатися, на двісті ги-ри-ни... Ні, вона таки дістане цих покидьків! Сама здохне, але непереливки буде і їм... За все... усе її приниження. Бо й справді, що це робиться?! Де вона коли думала, що докотиться до такого на веселім циганськім колесі фортуни? Та й зараз, нікому в голову не прийде, що велика Марсалія, таємнича і всеможна, танцює, як мавпа на шворці, довкіл кількох бандитів?.. Під їхню кримінальну дудочку...



Навіть наркотики не могли розвіяти гірку образу... Зняли тільки гостроту. Тепер Марсалія ніби збоку спостерігала за своїм життям. Ось воно котиться колесом, але вже циганським, по степовій дорозі, нікчемне, брехливе, нашпиговане гріхами і покидьками, як серделька-шпикачка… Фу, яка нудна рівна місцевість… Одні поля…Марсалія відриває погляд од вікна і втуплюється у квадратну спину Родіона. Трішки зусиль і на ній, як на екрані телевізора, заскакають картинки спогадів. Марсалія хихоче. Екран морщиться, але кіно показує...



***



...На ту годину, коли приїхав під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух, у хаті нікого, крім неї не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школі, а Михайло, чоловік вінчаний, – на бригаді. Та коли б і був, то би не зашкодив бесіді... На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор та й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав… радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й ішов собі до господарки братися.

Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але на іншу тему.

Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів. Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів, організованих Учителем...



А може і його, Радька, прислали? Як Вакара? Чи то радіопередачі Радька нагадали Вакару про її існування?

Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до... слави-неслави...

Так, вона заплуталась. Заплуталась із самого початку... Але чи так уже багато важить сьогодні для неї хронологія подій та хто першим її вичислив?

Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність чужого, недоброго... Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина Андріївна впізнала свого університетського «куратора».

«Невже по всьому? – подумала, маючи на увазі Перебудову. – Лиш настала якась полегша, як знов!..»

І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони їх зчитають. Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле. Хотілося забути все, що було пов’язане з цим ошкіреним шкіряним роботом, що змушував її... бути сукою! Так, бути сукою!

Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!

«Он як ти насправді думаєш!» – сказали його єхидні очиці. І Марина засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши, що від них ніколи не дінешся, бо їхній час не минає.

– А я думала, що про мене вже забули, – завертіла хвостом, мов лисичка. – Як-не-як – Перебудова, демократія... дружба-фройндшафт... усі – наші... І жодного ворога!

– Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.

Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її? В якій небезпеці? Партія взяла курс на оновлення. Горбачов з Райкою по європах-америках шастають, а повернувшись, демократію сіють на всі боки. Німці стіну валять. Місцевий поет Козявченко по радіо у віршах ганьбить Брежнєва, який зійшов із ленінського курсу (в могилу), і славить Горбачова, який вийшов на той курс. Люди відчули свободу. Плечі розправили. Дихають на повні груди. А то вже колом у горлі стояв той брежнєвський застій. Не годен був уже на тих старих маразматиків, трупів ходячих дивитися!

Але кінська фізіономія Вакара не випромінювала радості від перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і андропівські порядки? – стривожилась Марина, згадуючи, як за Андропова у їхній Новосілці ловили на вулицях порушників трудової дисципліни. І вона під ту облаву ганебну попала. У неї було «вікно» між уроками і вона побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси її і впіймали. Свої ж. Довелося усім придурюватись ­ – їй пояснення писати, їм – читати. Народ ледь не повмирав зі страху, думав: Берія повернувся. Слава Богу, вмер сам короткочасний правитель. І що – невже знову все по-старому? Знов один за одним шпигувати буде? Знов її будуть шарпати – за директором школи шпигувати, із заврайвно спати, в штани йому лізти лиш ради того, щоб знати, чи у нього в голові не антирадянщина…

Боже правий, вона сама лиш передихнула і тут – на тобі, знов по її душу чорт приперся! І вона обурилась, вперше голос підняла:

–А я при чім?! Хіба я це все затіяла, що ви знов знайшли мене? Дайте мені спокій!

Інакше...

– Що – інакше? – роздув ніздрю шкіряний Вакар з такою певністю у своїй силі, що Марина притихла, бо й справді: що – інакше? Що може бути інакше в цій країні?

– Ото ж бо й воно, – підтвердив її думки «куратор». – Тим більше, що кому-кому, лиш не тобі радіти демократії. Уявляєш, що буде, коли дєрмократи, які прийдуть до влади, оприлюднять деякі таємні списки? І в них, чорним по білому, і твоє прізвище? І псевдо – Малина. Так що не тішся... А збирай торбу, голубонько, і притьмом до Авессалома на курси. Читала оголошення в газеті? От і прекрасно! Родіна в опасності – Родіна ждьот! Підвезти, чи сама приїдеш? Сама. Гаразд, тільки не барись і не здумай ховатися...

Вакар помацав під шкірянкою невидиму портупею і порипів до свого «чорного ворона», на вигляд — затрапезного «бобика», яким їздили тоді по рідних полях лиш голови колгоспів та кореспонденти.

– Хто це був? – спитала свекруха, проводжаючи «куратора» прокурорським поглядом.

– Кореспондент з обласної газети, – збрехала Марина. – Хоче, щоб я йому щось про... весілля написала...ну, як в нас в Новосілці справляють...

– А про похорони він усе сам знає? Дивись мені дівко з кавалєрами, бо біда буде, – засичала, закипаючи, свекруха, не здогадуючись, що сама штовхає в плечі невістку на той путь, зибучий-сипучий, який пророчив старий Мессінг...

Але що з неї візьмеш, з баби темної, тим паче, що вона не була при тому пророцтві. А от Авессалом, здається, був. Хоч так і не признався... Чимось невловимим він скидався на одного з тих двох молодиків у сірих костюмчиках, які ще гай-гай коли супроводжували Мессінга і питали її прізвище... Однак достеменно вона того могла стверджувати, бо всі, з ким її згодом довелося співпрацювати, були, як штамповані.



Думки скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Герої її романів вискакують із минулих днів, як чортики з табакерки... Учитель... теж гад. Вона стільки потратила на нього сил, а він запропонував... роль асистентки циганкуватій молоденькій шльодрочці Свєтці, якій навіть ім’я сам придумав: Кассссандра, твою мммуть! Хоч того місця більше була варта вона, Марсалія! Так, вона була варта набагато більшого, аніж мала у цій дірі, у своєму райцентрі! Так, Учитель її не-до-оцінював... Що поробиш? Мужик навіть у Гімалаях мужик. І на те нема ради, будь він навіть хоч самим Далай ламою.

– Жінка є жінка, – скрушно зітхав Учитель на Маринині зітхання. – Батьківщина в небезпеці, а їм любов у голові. Талановитий же ж народ, а несерйозний. Марино, дорога, забудь, що ти молода і гарна жінка. Пам’ятай одне: ти – воїн! В руках у тебе зброя масового ураження. Такі, як ти, у всьому світі – на вагу золота. Стратегічний ресурс... Нам треба вже! По заріз кинути першу бомбу у натовп, інакше буде біда! А їй... дурниці в голові...



А їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я, під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!

­– Чому Марсалія, Мариночко? Звідки – Марсалія, Мариночко?

– Так звали мою прапрапрабабусю, на цілий край знамениту цілительку, – збрехала вона, не зморгнувши, хоч, насправді, Марцалією звали циганку, до якої вона ще дівкою разом з такими, як сама, ворожити їздила аж у Молдавію. Вона лиш букву ц на с змінила – і вийшла Марсалія...

У школі екстрасенсів, куди її рекомендував Вакар, учнів було рівно 13. Так вийшло чи спеціально відібрали із усіх бажаючих чортову дюжину, Марина не знала. Але добре знала, що вона сама була на особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта: сильним біополем, мав лідерські замашки, ораторський і акторський талант, оригінальну зовнішність, проповідницький голос, не боявся працювати з людьми і прагнув публічності.

Більшості із чортової дюжини першого призову масотерапевтів чогось та не вистачало. Якогось компонента, як зітхав Учитель...



Марсалія перемотала кінострічку спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи Білої магії. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію, що давно не бачила разом стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з колегами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського, костоправа Микиту, дві «баби-шептухи», до яких «знімати порчу» таємно їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито судьбу взнавати, а насправді, досвід переймати. Решта – ­екзальтовані молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які ні у що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким безсонними ночами привиди привиджуються. Така солянка...

Це було ще до ери Чумака і Кашпіровського, коли про екстрасенсорику й інші паранормальні явища мало хто знав, і ще менше цікавився ними. І з першого погляду непосвяченому ця публіка могла здатися «збираною дружиною», конгломератом випадкових людей. Але інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів якийсь «шкіряний Вакар».

Підтвердила здогад поява на курсах Світлани. Їхні дороги частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком «куратора». Але обидві вони зробили вигляд, що ні про що не здогадуються і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Але ненадовго. Скоро розійшлися лютими ворогинями, не поділивши Авессалома. Хоча, що там було ділити... Радше, треба було тікати...

З того часу Марині почав снитися один і той самий сон, чи то пак видіння, яке пережила школяркою на сцені поряд із Вольфом Мессінгом: вони стоять одне навпроти одного у сліпучій пустині, і їх обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пісок...

Марсалія застогнала: їй здалося, що пісок уже підступає під горло, пекучий, пливучий і на сто миль довкіл – ані соломинки, щоб вчепитися...



... А тут якраз Радіона принесло... І вона вчепилася в нього... щоб відомстити Учителю, довівши, що сама може пробити собі дорогу до слави.



* * *



Спогади муляють, як тверда, затовчена подушка. І плутаються, як... собачі стежки. Зручніше вмостившись на плечі янгола у камуфляжі, Марсалія зізнається собі, що була неправа, одно слово, була дурна, і замість того, щоб переконати Авессалома, що вона і тільки вона може бути першою... як Юрій Гагарін. І не міняти Учителя на Радіона – цю кікімору в штанах...

Марсалія усміхається – їй подобається порівняння. Більше, як спогади. Спогади її убивають. Адже ж вона могла запопасти слави Чумака чи Кашпіровського, якби не така дурна. Як-не-як, а Учитель таки її єдину з чортової дюжини відібрав, як він похмуро жартував, у загін космонавтів. Решту пустив «народ пасти» по селах та містечках. Навіть Свєтку кохану... Ет, таких Свєток-кассандреток у нього було – гатку гати! А Марсалія виявилась одна. Але ж якби вона знала про грандіозні наміри Учителя! Тільки через роки вона дізнається, що не Чудака і Кашпора, а її першою збиралися «запускати в космос», тобто «випускати на маси». А їй свербіло слави запопасти...



Вона сама викликала Радька – на зло Учителеві. І він на крилах прилетів зі своєї столиці в обласний центр, де вона завершувала навчання у школі екстрасенсів. Три незабутні дні і ночі проблукали тихими вуличками міста, його парками і скверами. Вона розповідала про те, що сама щойно почула від Учителя, прибріхуючи про різні паранормальні явища, з якими нібито зустрічалася на кожнім кроці, і про своє потужне цілюще біополе, здатне заспокоювати, лікувати, очищати людські душі, яке у неї нібито помічали давно, але тільки Учитель оцінив і направив у благочинне русло на користь людям. В ошелешеного новизною кореспондента щелепа відвисла. Не защібалася навіть тоді, коли вона годувала його по ресторанах, а вночі кохалася з ним у готельному одномісному номері, за який заплатила втридорога з метою конспірації.

Сталося це першої ж ночі, після розкішної вечері в ресторані, пляшки коньяку і танців до впаду. По тому, як Радько сп’янів після першої ж чарчини, вона зрозуміла, що перед нею або непитущий або ж пияк кінчений. Підтвердилось останнє. Вже в номері. Кавалер був ніякий, що в його роки було ще рано... Зловивши кайф від алкоголю, він хотів одного: спати. Але вона, досвідчена, голодна на гріх, і впевнена, що чоловіка можна прив’язати тільки плотськими втіхами, заходилася пробуджувати у нещасному алконавтові щасливого чоловіка. Вона доти ніжила його немічну плоть, доти терлася стегнами й грудьми до його сухих ребер та волохатих гомілок, доки не спровокувала в його утлому тілі гормональний вибух і власне зґвалтування. Був той перелюб не хтозна яким кайфом для неї, але бідного Редька власні подвиги сексуальні настільки вразили, що він закохався в неї до нестями. Згодом Радіон хвалитиметься за чаркою кожному чоловікові, що «Мацюня зробила з нього мужчину». Тьху! Не відаючи, що Мацюні його юний скелет у шафі потрібен був із зовсім іншою метою.



Марсалія скрушно зітхає. Може й справді невдалим був її вибір, Та все-таки Радіон був першим чоловіком, який щось для неї зробив доброго. Ще б пак! Після його передачі про унікальну чарівницю-цілительку по республіканському радіо, її життя і навіть суспільний статус у рідних загумінках різко змінилися: враз її заповажали навіть вороги. А коли листоноша висипала на подвір’ї торбу листів, що надійшли їй від хворих і недужих з усієї України, вона вперше пережила ні з чим незрівнянне солодке запаморочення славою і зрозуміла: назад вороття нема. Тільки вперед. Усіма засобами. Оскільки ж поки що єдиним засобом вирватися з глушини був вільний козак Радько, їй нічого не зоставалося, як зробити на нього ставку.

