БОГДАН ЖЕПЛИНСЬКИЙ - Кобзарськими Стежинами - реферат з української літератури - українська література

Світлій пам'яті моїх батьків

о. Михаїла та Наталії

присвячую

ВIД АВТОРА

ДЕ ВОНИ, КОБЗАРI?

— Тату, а тату? — сiпав я за плече батька, коли ми разом, пiсля вечерi, "iшли в стебло" (так ми називали лаштунок до сну на свiжому сiнi), — де вони, цi живi кобзарi, що намальованi в "Кобзарi"? Чи грають i тепер на кобзах, бандурах?

— Грають, грають i тепер, — пояснював батько.

— А чому у нас в селi кобзарiв не видно? — прискiпливо допитувався я дальше.

— Тому, що у нас кобзарiв дуже мало i заходять вони в нашi сторони дуже рiдко.

— Татусю, я дуже хочу побачити правдивого живого кобзаря, почути його гру!

— Виростеш, побачиш i кобзарiв, i бандуру правдиву тобi купимо, сам i гратимеш, коли навчитися захочеш, — пояснював далi батько. А тепер спи! Бачиш менi вже очi клеються!

I я засинав. Засинав, повний солодких мрiй, якi в дитячiй уявi малювали дивнi образи майбутнього…

…Жили ми тодi в селi Завадка Риманiвська, що бiля Дуклi на Лемкiвщинi. Кобзарi в цi сторони не заходили, але про них та про їх iнструмент я знав з оповiдань батька та матусi. А перше моє зацiкавлення цим iнструментом тiсно пов'язане з "Кобзарем" Т. Шевченка, однiєю з книжок, з якої я вчився пiзнавати букви i вiдчитувати першi слова. Малюнок кобзаря з поводирем, помiщений в "Кобзарi", пов'язувався в моїй уявi з чимсь величним i героїчним, рiдним i привабливим. А ще був у нас вдома старинний образ з зображенням легендарного козака Мамая, який сидiв пiд дубом бiля коня, серед численної зброї та амунiцiї з кобзою в руках i, хвацько пiдкрутивши вуса, неначе всмiхався до мене та хотiв сказати: "Дивись, який гарний iнструмент у мене!".

З цих пiр кобзабандура стала предметом мого зацiкавлення i я не оминав нагоди, щоб довiдатись щось нового про цей iнструмент i виконавцiв на ньому.

...Якось батько покликав мене до своєї кiмнати i, насаджуючи менi на голову навушники детекторного радiоприймача, пiднесено сказав:

— На, слухай!

Я припав до слухавок. З них бринiли звуки бандури i молодечий чоловiчий голос виводив:

...Ой, зза гори зза крутої!

Горде вiйсько виступає,

Попереду Морозенко

Сивим конем грає.

Ой не вспiв Морозенко

На коника сiсти,

Обступили Морозенка

Турецькiї вiйська.

По тiм боцi запорожцi

Покопали шанцi,

Ой впiймали Морозенка

У недiлю вранцi.

Ой, Морозе Морозенку,

Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!

А коли замовкла пiсня i обiрвались останнi акорди бандури, я був такий схвильований, що не мiг зрозумiти, що зi мною дiється. Вже i диктор закiнчила передачу словами: "Ви слухали українськi народнi пiснi та мелодiї, якi виконував бандурист зi Львова Юрiй Сiнгалевич", — а я ще довго сидiв з навушниками на вухах, мов заворожений. Так я вперше почув як звучить бандура!

…Минав час. Коли я трошки пiдрiс, мама таки повезла мене до Львова, де на вулицi Францiшканськiй (тепер вул. Короленка) жив тоді Юрій Сінгалевич.

Юрiй Сiнгалевич не тiльки вчив грати на бандурi та спiвати пiд її акомпанемент. Вiн показував як самому виготовити бандуру, водив мене на кобзарську вулицю, щоб поспiлкуватися з народними рапсодами: перехожими кобзарями та мiсцевими лiрниками. Вулиця кобзарська і тепер існує на запліччі (у східній частині) за Личаківським цвинтарем. Вiд них я переймав все, що мiг, тут починався мiй нелегкий шлях в пошуках вiдповiдi на питання: де вони i хто такі, кобзарi, бандуристи i лiрники?

НЕСЛИ В СЕРЦI ПРАВДУ I ЛЮБОВ

(Творчi портрgти кобзарiв й бандуристiв)

МIЙ ПЕРШИЙ ПАНОТЕЦЬ

(ЮРІЙ СІНГАЛЕВИЧ)

Юрiй Сiнгалевич — був зачинателем i подвижником вiдродження кобзарського мистецтва в Галичинi, одним iз найвизначнiших галицьких бандуристiв початку ХХ ст.

Народився Юрiй Олександрович Сiнгалевич 25 травня 1911 року в с.Романiв бiля Бiбрки на Львiвщинi, де дiдусь його, о. Якiв Сiнгалевич, був тодi парохом. Батько Юрiя працював на поштi в Романовi, а згодом в Бережанах, часто хворiв i незабаром помер. Виховання дiтей, Юрiя та його молодших братiв Володимира та Богдана, лягло на плечi овдовiлої матерi.

Юрiй змалку виявив любов до музики, рiс кмiтливим і винахiдливим хлопчиком. Навчаючись в ґiмназiї по пiдручнику Гната Хоткевича, сам змайстрував собi бандуру i навчився на нiй грати. Багато допомагав йому дядько, який мав велику домашню бiблiотеку, що сприяло всесторонньому розвитку здiбного юнака. Юрiй був активним пластуном, грав не тiльки на бандурi, але й на гiтарi, мандолiнi та iнших iнструментах, добре спiвав.