Сама дивувалася, звідки в неї, затурканої шлюбної жінки, сільської вчительки такі грандіозні потреби самореалізації? Мабуть, справді, як твердив Учитель, відкрилися в неї потаємні канали, розверзлися чакри, притлумлені невіданням і сірою буденщиною... Правда, кілька ночей Великий Магістр сам натхненно трудився над її чакрами у готельному номері... Але... Не знає, як чакрам, але їй те відкривання особливої втіхи не принесло. Певно, відчувши розчарування Марсалії, вранений у саме своє начало, Учитель покарав невдячну тим, що оцінив її екстрасенсорні можливості на «чотири з плюсом», але дав надію, що, «якщо вона буде над собою працювати, він візьме її у свою команду».

Що то за команда, вона дізнається тільки згодом, коли в країні почнеться шалена боротьба за владу...



***



“Дімедрольчик” Родіона починав діяти, розливаючись по тілу солодким маренням, в якому не було місця його квасній, осоружній пиці. Натомість із туману випливла кінська морда Вакара. Портупея під рипучою шкірянкою теж порипувала, як збруя, і заважала при інтимі.

Може Учитель тому й не йшов з нею на тісний контакт, що йому той рип заважав? Та ну їх усіх... Та все-таки упевнившись, що Учитель – журавель у небі, Марсалія ще міцніше стиснула у жмені синичку на прізвисько Радіон, поклявшись собі, що одного сонячного дня вилетить із рідної глухомані, вхопившись за її, чи то пак його, тоненькі ніжки. Тож вирішила з Радіоном не критися ні перед чужими, ні перед рідними.

– Хай звикають до того, що до мене кореспонденти їздять, – думала весело, вертаючись із полюбовником додому, у свої Корчі на околиці своєї Новосілки. Щоправда, трохи муляла совість, і лякало поросяче нахабство Радіона, якого, схоже, взагалі ніщо не муляло при його наглухо затрамбованих лепом і лоєм чакрах.

Вдома на ту пору, коли вони з Радіоном зайшли на подвір’я, нікого не було. Сергій – на тракторній. Свекруха, певно, зазвичай пішла до церкви з Даночкою... Нелегка принесла чоловіка до хати саме тоді, коли Марина Василівна з київським гостем записували на магнітофон інтерв’ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов і сів на лавочку чекати, коли вони закінчать бесіду. Але якби він здогадався заглянути у вікно, то здивувався б, побачивши те інтерв’ю. Розпалений присутністю законного чоловіка, шмаркатий коханок озвірів. Він раптом накинувся на неї з такою хіттю, з такою нахабною силою, з таким голодом, що вона радісно здалася на його волю. О-о-о, то був найсолодший перелюб у житті новоявленої цілительки і провидиці Марсалії...

Згодом, уже в столиці, вони продовжували удосконалювати свій сексуальний екстрим, цю насолоду кохатися в гостях, усамітнившись від хазяїв чи товариства на балконі чи у ванній, або в кабінеті на радіо, звідки небавом Радіона через цей самий нестрим було ганебно вигнано... Хтось підгледів і доніс начальству.



Ця невинна хтивість їх тримала при купі чимало років. А ще – гроші. Однак, усьому приходить кінець – і злому, і доброму. А між ними було більше зла, ніж добра. От і зараз... Боже, аби тільки вона залишилась жива, її Дануся, її дорога кровиночка... Вона покине все... кине лоском, на пропаще, доста нею орати, золоті жили розробляти!.. І повернеться до сім’ї, до дитини, до Михайла, котрий, люди переказують, ще й досі чекає на свою блудну жону...



***



Авто стишило хід. По обчухраних п’ятиповерхівках було видно – в’їхали в райцентр.

– Як ти? – поцікавився спиною імпресаріо чи то пак Родіон Новоявлений.

– Пішов ти ..., урод! – огризнулася втомлено Марсалія, неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своїм Михайликом. Він, певно, вже постарівся... Хоч, люди переказували, ще в соку... Не п’є, не гуляє... Її чекає.

– Я серйозно, – перебиває спомини Новоявлений. – Обійдешся чи... ширнути? А може, коньячку?..

– Коньяк... – буркнула, помітивши попереду біля будинку з колонами ще радянських часів юрмище людей, і відчуваючи, як їй блювотно від однієї думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом, грати вар’ята...

Новоявлений подав плескату пляшечку і вона сьорбнула гіркої теплої рідини. Не ковтала, тримала в роті доти, доки не вдарило в голову легким хмільком. Тоді сьорбнула вдруге, втретє, і лиш за четвертим разом відчула кволу готовність до чергового акту лицедійства.

У допотопному, як і перший, будинку культури чорний хід виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурілу від чекання і сподівання багатотисячну юрбу.

Натягнувши на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахону, під руку з Новоявленим, в тісному кільці янголів-охоронців у плямистих камуфляжах, Марсалія майже бігом перетнула натовп і вскочила у широко відчинені, оточені міліціянтами парадні двері. У невеличкій залі, як звичайно, був переаншлаг. Люди сиділи і стояли, здавалося, один на одному. Побачивши таємничу постать прославленої цілительки серед почету, народ благоговійно розступився, даючи дорогу, радісно зашумів, заплескав у долоні.

Заштовхнувши Марсалію за якусь тумбу за сценою (будинок культури був іще старішим, аніж попередній), Новоявлений здер із неї чорну хламиду і натреновано облачив у білі, золотом розшиті ризи. Прибіг дизайнер – ученик Василь Арамейський, в минулому гріховному житті – електрик, налагодив під спідницею великої провидиці і світу спасительки підсвітку, кинувся до електрощитка і вирубав світло. Гамір у залі стих. Преподобна Марсалія за звичкою не поспішала виходити: чекала мертвої, гідної її величі і величності – тиші. І тиша настала. Але Велика Марсалія все одно барилася, матюкаючи на чім світ дурка Арамейського, що не міг ради дати із підсвіткою, що кліпала під спідницею, як міліцейська мигалка. Та клялася всіма чортами, що коли вона, Марсалія, після сьогоднішнього божевілля зостанеться жива, то порозгонить усіх до біса, а сама піде в монастир.

Від цих погроз умілі руки Арамейського тряслися та плутались у фалдах підтички, але нарешті дроти були скручені, контакти з’єднані, спідниця засіяла і Велика Марсалія вийшла на кін. Зал ошалів. Велика Марсалія підняла до неба руки і зал онімів. Велика Марсалія розтулила царствені вуста для першої фрази: «Схаменіться, люди! Покайся, народе нечестивий!», як хтось зовсім поряд прокричав ці слова її ж голосом. Як стерео луна. Марсалія вжахнулася: що за біда сьогодні на неї напала?! Чи це вже з нервів? Господи! Спаси й помилуй! І дай сили почати й завершити праведне діло!..

Але голос праворуч повторив:

– Люди, схаменіться! Хіба ви не бачите, що ця жінка – дурисвітка? Та вже ж не рік, не два дурять вони нас, ці лже-святі Марії, Варвари, Магдалини, Катерини, деруть останню шкуру, а ми все віримо й віримо їм! Вона тільки-но із сусіднього райцентру Безводне. Там її дочку її ж банда підрізала, а вона втекла... І це – мама?! Це – жінка?! Та нема, люди добрі, такої тварини, яка б не кинулась рятувати дитя своє, а кинулась у втечу! А ця грішниця, ця блудниця вавілонська, – втекла, навіть не поцікавившись, чи жива її дитина! Люди, женіть її, цю суку скажену, у три шиї! Не піддавайтеся облуді, люди!

Промовець задихнувся, але навіть тоді, коли його виволокли охоронці за лаштунки, Марсалія не глянула в його бік, і не опустила рук, і голос її не тремтів, коли вона стала говорити...

Оскільки невідомий самозванець надщемив її ауру, і поранив чакру, сили і снаги у великої цілительки стачило тільки на зцілення одної лежачої каліки, яка цього разу звалася рабою Божою Валентиною.

Роль Митрофана зосталася не зіграною. Згадавши того ЗВІРА лютого, Марсалія правдиво застогнала, думаючи, що там з її кровиночкою, її Даночкою...

І зал тисячоголосо відповів їй стогоном екстазу...



***



Кинувши під сидіння мішок із грішми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалію разом із янголами-охоронціми, і кортеж спішно рушив. Велику цілительку била лихоманка: таке було з нею вперше...

– Це – сплановане переслідування... Сплановане, сплановане... Я знаю, вони готові на все... – повторювала Марсалія, заїкаючись, тремтячим голосом. Тепер вона розуміла, що не дурноверха Філька, і не теща Митрофанова були ініціаторами її каменування... Скоріше – лиш виконавцями чийогось лиховісного плану. Чи не Великого Магістра?! Страшний здогад блискавкою прошив її наскрізь: авжеж! Це були його методи! Що він хоче від неї цього разу? Де вона знов перейшла їм дорогу? Невже ж вона не має права на елементарну свободу, після того, як десять років відгорбатилась на нього і його панів? Чи, може, Учитель не простив їй Боса? Але ж Бос запевняв, що він з Учителем працюють в одній команді! Чи, може, вони знову побили горшки? Хіба вона знає, хто і в якому казино знову розігрує її карту?! Якщо вони посміли підняти руку на її безневинне дитя, то розправитись із нею їм совість не завадить і поготів.



Тваринний жах перед розправою звів судомою тіло, лише зуби дрібно цокотіли і тряслася голова, як у паралітика. Збагнувши, що Марсалія на грані нервового зриву, Новоявлений наказав янголам:

­– Штрикніть!

Марсалія не противилася. Тим більше, що не мала сили виясняти ситуацію з Радіоном, який напевно що у курсі всіх цих ганебних подій, інакше б він теж панікував. А так... спокійнісінько, мов нічого не сталося, передає янголам аптечку... Ні, з неї досить! Треба рятуватися... всі вони покидьки... А поки що... просто перебути... перебути, зібратися із силами... заснути... Сон лікує. Сон повертає сили. І розум. Тож сама закотила рукав балахона, підставляючи вузлувату вену, почула тупий укол, і стала чекати райдужно-сонячного вознесіння на сьоме небо, де нема ні учителів, ні учеників, і взагалі – жодних проблем, жодних будинків культури з натовпами і сеансами, жодної людської морди... І ніякого горя...

О, це запізніле бажання самотності – кара і карма, за те, що їй так хотілося підноситися над цими натовпами, володіти їхніми душами, керувати їхніми помислами! Вона сама не знає, звідки в неї, сільської простої дівки, ще простішої сільської вчительки, ця сатанинська спрага влади і слави? Вона хоче розібратися з собою, розкласти все по шухлядках і поличках темної своєї душі, і не може! Не годна спіймати за хвіст спритну ящірку розгадки. Кожного разу, як вона ловить той хвіст, він залишається в її руках, а ящірка біжить далі, манячи, заманюючи облудою, хитра й підступна, як і вона, Марсалія...

Іноді їй здається, що все почалося з безневинного народознавства. Але то не так. Скоріше, із віршів. Бо дописи про рушники і врочисті свята газети друкували. А вірші – ні. Вона до смерті не забуде, як, відчепно перегортаючи стосик її віршів, місцева літературна зірка – поетеса обласного масштабу, вдавано щиро порадила:

– Люба пані! Нащо вам вірші писати! Вірші пишуть усі! І, як правило, погані. Бо всі кращі вірші уже давно написали класики. Пишіть те, що ви знаєте і що у вас добре виходить: про звичаї, обряди, народні ремесла... Хочете, я вам допоможу навіть книжку видати – народознавство зараз у моді. Тим паче, у школах вивчається! Подивіться лиш, які дурні на тому собі ім’я роблять... Один жах! То чого б вам не спробувати? Ви наче не дуже... той... тобто і розумна, і знаєте багато такого, що ми або не знаємо, або давно забули... забути... усе забути...



Марсалія зітхнула, повернулась на правий бік і, поклавши голову на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця свою бідну голову, притихла: чи то сни додивляючись, чи то думи додумуючи...

Тільки уві сні можна заново пережити призабуту, а то й забуту далеку мрію... Чому їй так хотілося стати в однин ряд з тими писаками, до сих пір не второпає. Вони, ті кількоро місцевих письменників, здалися їй небожителями. Навіть тоді, коли закрутила з одним – холостяком-п’яничкою, а потім, обманюючи Михайла, що їде на курси підвищення кваліфікації, місяцями товклася разом із обожнюваним кумиром у кімнатці робітничого гуртожитку, де він мешкав після чергового розлучення, обслуговувала його, терпіла примхи, одверті глузи сусідів-роботяг, аж доки хтось не доніс чоловікові.

Той постукав у двері саме тоді, коли вона... одно слово, надихала поета, як справжня Муза. Залізна койка так тряслась і рипіла, що було чути за кілометр. А бідний Михайло... не чув. Почекав, доки відскрипить, і тоді постукав. Вона відчинила, нічого не підозрюючи. І... стала перед законним в однім халатику, в тому самому, що чоловік подарував на минуле Восьме березня. Не помічаючи Поета, ніби той був скляним чи невидимим, Михайло попросив:

– Мицю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..

Поет свою Музу Маргариту, як він називав Марину, не затримував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоянками та чаями трав’яними напувала б... А так... хай спочиває та в раю душі праведні віршами звеселяє. Їм було добре удвох – і за це спасибі!



Марсалія сумно усміхнулась і переклала просвітлілу голову на плече того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як той, що справа, полегшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів шиєю.

Провидиця спостерігала цю розминку крізь примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона не робила, якими травами цілющими не травила його, які рецепти молодильні не застосовувала – не помагало. Доводилося вбогість тілесного контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілкування. Потерпаючи від старечого безсоння патріарх провінційної сцени крізь ніч, як Шахрезада з казки, оповідав їй історію українського театру та кіно і своєї безпосередньої участі в тому. До історії зародження вітчизняного телебачення не дійшло – Аристарха Миновича однієї такої безкінечної ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона – Аристарха з патріархом...

Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст Аристарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорноперим боа покійної дружини-актриси напередодні від’їзду у кращий світ, і – страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справді чарівниця: з ким тільки переспить, той вмирає. От і Патріарх... чи то – Аристарх Минович переставився вслід за Поетом... А про те, що Аристарху, як і належало патріарху, було вже сто років, наче й забули. Як і те, що Поет не вилазив із чарки... Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про її рокове чародійство, був Михайло, з яким вона нівроку півжиття прожила, дочку народила, а йому й по сей день нічого не вадить.

Тим більше, що в одній розумній книжці «Вампіри і донори» знайшла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого блаженного чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого мученика Михаїла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба було такої стерви-вампірки, як вона, інакше б його залила дурна кров. Отож і виходило, що Марсалія ще й нібито своїми вибриками та аморальною поведінкою (мимоволі вже й сама про себе чортзна що подумаєш, наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш?

Тим паче, що погана слава для провінції гірше смерті. У провінції, де один одного знає, ліпше вже смерть, аніж неслава. Додав до куті меду ще й Родіон. Пішов поголос, ніби вона зводить малоліток, переважно бідних сиріт (хирлявий, зачуханий Радько справді скидався на інтернатського недоглядка). Її викликав у райвно той самий Макаренко з яким чекісти примушували її час від часу спати задля безпеки батьківщини і порадив написати заяву за власним бажанням.

– Марино Павлівно, – від хвилювання Макаренко забув її батька Андрія, – ваш темперамент вас згубив.

Вона кинулась шукати Вакара, але той мов крізь землю провалився. Вона прийшла до Учителя, і той прицвяшкував її до підлоги жорстоким холодним поглядом:

– Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…

Їй пересохло в роті. А в очах потемніло від сліпучої пустелі, що поволі всмоктувала її в себе, як піщаний коловорот.

В реальності ці видіння означали, що навчання у школі екстрасенсів в обласному центрі завершується і як перспективного масотерапевта та Магістра окультних наук на ім’я Велика Марсалія Учитель пропонує їй продовжити навчання у Вселенській Академії Білої Магії, яку збирався відкривати у Києві. Тобто – запускати в космос, але дорогу їй перебіг Кашпор.



***



Тиша за спиною, певно, стривожила Родіона. Крізь заплющені повіки Марсалія бачила, як він натужно скрутив бичачу шию, повернув до неї голову і стривожено шарив по обличчі важким поглядом. Марсалія здогадувалася: боявся, щоб вона від передозування не врізала дуба. Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлі засовались, мацаючи безпардонно її за руку, чи ще тепла.

Така увага до її особи не тішить Марсалію. Марсалія знає ціну цій лисячій турботі: її бережуть, як курку, що несе золоті яйця. Якби не яйця, давно б з’їли, або собакам викинули.

Раніше наркотик, який Новоявлений вприскував їй, веселив, збуджував на подвиги. Зараз – тільки заспокоює, розгонить, як помелом, хмари в душі. Жаль, що вона, велика Марсалія, яку Великий Магістр і Учитель тренував володіти і керувати людською психікою, не може дати раду власній... Та хіба з цими ідіотами не здурієш?!. Може, їй і справді треба було триматися Учителя? Не чіпатися до нього зі своїми почуттями, а вдовольнитися роллю слухняної асистентки? Але ж він сам учив, що світом править голод, секс і страх. Казав:

– Використовуйте ці важелі. Якомога ефективніше, не соромлячись, не жаліючи нікого, ні на що не оглядаючись. Впевнено, грубо, нахабно, істерично, навіть жорстоко. Без тіні сумніву. Тоді досягнете успіху. Натовп шанує нахаб. Маніакальних нахаб. Світ – це натовп. Використовуйте натовп. Пам’ятайте, що ним теж править голод – на видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у стадо страх голоду, іншими словами – боротьба за свої права і соціальний гарантії. Використовуйте страх перед цим голодом. Усі світові проблеми виникають і вирішуються на гормональному рівні натовпу. Юрба вибирає президентів, фюрерів, пророків, месій, поп-зірок як – сексуальних партнерів. Будьте сексапильними. Виділяйте гормон сексуальності. Розпилюйте його флюїди на юрбу. Використовуйте всі чари, які заклала в нас Природа, всю потенцію, всі можливості і таланти. І натовп, ця гіперсексуальна потвора, яка страждає на брак любові, вас знайде по запаху. І буде любити. Буде вас трахати на віддалі, шаленіючи оргазмом радості. Не соромтесь, натискайте – словом, жестом, а головне – страхом, на його ерогенні зони. Але не допускайте цю збуджену горилу ближче, аніж на відстань руки – загризе! Затопче! Рампа сцени – священний кордон між вами і натовпом. Велике бачиться на віддалі. Будьте завжди на величній віддалі від юрби. На віддалі популізму. Вчіться у політиків. Рівність урівнює до рівня натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжні. Натовп шанує недосяжних. Він їх боїться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Ерогенна точка натовпу – хіть страху, істерія страху. Доводьте юрбу до істерики – тоді вона керована. Використовуйте істерію людських стад і зборищ.

На початках вам важко буде зібрати тисячолюдні натовпи. Починайте з малого – з індивідуальних прийомів. Працюйте з кожним окремо. Знаходьте стражденних, вас потребуючих, збирайте їх поодинці, розповсюджуючи, як запах, чутки про свої унікальні, надзвичайні можливості, чудеса зцілення. Безсоромно рекламуйте себе. У будь-який спосіб. Придумайте собі незвичне, звучне, яскраве ім’я, яке асоціюється із таємницею, легко запам’ятовується, і звучить, як музика. Нехай ваше ім’я обростає чутками, легендами, домислами... Використовуйте засоби масової інформації. Почніть з них. Почніть із совісті і розуму народу – з інтелігенції, яка у всі часи у всіх народів була, є і буде – голодною і спраглою на чудо, обділеною любов’ю, застрашеною... Владою, режимами... Якби ця так звана совість і розум були мужні, мудріші, непідкупні, плебс був би некерованим... Почніть із творчих людей.



Сумлінна учениця Марсалія завчила настанови Учителя, як молитву.

Але творчі люди не допускали до свого довбаного бомонду її й на гарматний постріл. Вони дивилися на неї, як на тупу сільську бабу, що лізе зі своїм свинським рилом на їхній Парнас.

«Навіщо ви пишете ці... вірші... Пишіть про вишиванки, рушники...» Зневажливо квасна усмішка, жалісний погляд, слова, кинуті ніби між іншим колезі, а насправді — тобі услід: «Як мені жаль цих нещасних графоманів... Хворі люди... Безнадійно хворі... Самі мучаться й іншим жити не дають. Ну просто пошесть якась! Мор!»

Та й сам Учитель, не зрозумівши її поривань, відштовхнув, запропонувавши радше від жалості роль медіума і то, якщо «конкурс пройде». Мабуть тоді він не покладав на неї якихось особливих надій. Вона це відчувала і страждала. Що поробиш, коли для жінки, впевненої у своїх можливостях, чарах і талантах, приниження жалістю – найобразливіше приниження. Почуваєшся недоумком, калікою, третьосортним утиль-непотрібом. Та ще тоді, коли мусиш вертатися в село – до рівних собі. І вертаєшся. І хочеш вішатися від тупості рівних собі. У школі – одні вчительки. Одне «село», замордоване селом: господаркою, городами, п’яними чоловіками. Одна розрада – плітки. Ти даєш їм поживу для цієї єдиної втіхи. Своїми походами до міста і любовними походеньками. Вони пліткують про тебе навіть при тобі, обсераючи з ніг до голови, але так натхненно, що ти прощаєш їм, розуміючи, що то не від злості, а від заздрості.

Удома – хронічно невдоволена свекруха. Але мовчить. Ненавидить тебе тихо, без сварки. Терпляче терпить. Щонеділі і врочистих свят іде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, просить відпущення гріхів за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далі «блудиш» із сатанистами-екстрасенсами, а тому свекруха далі тебе терпляче ненавидить. Хоч давно живе у літній кухні, але її ненавистю просякнуті навіть пороги у вашій новій кам’яниці, і ти постійно перечіплюєшся через них, її згадуючи.

У кам’яниці – Михайло. Хронічно всім задоволений. Перекошеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і зрадливою, своїм бездарними життям з примітивними радощами і тупими жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаючись із чергових своїх блядок, ти чесно розказуєш про чергового “патріарха”, одинокого, забутого Богом і славою, який потребує твого співчуття і борщу, про невизнаного, як і ти, Поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім тебе, про відомого Художника, в якого помер на голці єдиний син-наркоман, і ти бесідами про вічне зцілюєш його напівмертву душу... Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в образі Оранти. Якби між вами щось нечисте було, він не малював би тебе святою...

Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:

– Я вірю тобі, але «колєґи» не вірять. Кажуть, що ти курва.

– Не слухай колєґ, – радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’яниці намотує та «тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей, у той час, як ти кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така – принижена теж приниженими. Упосліджена упослідженими. Затрахана затраханими. Застрахана застрашеними. І не відаєш, як розірвати це зачароване коло. Вічне.

Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові до тебе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не знають, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і пророчиця. І ти знає, що все у вас буде добре. Ні, найкраще! Що ти скоро розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю...

В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо знаєш насправді, що того ніколи не буде. Буде усе: гроші, популярність, підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові – ніколи не буде.

Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча... за одним і тим же, чого між вами нема і ніколи не буде... А могло бути...

Цілий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою, і готова на все, аби лиш ти була коло дочки і Михайла, бо знає, що він однолюб, і боїться, щоб він «розумом не звередився» через твою зраду.

Але ти... Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде – на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що і хто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруйновали плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку... переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки один чоловік – зелепух Радіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш – у Києві на Хрещатику.



Родіон все ще дивиться, перехнябившись, на її сонне, спокійне обличчя, що він у нім впізнає, чи не ту молоду, соковиту, повну сил і сподівань чарівницю, що перетрощила усе його примітивне життя примата, а його перекопилила... З того нічого путнього не вийшло, звичайно, але принаймні він не здох у наркодиспансері, як мав би...

Іронічно-знущальний усміх кривить рот Марсалії. Родіон спохоплюється й одвертається, ховаючи від провидиці сентиментальну задуму в дрібненьких очках. Вони обоє думали про одне...

Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Редько розгубився, бо одна справа шуримуритись із чужою жінкою в лопухах периферійних, і зовсім інша – публічитись із сільською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами, і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налаштована інтелігенція – нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вимагали адресу великої Марсалії, інші – продовження радіопередач про неї.

– У мене є проект, – оговтавшись від несподіванки, зашепотів Радіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве встигала за ним.

– Як це – проект? – не зрозуміла значення терміну, що тільки-но входив у мовний обіг столиці початку незалежних дев’яностих.

– Ну, типу ідея, план...

– В мене теж є ідея і план... Як переплюнути Кашпора з Чудаком.

Радіон оторопів. Наївний зелепух! Він мав її за просту, як слуп, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої персони, а задля справи, ­ і не лише з проектами, а й зі своїм бізнес-планом.





***



Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки. Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вдавали, що сплять, Родіон і Марцалія, згадуючи, як майже бігли Хрещатиком. Мовчки. Він –попереду, вона – за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися на гору.

– Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, – вибравши безлюдне місце між кущами, сказав засапаний тоді ще Радіон і накинувся на неї, як переляканий горобець на кішку: – Ти уявляєш на що замахнулася? Уявляєш які за ними люди стоять? Які... сили? ЦеКа – не менше! А які гроші! Ти хоч розумієш...

– Розумію, – сказала Марсалія таким тоном, що Радіон осікся. Дивився на неї довго й уважно, ніби вперше бачив. А надивившись, підозріло спитав:

– Звідки?

– Від однієї тітки, яка сама служила у тих службах і силах, як ти кажеш, не ким іншим, як простим «разработчиком–испытателем секретного психотропного оружия». І тітка ця – перед тобою.

– Ну даєш, дівко... – побілів Радіон. – Брешеш!

– Авжеж, брешу! І тільки в тому, що була не «разработчиком-испытателем», а самою психотропною зброєю… Ти не даремно соромишся поряд зі мною дефілювати Хрещатиком... – не проминула вколоти невдячного міщуха.

Та бідний Радько був надто заклопотаний, щоб реагувати на її шпильки. Марсалія справді вразила його. Ця бабенція, що, як йому здавалося, не тямилась від щастя, як він топтав її, наче курку, на очах у чоловіка, виявилась не такою простою... або він нічого не розумів... Нахабний зелепух зів’яв, як скошений лопух. Глянувши на Марсалію, що тишком насолоджувалася реакцією, примирливо розвів руками:

– Ну, тоді я ... не знаю, що робити...

– Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачі... Познайомити із жінками свого колективу, з дружинами письменників, депутатів й інших представників нервових професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще – жити разом, думати разом і робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як не як, я ще й оракул-провидиця. – І раптом, схопивши його за ремінь, різко притягнула до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця:

– Гги-и-ину... Ги-ну за тобою, любчику солоденький...



І вони кинулися сторчма вниз по дніпрових схилах, і котилися заростями доти, доки не зачепилися за непролазні кущі і нарешті не зчепилися в несамовитих обіймах. Радіон – з переляку перед «відьмою нерозгаданою», Марсалія – торжествуючи, що оборудка вдалася. Тільки б Радько не передумав, бо тоді їй каюк. Кінець тоді їй...

– Дорогесенька, з цього дня ти вже собі не належиш... Тепер ти секретний співробітник № 628/826, в миру – Марсалія. Ми на тебе не даремно гроші тратили. Запам’ятай: те, чого ти навчилася, не приватний бізнес, а дуже серйозна справа... Не здумай дурити нас... Під землею знайдемо. На дні моря виловимо, з космосу дістанемо, – чула крізь пристрасний шепіт Радька безпристрасний голос Учителя. – Ми – держава в державі. Царства, імперії, системи, союзи розпадаються, а ми є, і завжди будемо. При всіх формаціях, системах, режимах. Ми – вічні. Ми – основа основ. Ти повинна гордитися, що нам належиш...

Спочатку вона думала, що Учитель жартує, або хвалиться, але глянувши в його жорстокі, холодні очі, зрозуміла: він попереджав. І вони справді ні перед чим не зупиняться. І вона злякалася, дуже злякалася, бо дуже вже не хотіла «належати їм». Досить з неї двадцяти років співпраці... Може, це комусь і подобалось, може, хтось тим і гордився в душі, та лиш не вона... Подумки перечитуючи усі ті «доповідні записки», які їй довелося написати на однокурсників, колег і навіть свекруху – «релігійну фанатку», їй хотілося вити від огиди до самої себе, бити себе по голові, щоб вибити з пам’яті ті доноси до останньої букви. Але знала, що то марна справа, як і даремна мрія позбутися залежності, доки ті акуратно списані аркуші ще пиляться у архівах спецслужб.

Єдиний був порятунок – стати знаменитою, відомою. Відомих і знаменитих важче дістати. Тож нехай вони собі розкручують чудаків і кашпорів, а вона буде – Марсалію славити!

***

– Зупинись! Її треба привести до тями, – наказав водієві Родіон і зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи:

– Вставай! Прочумуйся! Під’їжджаємо!

– Ти раніше чемнішим був, – образилась нібито розбуркана нагло Марсалія.

– Ти теж. Виходь з машини.

– Ще чого! – обурилась цілителька.

– Іди попісяй! Розімни старі кості, приведи себе в порядок – он опухла, як стара алкоголічка...

– А ти сам?! Подивись на себе, чмо нещасне! Ще раз образиш...

– Перестань влаштовувати сімейні сцени! Ніхто тебе не ображає! Просто за кілька кілометрів Виноградне, де запланована ще одна зустріч, а ти...

– Та пішов ти... зі своєю зустріччю! От іди й зустрічайся! Разом зі своїм Босом! Бос! Ще один... лишай стригучий! От скличу прес-конференцію і розкажу журналюгам, з чого купони стриже відомий політик-популіст, голова партії «Благодать», він же кримінальний авторитет і відьмацький сутенер Босяра!..

– Зашпили пасть і не наривайся!

– Ой, злякав! Де мінералка? Хочу вмитись... – І Марсалія вийшла, люто хряснувши дверцятами, у якусь лісосмугу. Охоронці – за нею. Але вона плювала на цих шмаркачів, як і на придурка Новоявленого. Дурень дурнем, а як він її красиво здав Босу! Вона тікала від Учителя, а Радько її здав цьому відьомському барону... як сам себе величає цей дволикий Янус, який не соромиться шпигувати за своїми рабинями – пророчицями і цілительками, переслідуючи їх по п’ятах курними, забитими провінціями, як останній сутенер, а повернувшись до столиці, вдавати із себе великого політика і бізнесмена. Але чому – вдавати?.. Коли усі добре знають, що основний бізнес Юхи(ма) Боса(льського) – народні цілительки, екстрасенси, провидиці, пророчиці, яких наштампував по всій Україні у численних академіях, школах і курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике відьомське поріддя, приневолив, розтикав по своїх «точках» і примусив працювати на нього. Гуртом – у різноманітних «центрах» під інтригуючими закрученими назвами. І поодинці. Сотні таких Ванг невтомно «вели прийоми» (та й ведуть!) по спустілих робітничих клубах, кінотеатрах та перенаселених гуртожитках в передмісті і на глухих околицях. Ба! — на кожному розі Хрещатика і чи не в кожній поліклініці. Тож коли її, велику Марсалію, виїла, буквально виштурхала із покоїв першої леді та стара лярва (печатки не було де покласти!) Калєрія Едуардовна, те чудо в пір’ї... в обійми цього... восьминога... тьху! Спрута Босальського...

Калєрія Едуардовна – окрема стаття в кримінальному кодексі Марсалії... Раніше вона думала, що Кавалєрія — прикра випадковість, збіг трагічних обставин у її тоді вже налагодженому житті. Тепер все більше переконується, що без Учителя там не обійшлось. Вигнання з царських покоїв було покарою за те, що вона, Марсалія, порушила обітницю і знову злигалась із Радьком... через рік, як він її зганьбив, мало не вбив і вигнав з Києва... І це після того, як Учитель відігрів її і повернув назад, але не просто у столицю, а в царські палати, компаньйонки першої леді! І тоді, коли з такими муками, з таким трудом Марсалія добилася такої довіри у государині, стала майже подругою – з’являється ця, прости Господи, Кавалерія!

– Милочка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном обществе… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы, колдуньи-ведуньи… отнюдь не мувитон…скорее, извините, признак дурного вкуса… Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего тона не мешали бы нашим… руководящим дамам. Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги…на благо отечества… Как любит повторять Ее высочество королева-мать… А любимое изречение принцессы Монако… О, императрица Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы знакомы с королевой Испании Софией? Она люби носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, Милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Монте-Карло… Ах, милочка, вам надо почаще выезжать у свет!

І «мілочка» все те ковтала, розвісивши вуха, а наковтавшись гачків, вигнала її, Марсалію, в три шиї за ворота! Тепер по пишних царських хоромах ходить стара цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх чиновниць, яким кавалер-дама Кавалерія дає уроки гарного тону та світського етикету.

А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!

Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І першою пожаліє перша леді, якій не довго, ой недовго ще бути першою. Так карти кажуть. Кінець віщують і президентові, і його кланові. До осені. Не до добра і сни віщі, вогненні якісь Марсалії сняться. Буде боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії здається, що тою жінкою буде вона... І їй стає страшно.

Марсалія задихнулася... Останнім часом з нервів у неї починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька чогось їй не підсипає чи замість тремадолу в рота не пхне, щоб тримати в руках. Хто-хто, а він бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй здається, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її, паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує «Центр нетрадиційної медицини та езотеротерапії» благодійника всіх знедолених Юхима Босальського...

Ядуха стискала трахею залізним п’ястуком. Треба розслабитись... І попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарешті, вирватись і піти до якогось нормального традиційного торакального світила...

Плюнути на всіх і вся – і зайнятися власним здоров’ям. Це важко. Це неймовірно важко – плюнути! Але мусиш, бодай від безнадії всім відомстити... Тим більше, що життя не вистачить на помсту. Але Калєрку-сучку вона б роздерла на клапті і розкидала по президентській дачі, щоб шматки цього старого кожуха висіли на кожнім кущі!



***



Марсалія, ступивши кілька кроків у насадження, заходить за кущ, обсипаний білими бубками, демонстративно присідає, охоронці відвертаються і відступають на кілька кроків до машини. Родіон терпляче чекає. Вона ж сидить навпочіпки доти, аж доки по задерев’янілих ногах не зачинають бігати мурашки. Так вона вся дерев’яніла від ненависті, коли бачила Калєрію-кавалєрію! Це ж придумати собі якесь неіснуюче ніде звання якоїсь... кавалєр-дами, яким нібито нагородила її сама королева Великобританії! І та простота свята, та цариця, яка в душі так і зосталася жінкою директора глиноземного заводу, повірила аферистці! А її, Марсалію, викинула просто... під ноги Боса – цього відьомського сутенера!.. Який прикував її до сцени будинку культури на найдальші околиці Києва і вона три (!) три-и-и ро-оки день у день мусила за полтіннік дурити місцевих калік, алкоголіків та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок. Тож ясно, що, коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!

Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки! Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за дитину взялися! Жах... Треба... тікати... Але – куди?! Світ тісний, а відьомський – ще тісніший... Ні, спочатку треба серйозно і дуже детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього капкана, не позбувшись голови? Хоча... до біса цю дурну голову! Цей дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б лячно...



Марсалія важко підводиться на онімілих ногах, зливаючи собі з пляшки, миє по черзі руки, споліскує підпухле обличчя. І тільки зараз помічає, що зупинилися біля невеличкого, певно, насадженого, акацієвого гайочка, свіжого, густого молоденькою зеленню, дзвінкого пташиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа. Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед цієї краси – самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки Природи. Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом... Якого ми або не маємо, або не помічаємо... Лиш у такі рідкісні хвилини, коли над усе прагнемо втекти у світ флори і фауни, очиститись від скверни так званої людської цивілізації...

Гидливо скривившись, спостерігає, як із джипів вистрибують охоронці, помічники-ученики, як радісно спішать виплеснути на відкриту душу землі сморід власної утроби. Фу! Гидота... Трутні! Останнім часом Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа – корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та й який нормальний чоловік, скажіть на милість, піде жінці прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, – не чоловік! На своїх, тьху, учениках, пересвідчилась: мало що слабоумні, так ще ж і підлі. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в нього розуму не стачає, а от нахабства здаватися – вистачає. Людці! Дрібні людці – і тілом, і душею!

Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і довговолосі, схожі на гномиків, широко розставивши коротенькі ніжки, виставивши лікті, розминаються, або притьмом біжать в гущину випорожнитись. Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти можна: Василій Арамейський, Іоан Афонський, Варфоломій Візантійський, Митрофан Галілейський...

Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок, підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла стати кимсь! Дурна баба та теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її продавати. Співпрацю пропонувала, бездар тупоумна! Бізнес-план приволокло: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрактувало. А вона, Велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як вуж на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, коли по правді, так воно й було...

Звісно, Марсалія на провокацію не купилася: підозрювала, що шпигунів їй підсилають або Родіон, або той же Бос... Розуму пробують... Але на роботу Митрофана взяла через його блядуватий вигляд і блудливий погляд. Най крутиться – коло будуару. Блудливий котюга... Щоб хоч якось відомстити Родіонові, вона впустила коханця у шлюбне ложе, і ловила від того подвійний кайф: фізіологічний і моральний, спостерігаючи, як казиться Родіон від безсилля. Звісно, йому б розум не завадив скалічити її, але – хто тоді його, сутенера, годувати буде?! Тож і вийшло, що ненаситний шлунок Радька засунув його палке серце у самісіньку дупу.

Марсалія сміється: отакі-то муки доводиться терпіти Родіону Новоявленому за те, що він замість служити Марсалії, захотів нею помикати... Хоч знав, що вона своє не попустить і мститиме так люто, як тільки зможе її щира жіноча душа..



Помста… Це солодке слово – помста. І звичайно, життя закоротке, щоб цим словом насолодитися до–не–схо–чу… Знову перед очима стала наштукатурена Кавалерія. Роками вона безперечно старша за королеву-матір, а поведінкою – бандерша. Але де вона взялася? І чому?

Марсалія досі не могла зрозуміти, яку роль виконувала коло першої леді. Компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидиці?.. Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і розкладали пасьянс. Усьому цьому Її величність навчила Марсалія. Леді тішилась, як дитина, і все дивувалась:

– Я даже не знала, что карты – это так интересно! Я же выросла в семье партийных работников... сама была примерной пионеркой, потом комсомолкой... О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло быть!

Государиня часто плакала, жалілася:

– Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька – Марсалия – это... ну, чужое, такое... ну вы меня понимаете... Я такая одинокая... С тех пор, как Люлюсик стал... ну, сами понимаете... власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого... интересно, что за человек?

І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді – по колу – на всіх придворних дам, які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків, синків, та й власна залежить від якоїсь Марсалії...

Не відала й цариця, захоплюючись ясновидіннями домашньої Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний інструктаж: кого принімать-міловать, а кого у шею гнать, а кого, вообще, на граніцу, то єсть на порог не пущать!

Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді держави говорить про державні справи так, як про... якусь сільську буденщину! Мало помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про які... Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною головою, він би... Марсалія навіть не уявляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або подивувався – пообурювався та й заспокоївся, як вона, побачивши, що ті високі чиновні мужі і дами недосяжні, насправді навіть нижче рівня сільського фірмана... Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх смішними прізвиськами, невинно питаючи царицю:

– То на кого кидати – на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра?

Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних, і дуже тим потішались.

Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. І завжди – на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія розповідала все, що чула, а Учитель – давав нові завдання.

– Зараз готується візит Баті в Азію, – казав Учитель. – Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї він ворота грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Дибуна. Він там намилився в Америку, нібито в діаспору, а куди насправді – дізнайся... І налякай пані Дибку авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в автокатастрофі, якщо полетить тоді то й тоді. Ясно? У них малі діти – подіє. А Леді скажи, що від Лисиці йде негативна енергетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра – із націоналістами, в міністра охорони здоров’я – з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого – з торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, покусану темними сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.

Ху! Аж самій стидно... що вона тільки не виробляла з тим... політикумом! Та вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця Калєрія-кавалєрія-халєрія...



Раптом перед з-під ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за серце... Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого не бачать... Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась із глушини, з невідомості, злиднів. Уже ж ніби все більш-менш доступне вибраним Богом – маєш. А щастя нема. Усіх ощасливлюєш, а себе... Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема. Одні трутні, сутенери, недоумки і курдюпелі.

Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взявся помикати... З тих пір вона не може дивитися на нього без роздратування. Він же навпаки – дивився на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як сутенер на спрацьовану стару повію.

І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не тільки в постелі... Цей... штатний лизун... він... він відомстив їй за свою малість, за свою недолугість, за... посаду вірного пса, тимчасового фаворита-полюбовника... Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав помсту! Страшну помсту! Можливо, разом зі своєю тещею?.. Хоча... ні... ця мокриця навряд чи до такого додумалася б, тим паче з тещею! Тут інше... тобто – інші... Невже Учитель? Згадала давню розмову... Коли, почувши по радіо її «Бесіди благочестиві», Учитель зрозумів, що недооцінив пробивну силу і «психотропні» можливості простакуватої селянки, яка неждано для нього і без нього (!) буквально за лічені місяці заволоділа умами й душами мільйонів українців, коротше кажучи, проґавив таку рабиню золотоносну, розшукав її сам. Не погребував...

Чекав у машині коло під’їзду радіокомітету. Спочатку вона не впізнала у самовпевненому ситому панові, що покликав її з вікна іномарки, свого благочестивого, «не від світу цього» Учителя і кинулась навтьоки. Але в цю мить від колон відліпилися командорськими статуями два тупомордих урвитлі, ніжно підхопили її попід руки і посадили поряд з чоловіком, який взмиг ока «перекинувся» на Великого Магістра.

– Я хочу запропонувати тобі співпрацю, – сказав Учитель без зайвих церемоній. – Ти ж розумієш, сподіваюся, що якби не я... Коротше, я тебя вскормил собственной грудью не для того, щоб ти годувала якогось... (не хочу ображати твої святі почуття, але правда – святіша) недоумка.



***



За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не оглядаючись, Марсалія питає:

– До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?

– А тому, що ти не Алла Пугачова...

– А чому це я – не Алла Пугачова?

– А тому, що ти – звичайна сільська баба, звикла до нужника із соняшничиння, – дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусідній кущ.

– А ти... як і Босяра – поганий сутенер...

– Дуже добре. Тоді ти – стара, скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз... бо перерва кінчається.

Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить... Дожилася... Михайло ніколи не посмів би її так назвати, хоч вона, може, й заслуговує... Тож чого вона терпить, чого стоїть і вислуховує, чого не пошле усіх до біса і не повернеться додому, до... Згадавши про доньку, буйна Марсалія наразі жалібно просить Новоявленого:

– Родику, подзвони в лікарню...

В голосі її стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому довго не відповідають, мотаючи Марсалії жили. Нарешті Родіон називає ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.

– Все нормально. Поправляється, – каже Родіон, ховаючи мобільник і очі...

– А ти ж казав, що то не правда, що мені привидилось? Як ти міг... – скімлить Марсалія з таким відчаєм відчаєним, що янголи-охоронці вражено відступають за кущі..

– Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, – зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:

– Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я... шмата якась... Якщо я тобі надоїла – давай розійдемось... Мені так тяжко... Це ж дитина... Моя дитина...

– Хватить! – кричить Родіон. – Я сказав – з нею усе нормально. Я ж теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятає! От завершимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз – в машину!

І схопивши за руку Марсалію, Радіон брутально жене провидицю поперед себе до машини.



***



З виразу лиця коханого Марсалія бачить, що противитись озвірілому Родіонові небезпечно. Та й сікатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарів, загиджених фекаліями подорожніх... Бридкий сутенер... Бо таки сутенер... Воша на її горбі...

Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалія виривається і з криком:

– Відпусти, я ще не ... – заходиться такою істеричної лайкою, що червоніють навіть глухонімі охоронці. Навіть Родіон нітиться. І, скориставшись його розгубленістю, Марсалія переможним кроком Наполеона повертається на свої лісові позиції. Преподобна торжествує: вона поставила Родіона на місце і то на очах у всіх. Хай знають: вона нікого не боїться і ніхто їй не указ! Навіть Учитель! Якщо вона не злякалася його всемогутньої наддержавної структури, то якогось дрібного шахрая Боса, будь він тричі депутат, і його посіпак типу Родіона, не злякається й поготів!



Колючий підлісок дратує Марсалію, але вона люто проривається крізь нього на галявинку, встелену довгокосою степовою травою. Падає горілиць і заплющує, осліплені сонцем, очі. П’ять хвилин контакту із матінкою землею. Всього п’ять хвилин і цілителька встане, повна животворних сил і світлої, добротворної енергії. А поки що ­– глибокий вдих і вона повністю відключається за системою буддійських монахів, яку перейняла в Учителя.



П’ять хвилин короткого, інтенсивного сну і Марсалія знову жива і всеможна. Вона знову оптимістично і відважно дивиться в очі світові. Мислить тверезо і чітко, як комп’ютер. Нема де правди діти, одверте перевтілення Учителя на «цеерушника-мафіозі», таки настрахало її, і вона зопалу дала згоду «працювати в одній команді», тобто в буквальному розумінні – ділитися прибутками. Тоді вона ще не розуміла, що то Учитель пропонує їй надійний «дах». Взагалі, тоді вона мало що ще розуміла. Та й гординя брала верх. Спокушена славою, воліла бути сама собі хазяйкою. Ага! Розкотила ґембу! Даремно вона намагалася перехитрити Учителя... Отримавши інструктаж, з явочної квартири бігла на здибанку до Радіона. Ховалася, маскувалася, міняла перуки й чорні окуляри носила... Цей Берія, прости Господи, взяв її голими руками з іншого боку... Так. Тепер вона певна, що то він спровокував перший їхній скандал з Радьком-Радіоном. Можливо підплатив, підпоїв, або страхом примусив цього покидька вигнати її, голу й босу, серед зими з гуртожитку.

Бр-р-р! Від спогаду про те своє публічне ганебне приниження в Марсалії мурахи побігли по спині.



...Буквально через місяць після дивної зустрічі з Учителем і через півроку по прибутті Марсалії до столиці, їхній з Радьком сімейно-діловий тандем розпався. Скінчилося щасливе раювання у його облупленій кімнатці в робітничому гуртожитку на околиці. І з тим і життя її мало не скінчилося, якби вона не встигла вискочити за двері в одній нічній сорочці і капцях на босу ногу.

А все складалося так добре! У неї з’явилися перші клієнти, яких вона називала поважно пацієнтами. Удвох з Радьком вони відбирали їх по дзвінках, що після кожної радіопередачі про українську цілительку, послідовницю великої Ванги, пророчицю Марсалію, буквально блокували усі радійні телефони. Підбирали клієнтуру обережно, поки що тільки киян, до яких можна було б завітати додому, адже один вигляд страхітливого гуртожитку зіпсував би провидиці і репутацію, і перспективу, і клієнтів розігнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалія тоді ще досконально не пізнала психологію міщуха, не знала, на яку наживку він ловиться, якого гачка ковтає.

Звичайно, враховувала і «важкість» людської біди, і складність проблеми, обминаючи трагічні випадки, які навряд чи вилікуєш замовляннями-примовляннями — від «викачування яйцем» до роздачі рецептів та мішечків із сушеними цілющими травами, зібраними ще свекрухою по ярах та лісах, свяченим зіллям від зелених свят та маковейчиками від медового Спаса...

Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вуха, яке б могло їх вислухати, і рота, який би їм пообіцяв, що все в них буде гаразд, що Бог їх почув, і тепер обов’язково зцілить, вирятує, допоможе, пошле спокій, щастя-долю і т.д. і т.п. Але ще більше дивувалася, що після її сеансів народної психотерапії, люди справді зцілювалися. Точніше сказати, просто приходили до пам’яті, виливши на неї зі своєї зболеної душі і затуманеної підкірки – каламутну тривогу, страх і безнадію. А ще точніше: спорожнялися важкими, смердючими шлаками свого вдало-невдалого, хитро-лукавого, тваринно-рослинного життя просто на її бідну голову, розбризкуючи ці міазми по своїх персидських килимах та польських стінках. Після кожного сеансу їй хотілося кинутися під душ і митися доти, доки не змиються навіть спомини про чужі душевні й тілесні хвороби, які, здавалося, просочуються крізь шкіру в її тіло, як черви. Але душ у їхньому обдертому гуртожитку поламався разом з розколом Радянського Союзу, тож доводилося омовіння здійснювати в іржавому тазику на очах у Родіона. Такі вбогі водні процедури доводили її до сказу, бо не змивали, не змивали клятий леп, що наростав на ній, як лепра! Влітку ще було нічого. Влітку можна було і в Дніпрі скупатися, що вона й робила між сеансами. А от взимку...

Крім того, діставали злидні. Адже попервах вона змушена була промишляти по людях незаможних, і брати з них плату помірну, по совісті, тобто, хто скільки міг, той стільки платив, дбаючи передовсім про саморекламу. І справді, низькі ціни і «високі результати рекреаційних послуг», як жартував Радько, принесли їй славу бідняцької Ванги. А оскільки Бог карає недугами тільки не покараних бідністю, то скоро про велику цілительку Марсалію говорив не лиш Київ, а й Україна. І тоді, коли вони з Радьком почали серйозно подумувати про масові сеанси зцілення, вперше відчули небезпеку.

Як виявилось, Марсалія й приблизно не уявляла, наскільки небезпечним був її відьомський бізнес, і тим більше – скільком конкурентам вона наступила своїм копитцем на хвіст. Наївно думала, що вона перша підіймає затоптану цілину народного знахарства. Уже прославлених на той час Кашпора з Чудаком разом з їхніми будильниками і зарядженою водою до уваги не брала, оскільки вони називали себе екстрасенсами, тобто вченими, не займалися язичницькими примовляннями-замовляннями-чаруваннями, хоч, схоже, і в церкву ніколи не заглядали. Та й мудрим екстрасенсам не було що ділити з якоюсь бабою-шептухою, в голові якої вінегрет із забобонів, ворожінь і незрозумілих цитат з незбагненної парапсихології, «Живої етики» та рецептів з посібників по народній медицині, які видавали всі, кому не лінь було.

На жаль, виявилось, що столиця просто-таки напхана відьомською дрібнотою, шептухами та циганськими ворожками. І вся та сила силенна, затребувана враз вчора ще культурним і невіруючим у чортівню народом, поділена на клани, на чолі яких стоять, ні, не чорти рогаті, а добре відомі публічні люди...

Принаймні, так Марсалії пояснив ситуацію переляканий Радько, до якого, якщо не брехав, від одного з тих чортячих мафіозі уже посли приходили, і нібито попереджали або данину платити, або повзти «під дах», або – кранти! По блідому писку Радіона було видно: він не брехав. Гострий страх циганськими голками вступив у п’яти Марсалії, пронизуючи до самого мозку, однак на переляк Радька вона лиш зневажливо хмикнула:

– Та ну їх! До речі, коли ти виходив з кабінету у студію, дзвонила якась пані Басаньська чи Босальська. Кличе в гості. Ось адреса. Здається, живе пані у елітній висотці на Печерську... Як ти на це дивишся?

Радіон зблід ще більше.

– Ти знаєш її? – питала Марсалія, здивована потроєним переляком коханого. Але Радіон замахав руками, плутано повідомляючи, що їй до незнайомих та ще й на Печерськ, де одна можновладна еліта, йти не варто, тим паче, що її просить зайти дружина відомого письменника, в якого колись він, Радько, інтерв’ю брав.

Звичайно, Радіон мав слушність: не варто, ще не ставши на ноги, ризикувати. Багатії – люди капризні і здатні на все. Та й дружина відомого письменника їй була цікавіша, ніж якась нудна міністерша чи тупа жона-моделька якогось скоробагатька. Тож назавтра Марсалія переступала поріг квартири письменника Блященка, якого дружина Стефанія Корніївна хотіла «відчарувати» від молодої полюбовниці.

Гасіння любовної пожежі у серці Костя Блященка забере у Марсалії рік життя. Зате за час вона перезнайомиться з усім столичним Парнасом і Олімпом, стане повірницею секретів не одної творчої особистості і знакової постаті, врятує не однин шлюб від розпаду, а сім’ю від горя, за що матиме персональний стілець в урядових ложах чи не всіх київських театрів, абонемент на всі футбольні матчі, перепустку у найкрутіші нічні клуби та салони краси, запрошення на покази мод і масу ще приємних дрібничок, зокрема рекламу у всіх газетах, жіночих глянцевих журналах і на найпрестижніших каналах, а головне, офіс на затишних задвірках найкрутішої провайдерської компанії, дружина директора якої кохалася в тибетській медицині і обіцяла наступної весни повезти до Далай лами і Марсалію.

На жаль, не збулось... Як і багато чого з намріяного і наобіцяного. Але все одно – вона, Марсалія, була на самому Олімпі. Сама була елітою. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим життям. І не як приживалка. А як – володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»... Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енергетики» за кошти нафтового короля з передмовою Костя Блященка, врятованого для української літератури і сім’ї від руйнівної сили перелюбу. Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних художників до річниці голодомору, куди вони забрели із Блященковою Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала подібна до мальованих персонажів. Простеживши за поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила ту, яку законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого – молоде дівча, але за ним... за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокаліптичними картинами рідної історії.

Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, ловко лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну Бляшку до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка розлучниці:

– Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.

– Ви хто? – охнула незаковна Бляшка.

– Ваш друг, – відповіла луною Марсалія, спостерігаючи як незаконна Бляшка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рвучко рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя, з горіховими очима. А законна стоїть вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.

А потім... як грім з ясного неба – скандал з Радіоном на рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»... нишпоркою при дружині президента... І знову – вигнання, як падіння в прірву... І це... святотатське висвячення Радіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого... І, нарешті, Босяра... І ця поденщина... Можна збожеволіти!



***



Вона, здається, надто далеко зайшла. Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять... Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною... без минулого... Оселитися десь у горах, чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку – і жити. Як косиці гірські, як лілії польові – Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він...

Боже, як вона, темна селянка, помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала – з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він... випробовував її! І цим покидьком Новоявленим – теж!

Після вигнання з царських палат Марсалія більше не бачилась з Учителем. Тому й підозрювала, що він її покарав за Радька і Калєрію підсунув. Хоч могло бути й страшніше: її, велику Марсалію вигнали, як шпигунку, і щоб не травмувати ніжну душу першої леді, і нічого не пояснювати, підсунули ту... кавалеристку-енкеведистку... І все вийшло путьом: цариця захопилася придворним і міжнародним світським етикетом, кавалєр-дама – захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!



Отож, опинившись неждано на вулиці, перелякана на смерть несподіваною немилістю, кинулась для Радіона, похваливши себе за те, що простила коханкові його минуле божевілля. Взагалі, на її думку, чоловіків, по-перше, треба мати багато, по-друге, треба вміти їх усіх тримати при собі, а тому й прощати... але вміючи. Треба взагалі вміти достойно йти і повертатися... А їй же треба було повертатися ще й до публічного життя провидиці і цілительки.

По дорозі до Радіона придумала цілий спектакль. По-перше, мус негайно відновити радіопередачу «Зцілення за Марсилією», або ще краще започаткувати нову: «Марсалія повертається», в якій на всю Україну зізнатися, що довге мовчання провидиці було спричинене великим горем... так, але яким? Ну, наприклад, у ведучого радіопередачі Дмитра Радька вселився диявол... А тому він, після постів, покути і вигнання з тіла нечистої сили, прийняв нове хрещення і нове ім’я... Наприклад, Родіон Новоявлений!

Радько не перечив. Втративши цицьку годувальниці, він так захирів і обносився, що був готовий назватися хоч верблюдом. Хоч спершу, вгледівши її живу і незборену, зібгався в дульку, на синій запойній морді проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютої, на що цілком заслуговував, а тут – одна всепрощенна любов, новий проект і нове життя під новим іменем!

Отож одного весняного вечора вся Україна почула сповідь ведучого радіопередачі «Духовні оболоки» Дмитра Радька про те, як зловісні темні сили намагалися знищити сіячку світлої мудрості, цілительку і пророчицю велику Марсалію. Але своїм праведним життям, чистотою помислів вона не давала силам зла жодної надії на перемогу. Тоді вони пішли іншим шляхом – під різними приводами спокусили не окріплу у вірі його, Дмитра Радька, грішну душу, вселивши в неї підколодного підступного Змія у вигляді огидного змія, якого народ називає зеленим. Але в цій битві жорстокій теменних і світлих сил перемогла преподобна Марсалія. Серед ночі боса і простоволоса вона пішла снігами і морозами по Україні, спокутуючи чужі гріхи і проповідуючи добро і милосердя. І перемогла Звіра, молитвою, постом і покаянням. Страшний Звір був повержений святістю цієї великої жінки. Поганьблений, він покинув тіло й душу Дмитра Радька, і щоб змію підколодному не було куди повертатися, він Дмитро Радько, ведучий програми «Духовні оболоки», прийняв хрещення від великої Марсалії, очищав душу і тіло, залишив у минулому минуле і повернувся до життя оновленим, з новим іменем ­– Родіон Новоявлений, для нового, святого життя і великих священних діянь.



Реклама, або, як зараз кажуть, піар був настільки вдалим, що вона сама була вражена. Навіть не сподівалася, що народ її знає, пам’ятає і волає у неї спасіння. Воно й не дивно... На той час десь розтанув за горизонтом Кашпор, розрядився разом зі своєю водою Чудак, заробивши копійчину, повертались у свій відьомський блуд різні народні цілительки, покидали сцену біснуваті кликуші, контактерки з космосом і НЛО...



Народ же не здоровшав, а тому й не розумнішав... І чекав не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії... добро б йому було!..



Від спогадів її пробудив далекий стривожений крик. Звали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.

Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лісі загубили... корову дійну... Виссали всю енергію з мене, весь мій талант... залишивши в душі страшну втому інерції і думали, що тримаєте на ній мене, як на воловоді. А дзуськи! Врвалося! Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоністки... Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою, у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом, душі!

Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими мішками, витрушуючи з них запечене каміння негативної енергії, що колись перетворилася у хворобу – від злості, ненависті, скнарості...Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, риком, риданням... Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!

І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій, зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигали вивернутись з-під нього в останню мить... Але колись може не встигнути...



***



– Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто... А вона... розляглася... спочиває-гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на біотуалет і прикую до машини.

Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть – сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй... у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній конині! Все ж на ній! А вони – лиш поганяють, лежачи в холодку на межі...

Боже, як їй зле! Як їй огидно – до ригачки... Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство...

А раніше... Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.



А тепер він жене її поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчі, куші обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона байдуже. Йому головне – її гроші.

Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:

– Це останній концерт у моєму житті.

– О’кей, о’кей! Останній так останній , а поки що – в тачку! – каже він, демонстративно нетерпляче чекаючи, доки вона вмоститься між двома охоронцями.

Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з Неба, лиш в людській подобі... Часом їй так здається, чи привиджується... І раптом... раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий – вів Митрофана...

Спомин прошиває її струмом електричним. Після болю – ще болючіше просвітлення. Тільки тепер вона усвідомлює всю абсурдність ситуації. Якоїсь.... дикої азіатської сваволі... Вона, що – рабиня? Невільниця? Та що це робиться? Чому вона дозволяє цим покидькам орати собою? У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!

– Це останній концерт у моєму житті, – вперто повторює вона.



– Я ж сказав, що – о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорных глаз – проніцатєльності: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, – сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. – Отож – вперед! До нових перемог!

Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:

– А не можна обійти...найбільшого чукчу, щоб зразу – до маленьких, слабих і вбогих українців?

Питає на збитки, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді – вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство... І раптом... Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.

– Не можна! – рішуче відрубує Родіон, – це в інтересах нашої компанії і майбутньої виборчої кампанії. Ясно?

Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою зеленню. Йому що? Йому все – до фені. Це їй прийдеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого чукчу вихваляти... Хоча... хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують... Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи... Цілі інститути! На кожнім кроці – центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані – висмоктують з пальця! А чом би й ні – за такі гроші... Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх минають-обминають... Байка з тими центрами! Хай! Але коли впадають ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде... Куди воно йде? Тупає ото на майданах, і свистить... Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підлітків травлять, тоді, коли 90% електорату в руках отаких-о Марсалій...

І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік вчився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і один одного на тих перехрестях впізнає, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то за Марс був... Та й власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.

Можливо, це й добре, коли є така сила.... Вона згадує, що тільки робилося в державі у 90-х роках! Яка колотнеча! Народ колотився, народом колотили... Одні боролися, другі – боялися... Треті не признавалися, що страх мають... І всі бігли до ворожок... Отоді-то хтось мудрий, чи не Учитель, здогадався пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками... Але, хіба чоловік годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік...



Тоді, п’ятнадцять років тому, коли Марсалія побачила крізь вікно чорне закордонне авто (тоді таких ще мало було), серце йокнуло: вона здогадалася, хто то приїхав по її душу. Але не знала – радіти чи журитися. Бо хоч така увага їй і лестила, але вона була не така дурна, щоб не знати, що такі авта просто так не приїздять по таких, як вона, Марсальках. Тож, не чекаючи коли високі гості переступлять її низькі пороги, махом навела марафет, вскочила у якесь манаття, решту вигорнула із шафи у валізу, і вийшла з хати...

«Ви повинні переконати людей, що причини їхніх нещасть – не у владі, не в системі, не в економічних умовах, а в них самих, у їхніх гріхах, їхній безбожності, у їхніх пороках», – вчив її дорогою до Києва Учитель, сидячи поряд з нею, як рівний з рівною, на м’яких і просторих сидінням величезного, як на неї, звиклої до сімейного «Запорожця», джипа. Марсалія слухала, а перед очима стояв розгублений, нещасний Михайло, точнісінько так, як стояв нещасний Микола з «Украденого щастя», коли в нього жовнір Анну забирав...

Бідний Михась, він так радів, коли вона повернулася, гола-боса-простоволоса, як побита собака. Колєги його теж наче б раді були: нагулялась, дівка, набрикалась, може вгомониться і, дивись, життя буде. Михайло не обурився, не кричав, ніби йому лиш одного шкода було – що покидає його жінка навесні, коли город треба садити. Лиш свекруха палахкотіла чорним лютезним смолоскипом, не відомо, чи з радості, чи з печалі, приказуючи:

– Тішся синку, що таку жінку поважну маєш: один привозить, другий відвозить...

Марсалію слова свекрушині боляче вкололи. Стало стидно. Вперше. Минаючи Михайла пролепетала:

– Пробач. Кличуть на роботу. Мушу їхати. Скажи Дані, що я скоро приїду.

І сіла а машину, навіть рада, що дочка у школі: менше болю.

– Запам’ятай, радянські часи давно минули. Свобода і демократія. Нам ніхто нічого не винен. Кожен коваль свого щастя. У кожного є вибір. Усі біди – в нас. У наших забруднених чакрах, знищеній душі... Ти добре стартувала. Дуже добре. Але тобі потрібна підтримка на вищому рівні. Я дам тобі той вищий рівень. Я рекомендуватиму тебе вищому світові. Він теж хворий, безнадійно хворий і потребує зцілення. Не переймайся його недоступністю. Він такий самий, як цей, в якому ти досі жила. Але ще... лякливіший, переляканий, бо – публічний. Публічність – страшна річ. І це вже знаєш. Мусиш знати. Слава, відомість – це дракон, який щодня тебе пожирає, і тут же висерає, пожованого, перетравленого, і чекає, коли оклигаєш, щоб знову тебе жувати. І цей світ тебе чекає з нетерпінням. Він надіється, що ти йому допоможеш, тоді, коли йому вже важко чимось помогти. Да! Його... жителі чекають саме тебе, жінку від землі, від тої сили, яка їх давно уже не живить, не зцілює, бо вони вже давно від неї відірвалися, і ніколи не повернуться: коріння обірване, канали – обрубані. Все! Суцільне сирітство! І невігластво! І – зневіра... Вони дають гроші на будівництво храмів, ходять на великі світа до церкви... Але це не рятує, бо – нема віри. Натомість впевненість, що Бога можна купити, як нардепа Пупкіна, чи задобрити милостинею, як жебрака. Але вони не знають, що Бог сам про це не думає. Нема зв’язку. Глухо. Невідомість, яка їх лякає. Вони бояться невідомості, як діти темряви, і готові заплатити величезні гроші, аби тільки хтось... від землі... взявся захищати їх перед цим невідомим... казками... Да! Саме казками! Чи ти чула щось про Грішку Распутіна? Щось чула... Нічого. Почуєш. Ти станеш другим Грішкою, тобто Грішкою у спідниці, якщо... – голос Учителя задзвенів сталлю, – перестанеш волочитися із прищавими недоумками! Ти мене чуєш? Якщо ти хочеш стати людиною, перестань якатись із різними... маргіналами! Якщо тобі так уже треба буде... жеребця, я тобі його буду приводити щовечора, тільки працюй. Пробач, якщо я тебе образив, але ми не діти. Я розумію: ти баба бєшена, наелектризована біоенергетико, ізотерикою потужною, тобі потрібна розрядка, як нашій державі – громадянська злагода. Ти згодна зі мною? Лади! Але попереджаю: крок у бік – і ти опинишся знову на вулиці... Ясно?

Отак з нею говорив Учитель. Вона не ображалася. Після того, що вона пережила з покидьком Радьком, вона вже ні на що не ображалася.

– Я зняв тобі квартиру. Під хазу і офіс. Реклама вже пішла. Поки що будеш приймати на дому. Будеш мати усе, тільки віджени того дурня...

Ага... Так вона його й послухала!.. Лиш віджила, відчула смак грошей і слави, як... зашкребло... Учитель жеребця не приводив. Сам навідувався, привчаючи її буйну селянську плоть до тілесного задоволення через медитацію й інші хитрощі тибетські, придумані велемудрими філософами-імпотентами.



Родіон, по бичачій потилиці видно, замріяно притих, теж, певно, згадував... Може про те, як вигнавши її на вулицю, впав у страшний запій, потрапив до Глевахи, бомжував без хати і роботи, забутий нею і всіма на маргінесах життя, як любив казати Учитель. Два роки вони не бачились. Він думав, що вона ворожить у своїй глушині, а вона, не чуючи його передач на радіо, уявляла, де він, а тому й не шукала, помщаючись за колишню наругу.

Як би Родіон здивувався, якби дізнався, на які верхи вона злетіла...

Вона теж дивувалася. Але не собі, не вбогим і сірим, покараним Богом і залишеним без надії, безправним, упослідженим червам земним, покидьком людським... Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотнім, що зветься судьбою, долею, роком, стільки... невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж – десь на самому споді. Але вона немала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.

«Боже, хто нами правує, хто нами керує! – жахалася щоразу. – Страхополохи... примітивні і недалекі, одно слово – люди».

Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, простій сільській бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово... Вона розуміла: вони бояться підступів судьби, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брехні, сказати, то це діагноз – типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, п’яточні шпори, геморой... Не треба було бути цілителькою чи ясновидющою: Цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич, і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабка.

Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колег-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!

Звичайно, їх цікавило її вчення про ... як це.. ага... народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка корегувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.

І все ж не могла звикнути до свого нового... статусу. Спочатку вона пишалася. А потім... втішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її ... «простої-застої»! Він! П’янюга!



***



– Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то – вже! – кричить вона, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія. Не здригнувся тільки Родіон, звиклий до її спонтанних істерик.

– Ще не довго... Відбудеш сеанс і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, – каже він підкреслено спокійно.

У хвилини, коли Родіон намагався на неї тиснути, Марсалію кожного разу прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він вже раз мало не завіз її в лікарню, або й на цвинтар...

Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на вимогу начальства було перейменовану з «У світі цікавого» на «Духовність». У неї з’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі гроші. Слухачі засипали її листами. Слава її росла... І раптом, ні з того ні з сього Радіон здурів. Вона вже не пригадує, з чого почалось. Але добре пам’ятає, що була зима, погана, сира, з хляпавкою... І що вони обоє понажирались, як свині. До втрати пульсу... Бійка зчинилася вже вдома. Здається, вона приревнувала його до офіціантки, яку він все намагався вщипнути за тугий задок, і обізвала сутенером. Останнє так розлютило взагалі-то смирного Родіона, що він втратив розум. Він і їй би мізки відбив, якби чудом не вивернулася із-під його кістлявих, важких кулаків та не шаснула в двері, на щастя, не замкнуті, в чім була – у нічній сорочці, домашніх капцях на босу ногу. Встигла лише, рятуючись від Звіра лютого, вхопити іконку Божої Матері, подаровану святим старцем Почаївської лаври. Та іконка і врятувала її...

Отак, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу, бігла вона нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні примерзлою сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи Звіра, Сатану-Диявола Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, кидалися врозтіч. Тільки один Божий чоловік, благочестивий путник-подорожній, посадив її в останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.

Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха пересміювались, не вірячи її страшним розповідям про Звіра, якого темні сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Зачувши це ім’я, міліціянти спочатку не повірили, та, пильніше придивившись до розкудланої п’яненької молодиці, схоже, впізнали, заметушились і під пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було дзвонити, як не рідному чоловікові) і наказали чекати знайдену дружину блудну з першим ранковим автобусом із Києва.





* * *



– Приїхали, – похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Мусила виповзати. Спека спала і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марцалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казарменно-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня плитах майдану і ... хай несуть... чи забудуть...

Одначе Радіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.

Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї... Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкції, посібників по чортівні (першоджерел, – казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо вона, бачте, неграмотна, а він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Бо її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед страшною лавиною людського горя, що от-от мала ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає...



***



Господар місцевої Чукотки несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника – ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордовороту і на братка чи олігарха. А так собі – дрібна кілька, точніше хамса районного масштабу...



А було колись... Марсалія знову затужила за проминулою славою. Її приймали на рівні керівників держави. Хоч сам президент і не радився з нею, зате перша леді не відпускала з дачі, лікуючи щирими бесідами з Марсилією свою втомлену владою і розкошами душу. Вони були чимось схожі: перша леді і перша пророчиця. Можливо, переляком перед славою, що неждано впала на них, роздягнула і виставила голими перед цілим світом?..



Вона була духівницею, повірницею царственої особи, заступити самого Глобу їй би вистачило державного розуму, якби не Родіон... Точніше, сили зла, які ополчилися на неї, лиш тільки почули її голос по радіо. Вони підло спокусили цього недоумка, використали проти неї....Цей недоумок, покидьок все зробив, щоб збити її на самому злеті... А тепер от підсовує цю хамсу дрібного посолу: жери!

– Будь із ним чемна... він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці... – усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Родіон. – Той лісок, де ти гуляла, його... і поля його, і села... і Дніпро, і лиман... Усе!



Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто, закодувати народ... Що ж, нема питань... Треба – то треба... Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки питає, помітивши в круглих очках Кільки–Хамси перелякану цікавість:

– Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто – за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)... благополучно...

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» і такими грішми – не пропадають.



– Молодця! – похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. – Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли...

Рахунки... гроші... Шкура продажна! Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Радіона почалася біла гарячка... Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в голову, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбулу. Доки вона сама не продалася. Навіки...

А тоді... Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч... Доблесна міліція, дай їй Боже здоров’я, не покинула її в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, наказавши водіям «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»... Пасажири дивились на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед ними душу... Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло – теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулєтом-запорожцем зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.

– Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг не пустив!.. Убив би, паскуду! Як жабу, роздер!.. А він... ...об твою мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! – кричали з усіх боків Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому пороблено:

– Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона – мама моїх дітей...

– Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та він сам винен... Розпустив бабу... Бо щоб вибив раз-другий – коло дітей сиділа б!.. – мало не плювали на неї зусібіч... Такої ганьби вона ще не знала у своєму житті.

Марсалія, спіткнувшись об поріг, глухо застогнала...



Радіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу...



– Швидко до клубу! Нічого, нічого... до весілля заживе, – вуркотів, всідаючись поряд з нею, Родіон. Мав чудовий настрій і вона здогадувалася, чому... певно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.

– Ти, той... вже не поскупись на хвалу... Начальника звати Леонтій Леонтійович... Не забудь лиш...

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить третім оком наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

– Мені не шкода... Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита... Але... заради грошей... і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

– Добре, добре, не хандри... – примирливо мурмотить Радіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!



Радше шкурою відчула, аніж зрозуміла, що не все просто в її новому житті цілительки-провидиці, коли неждано зателефонував Учитель. Як він знайшов її у селі, лиш ті служби, яким він служив, знають. Сказав, що з-за кордону дзвонить, а здавалось, із сільради. Збрехав (а може, й справді не знав про її ганебне повернення додому), що шокований її успіхами. Приємно вражений: не сподівався. Але гордиться. Пожартував, що вона «затьмарила усіх пророків» і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політ технологів. Застеріг від заздрісників, яких надто багато розвелося, особливо серед «нашого пророчого брата». І запропонував... дружбу. Не така була тупа, щоб не зрозуміти, що на мові ветеранів спецслужб означає та дружба. Але вдячна була за підтримку, за пересторогу і, одинока, принижена, ославлена, готова хоч на дружбу із самим дияволом. У результаті, так воно й вийшло...



– Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! – шаленіє народ, обліпивши мерседес. Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салону.

– Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родіон. – Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо. До речі, маленький сюрприз: Льончик Леонтійович хоче представити тебе своєму чукотському народові.

– Е, ні! – дратується Марсалія. – Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обсссранців?

– Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані .. Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену...

– А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

– Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

– А хто їх зробив такими?

– Я – ні.

– А я – так! Разом із усіма... З усіма цими... начальниками нашої Чукотки.

– Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Іди!

– Іду! – І Марсалія вийшла. Відсторонила янголів-охоронців, відслонила з чола каптур. Вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.

Учитель казав:

“Народ – це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви – не просто лідери, ви ще й пастори. Ваша головна задача – гамувати натовп. Відводити його в бік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі – ковалі свого щастя, і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг – у нас самих. Корінь зла – у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя – очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить колоду в чужому оці, а у власному – скалки не бачить.

Ви – пасторі. Сійте страх серед овець. Страх – батіг, що прижене їх у царство Боже.

Ви – сторожі влади. Рятівники держави... Розсіюйте ворогів їхніх страхом.

Страх – перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це – він вдосконалює свою душу. Страх – найбільший лік. Страх – спасіння. Страх – ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ – належить вам.

Назавжди забудь, що ти жінка. Ти ловець людський душ. Ти Великий Маг!”



Марсалія стоїть за сценою і чекає, доки народ всядеться, налаштується. Цього разу вона не буде одягати на себе претензійні білі ризи. Не буде чіпляти на лице маску ані грізної пророчиці, ані милосердної цілительки. Вийде до людей просто і заговорить просто. Простими і чесними словами...



О! Учитель знав, яка страшна сила – Слово! Але Слово без Віри – порожній звук! «Ти мусиш сама повірити – до істерії, до божевілля – у свою силу над цими людьми!» Вона винна – винна перед Учителем. Якби не він, Велику Марсалію спостигла б доля сільської знахарки, що ворожачи на картах, знімаючи зурочення та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути... Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з Білої і Чорної магії, жоден збоченець не зміг би придумати такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродила-колобродила суспільством. І чи була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо...



Ось воно – це Стадо! Перед нею. Але – внизу, там, де його місце! Вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, здивовано пасе її очима. Що думає ця біологічна маса, сто раз розчарована і обманута, звівши очі на Велику Марсалію? Спасителька? Перевтілення земне Богородиці? Чи: «Ще одна брехуха, ще одна дурисвітка. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих...» Думає стадо, але йде, готове вкотре бути обманутим...

Чому? Що робиться з нашим народом? Що з ним роблять? І такі, як вона, Марсалія? Навіщо? Навіщо вона, Марсалія, теж його дурить? Їй часом совісно, часом вона хоче покинути своє брехливе ремесло. Але... Святе місце, як сказано, не буває порожнім. За цей час, доки вона зализувала в родинному колі душевні рани, нанесені підступним Радіоном, наплодилось стільки екстрасенсів й іншої різної наволочі, що їй страшно стало.

– Не переймайся тим, – сказав Учитель. – Ти спроможна освітити і не лиш столицю, а всю Україну. Ти ж сама бачиш, що кількість не переходить у якість. Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: Пророка, Провісника, Рятівника... На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, – Учитель тихо засміявся, – чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Ані відомий нам усім Кашпор, ані Чудак... Коротше, вони не вписуються в історичний момент – бракує національного шарму. Потрібний образ богородиці. Спасительки України. На цю роль ви найбільше підходите і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освячена, з глибинки, із Західної України, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть ... Кілька бесід із психологами, кілька штрихів стилістів – і образ, якого чекає розтривожений, розгублений народ, готовий... Так що не баріться... І почніть своє повернення з якоїсь піар-акції, щоб здригнулася вся Україна. І пішла за тобою. Сама придумай...



– Чому ти не переодягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж... ореол новоявленої Богородиці... Ти ж розумна жінка... І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі... Рівних собі не шанують... не поважають... не святкують... Ти цього добиваєшся?.. – шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.

– Пшов геть, покидьок... – відказувала Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонідович (чи навпаки), що вже чекав її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої Чукотки.

– Слава Богу, часи вертаються. Не проґав... – прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом ризи.

– Та вже постараюся, – засміялась вперше за цей день триклятий, Марсалія...



Вона вже готова була вийти на авансцену, але народ ще прибував. «Ідуть – значить пам’ятають», – тішила зболене самолюбство. У середині пріснопам’ятних 90-х вона мала не тільки шалену популярність, а й шалені гроші. Свій офіс у центрі Києва, видавництво, рахунки у банку, гривневий і валютний, куди надходили кошти від прихильників її вчення, якому Радіон, вправний у заголовках, лозунгах і салоганах, дав назву «Народне християнство», в якому, як стверджували авторитетні вчені, Велика Марсалія нарешті поєднала язичеські протослов’янські народні вірування із християнськими догмами... Вона не заперечувала, бо у своїх популярних статтях і наукових трактатах писала усе, що на душу ляже, точніше, що знала і читала: від перефразованих сентенцій «Живої етики» і «Заратустри» – до легенд, секретів сільських ворожок, як причарувати чоловіка, зняти навроки та рецептів з газети «Порадниця», як спекти до Великодня паску.

На той час, коли інша «екстра потеруха», зади відсиджувала на прийомах громадян по обдертих клубах столичної околиці, тремтіла перед ревізорами «відьмацьких баронів», вона вела конфіденційні бесіди з дружинами нової політичної еліти, провідників і поводирів нації, класиків літератури і різних мистецтв. Сильні світу цього запрошували її, шикуючись у черги, як душпастора, замовляли, як дорогі ліки з Тібету. Її везли у шикарних кабріолетах у розкішні квартири і заміскі палаци, як возили сто років по розтривоженому передчуттям революції Санкт-Петербургу Григорія Распутіна. На цих, колись недосяжних для неї, простої сільської жінки, емпіреях, її навіть називали «Распутін у спідниці», але це порівняння її не ображало. Навпаки, гірше було б, якби порівнювали з якимось сучасним дурисвітом Кошмаровським-Мудаковським. Про все зростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із Радіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало, як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди про візит Великої Марсалії укладав нахабний натоптаний мордоворот із замашками піарщика. Бувало, вони місяцями жили на дачі в котроїсь із високопоставлених дам, розважаючи пані страшнуватими байками про потойбіччя, прокляття і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу нечисть, якої понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і чигає, так і чигає на кожного державного мужа, так і чекає слушної нагоди, аби з ніг збити і забрати владу та гроші...

Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку, самотність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі могли прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими були завалені усі книгарні і кіоски... Але... вони потребували водночас приватного психоаналітика, Шахерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський негатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй скромній особі, доповнюючи «джентельменський набір» чернечою відстороненністю від мирських спокус, нечуваним у їхніх колах аскетизмом і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй енергетичній могутності.

Авжеж Марсалія вміла бути невидимою... Бо ніколи не була поважною панею, як усі ці сотничихи, гетьманші–отаманші ніколи не були простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.



Оздоровчі сеанси починалися невимушено, з довірчих високодуховних бесід (за філіжанкою кави в альтанці, на бережку голубого басейну, під час прогулянок парком), які плавно переходили у звичайні світські плітки. Скоро Марсалія знала усе про столичних небожителів до найменших дрібничок. Її базі даних позаздрила б не одна спецслужба... Але... хто міг би подумати погано про святу жінку, далеку від мирської суєти, яка категорично відмовлялася навіть від такої невинної розваги як супровід дружин скоробагатьків у їхніх шопінгах по дорогих бутіках і магазинах? Мовляв: не Боже це заняття в ганчір’ї бабратись, мудріше буде, коли вона ці години проведе у молитвах та спілкуванні із Всевишнім. Насправді, Марсалія мусила відпочити від котроїсь багатої «Триндичихи», проаналізувати почуте, порадитись із Учителем і винести гостинній сімейці вердикт...

Вона не вникала в деталі, хоч саму її розпирала цікавість, чому саме пана Скоробагатька чекають великі гроші і посади, якщо він відмовиться від якогось «заліза», а товаришеві Депутату, навпаки, загрожує авіакатастрофа, якщо він не підтримає поважного пана, який прагне «заліза», а добродієві Міністрові взагалі поки що на варто встрявати у непевні справи з тим самим «залізом», якщо йому дорога не тільки посада, а й свобода, і взагалі, що «ховається» за тим «залізом»: завод, зброя, танки, літаки, кораблі чи рудники?.. Але то вже було не її розуму справа. Її справа була проста – не забути, що ключове слово її віщувань – «залізо», і не сплутати, кого яка чекає через ті залізяки карма. І – головне: не виходити з образу, ні на мить не забувати, що за кожним кроком і жестом пильно стежить прислуга і замасковані телекамери.

Тому Марсалія не ризикувала залишатися на нібито безлюдних дачах і просила нову свою високопоставлену благодійницю відвезти її до найближчої церкви, де вона спокійно могла порадитися не лиш з Богом, а й пошептатися з Учителем по мобільному. Бувало, ситуація змінювалась і доводилося відповідно міняти вироки або переставляти місцями підсудних і суддів.



Недаремно, повертаючись із вдалого шопінгу, мадам Скоробагатько, пані Міністрова чи товаришка Депутатко заставали Велику Пророчицю у великій задумі, яка, доки вони допроваджувались до своїх будуарів, переходила поволі у збудження, а далі – в екстаз. Безумний невидющий погляд, паралітичні жести, піна на вустах Ясновидиці повергали у транс переляку, адже це був знак, що на Велику Марсалію зійшла благодать і от-от почнеться пророцтво. І воно починалось... Марсалія падала на коліна, схрещувала на грудях руки, і, заплющивши очі, починала віщувати, спочатку повільно і пошепки, а далі все швидше і голосніше, доки не зривалась на зловісний хрип. Вона не скупилась на секретні подробиці грішного минулого «святого сімейства», а на прогнози грядущих сімейних і державних катаклізмів, з авто- і авіакатастрофами, банкрутством, пожежами, тюрмами і втечами за кордон, і поготів, краєм ока спостерігаючи за всезростаючим душевним сум’яттям щойно ще самовпевненої багатої гуски. І тільки тоді, коли помічала, що воно от-от сягне точки кипіння, за якою – здвиг по фазі, збивала темп, раптово згасала, скорботно змовкала, непритомно падаючи долілиць у пухкі ковроліни.

Далі сеанс яснобачення продовжувався навиворіт: у безумство впадала смертельно настрахана пані, забувши, що ще вчора, сидячи з Марсалією за філіжанкою кави в альтанці, вона сама довірливо вибовкала знахарці усі свої і чоловікові секрети і таємниці. Отож, із піною на губах термосила пророчицею, благаючи захистити її родину від на пророкованих ударів судьби.

Але виснажена нелюдським своїм даром Марсалія не ворушилася, обдумуючи для нещасної ритуал покути, жахливіший за саму кару, адже знала: чим важче буде той безглуздий «ритуал» виконувати дружині, тим легше буде керувати її чоловіком.

Одній, здається, прем’єрисі, вона взагалі нараяла таку чортівню, що сама вжахнулася. А та – нічого. Очима лупає, на папір записує, аби, не дай Боже, не помилитись, та труситься уся, як в лихоманці. Авжеж, Марсалія сама б трусилася, якби їй загадали рівно опівночі в одній нічній сорочці та вінку із білих водяних лілій (символом цноти) з віником (символом чистоти) у руках піти пішки (з Печерських пагорбів) на Байкове кладовище і замітати головну алею, вмовляючи мертвих простити її вінчаному чоловікові, не забирати на той світ, а дати йому можливість спокутувати всі гріхи його свідомі й не свідомі ще на цьому світі – прийняти постриг і роздати все своє багатство бідним і нужденним.



Марсалія розреготалась, згадавши, як зморщилась на грушку-сушаничку підшита і відпрасована у салонах краси фізіономія другої леді держави. Аж охорона сахнулася, а Родіон схопив за руку, зазираючи стривожено в обличчя, чи бува, не впала баба у черговий сказ:

– Ти чого?!

– Та нічого, відпусти. Просто – згадала дещо... комічне...

– Дивись мені, – попередив лагідно, – не здумай здуріти... Це єдиний шанс повернути колишнє... Учитель... Аввессалом пропонує тобі повернутися під його дах... Пропонує посаду... уявляєш... радника... першої леді... Уявляєш?! Це – шанс! Це... все: влада, гроші... А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!

– Знаю! Відссстань!..

І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Х­амси, улесливо шепочучи – певно давав настанови, як говорити з рідними чукчами. А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ Чукотки не дуже святкував свого начальника, бо мовчав. По набахмурених невдоволених обличчях Марсалія бачила: залу от-от прорве, як чиряк, і не на радість нам усім... Родіон правий: це єдиний шанс повернути собі прихильність властьімущих, хоч вони всі кинулися до Бога – церкви будують, монастирі відроджують... Повиписували іміджмейкерів і політтехнологів... Бідний Кашпор десь по Америці шарить, Чудак по Росії блудить, а всі святі Серафими і Степаниди перебиваються на задвірках рідної держави, видурюючи в нещасних калік останню копійку. Та й вона, неперевершенп Марсалія, не далеко втекла...

Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого столоначальника, Марсалія рвонула вперед з піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:

– Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить, тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!

Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:

– Кажжжи шшшось... Брешшши, а то відпушшшчу і роздеруть...

І той, сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.

– Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку... – вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над столоначальником і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав – кожен своє, але радісне, як остання надія...

І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах Велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна» і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.



***



Такого прийому Великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми м’ясами, вірменськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, у тричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіта», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато рангом...

Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-заливалися за головним столом – у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось голодного нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдалівку і чомусь згадувала вечерю у підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різала собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», посадив у авто і повіз на президентську дачу.

– Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести леді, пардон, із прострації! І постарайся... вона зараз у такому стані... ну, по-своєму, по жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.

Марсалія злякалася:

– Та як... я ... проста... жінка...

– Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще... пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова...

Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не поступала, бо, очевидно, Самому було не до Самої.

Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув: – Іди!

І вона пішла... У воду! Отак, як була, у вишитій білій сукні, у червоних коралях... І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, а то вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару переодягатися. З того часу почалася їхня дружба...

Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона, умліваючи, стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.

І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язик за зубами...

Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше, і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т.п.

Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсилією відкрилися всі таємниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами...



Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі – нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду, розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодці-голубці щезають у неситих утробах Арамейських, Галілейських, обливаючи та обсипаючи крихтами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще дрімучіші душі! Благочестивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає, як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Таращаться на Родіона, встигаючи вслід за його викриками чарки підіймати…

Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, тарахнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але – втома, втома, гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.

О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її ні за що не має, грубіян і скупердяга», – шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але Великій Марсалії у царських палатах платили сповна!

Спогадаючи ті незабутні часи, не забувала усміхатися настирним Кількам, а водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила... у ту саму мить, коли «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона побачила, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає...

Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі повестися… Головне – вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!

Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет.

Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипи її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками, бочками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло... Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і почекати!» Але побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче, що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася долею в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця... Інакше б уже зняла лемент…

Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.

– От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, всідаючись за старою звичкою попереду.

– Скільки він тобі дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водій.

– Ти ж бачиш... завантажив усі машини...

– Я про гроші?

– Нічого... поки що... Обіцяв, коли почнуться вибори...

– А-а… Добре... – вдала, що задоволена, – рушаймо... я втомилася.

І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанг, зі швидкістю вітру.

Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупившись у його тупий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль – ніжний, прозорий профіль Даночки... Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні... Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всі ці роки... Вона чула голоси... Чула невтішні речі... І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так безжурно, безсовісно хропти... Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші... брудні... гидкі гроші... але так їй нині потрібні…

Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим... безглуздим... до відчаю безглуздим... Її материнське серце підказувало: біда! Ридало і не прощало!

Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші…

Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Марсалія ледь стримувала себе, щоб не обшукати його, або... Отак взяти й задушити! Хай би їй довелося з тюрми не вилізти... Смішно... з тюрми... А вона де? Хіба не в тюрмі? Та вже ліпше – у Днпро сторч головою! Летіти, а потім плисти... аж до Чорного моря, покинувши позаду усі свої проблеми. І гріхи, і печалі... Чує її серце: Даночці вона вже не поможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дитиночку, її кровиночку – голісіньку, саму-самісьньку... Серце божеволіє, рветься-розривається...

– Сонечко, – ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. – Зараз ми з тобою полетимо... високо-високо, далеко-далеко...

Водій інстинктивно шарпається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні... Різкий ривок, удар...

– Ідіотка! – реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з густого туману страшними звірячими очима. – Ти ж могла нас убити.

Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою мерседес. З усіх боків біжать люди і щось кричать.



... Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охоронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги плакав від щастя, вигукуючи:

– Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!

– Авжеж, жива, крррвва... – скреготнув зубами над самим вухом Марсалії Родіон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такої великої... блль... блудниці вавілонської.



2005 р.