Закiнчивши навчання та одружившись з Наталiєю Дуцько, дочкою священика, Юрiй деякий час жив i працював у Перемишлi, а згодом у Львовi. Вiн широко популяризує кобзарське мистецтво на захiдних теренах України, виступаючи як солiстбандурист, а також в невеликих ансамблях (трiо, квартет бандуристiв) разом з своїми учнями чи побратимами: С. Ганушевським, С. Малюцою, Г. Бажулом, З. Штокалком, С. Ластовичем, В. Юркевичем та iншими.

Юрiй Сiнгалевич був дуже здiбним педагогом та добрим органiзатором. Ще в довоєнний перiод вiн створює своєрiдну кобзарську школу, в якiй не тiльки вчить грати на бандурi, але й пояснює, як самому виготовити iнструмент, знайомить учнiв з iсторiєю кобзарського мистецтва, показує як грати на таких народних iнструментах як лiра, торбан, старинна кобза. Він мав цілу колекцiю цих iнструментiв, вони прикрашали інтер'єр його скромної кімнати.

Одними із перших його учнiв (1939) були Володимир Хомик та Зенон Семкiв (iз Щирця), якi загинули в 1941 році, Антон Мота та iншi. Згодом у нього вчились Зiновiй Штокалко, Степан Малюца, Всеволод Василькiвський, Любов Малкуш, Юрiй Данилiв, Михайло Табiнський, Тереса Ваврик, Мирослава Гребенюк, Володимир Проник, Богдан Жеплинський, Володимир Дичак та iншi.

Юрiй Сiнгалевич досяг високої технiки гри. Перший в Галичинi почав грати на басах бандури трьома, а то й чотирма пальцями лiвої руки. Став чудовим iнструменталiстом.

Крiм своєрiдного галицького способу гри, пропонував учням i вчив виконувати хоч кiлька творiв харкiвським способом гри, який, на жаль, пiсля смертi Сiнгалевича, був призабутий в Галичинi i тiльки тепер знову вiдроджується.

Ще в передвоєнний перiод (в 1930 х роках) Юрiй Сiнгалевич перший iз галицьких бандуристiв виступив по радiо, що вiдтак перiодично повторювалося, а фiрма "Одеон" в цей час випустила першу грамплатiвку з записом iнструментальних творiв у його виконаннi.

В репертуарi бандуриста було багато iсторичних, побутових, жартiвливих народних пiсень, iнструментальних творiв у власних обробках, кiлька дум. Свої концертнi виступи часто супроводжував розповiдями про кобзубандуру та кобзарство.

На початку 1940 х рокiв, разом з юним тодi ще Олегом Гасюком, Юрiй Сiнгалевич почав формувати першу у Львовi i в Галичинi дитячу капелу бандуристiв, а далi створив i першу в Захiдній Україні капелу дорослих бандуристiв у Львовi.

Ю. Сiнгалевич пiдготував до друку свiй пiдручник гри на бандурi, але видати його не змiг. Йому належить багато цiкавих вправ та етюдiв для бандури, обробок українських народних пiсень, кiлька власних творiв. Деякi з них були опублiкованi за кордоном. Зокрема сiм пiсень та танцiв внесені в "Кобзарський пiдручник" Зiновiя Штокалка, виданий професором Альбертського унiверситету Андрiєм Горняткевичем.

Декiлька творiв в обробцi Ю. Сiнгалевича увiйшли в золотий фонд бандуриставiртуоза З. Штокалка та Капели бандуристiв iм. Т. Шевченка iз Детройта.

Юрiй Сiнгалевич i його побратими тiсно спiвпрацювали з пластом, нацiоналiстичним пiдпiллям та передовою iнтелiґенцiєю того часу i тому були переслiдувані німецькими окупантами та комунiстичним режимом.

…Загинув Юрiй Сiнгалевич в автомобiльнiй катастрофi при загадкових обставинах, повертаючись iз своїми капелянами iз чергового концерту. Сталось це у Львовi 28 липня 1947 року. Похований з кобзарськими почестями на Личакiвському цвинтарi у Львовi.

Пам'ять та добра слава про видатного бандуриста, митця, актора, кобзарського "панотця", вчителя та невтомного суспiльного дiяча житиме вiчно. Традицiйним став Всеукраїнський Фестиваль кобзарського мистецтва ім. Юрія Сінгалевича, який проводиться у Львовi.

ДРУЖИНА БАНДУРИСТА

(НАТАЛІЯ СІНГАЛЕВИЧ)

Поскрипують старенькi дерев'янi сходи, в притуленому до пагорба давньому будиночку, що на вулицi Мiжгiрнiй на окраїнi Львова. Стукаю в невисокi дверi на поверсi, якi нарештi вiдчиняє менi господиня. Вiтаємось, i п. Наталя запрошує мене в свою скромну господу.

Переходимо через малесеньку кухню i мене просять сiдати в невеличкiй кiмнатi з вiконцем на вулицю. Посерединi — круглий столик з крiслами, біля печі — лiжко, по другiй сторонi — тапчан. На тапчанi — бандура. На стiнi — святi образи i невеликий портрет покiйного мужа господинi, популярного в свiй час визначного бандуриста Галичини Юрiя Сiнгалевича.

Панi Наталя пригощає мене чаєм. Згадали минуле, прожите. Прошу господиню розповiсти про себе, як все починалось. I п. Наталя розповiдає…

Народилась Наталiя Сiнгалевич (Дуцько) 11 червня 1911 р. в с. Воля Якубова на Дрогобиччинi в сiм'ї священика Юлiяна Дуцька. Деякий час батько був священиком в с. Лелюховi на Лемкiвщинi, а потiм став парохом в с. Летня на Дрогобиччинi.

Наталка закiнчила початкову школу у Летнi, а вiдтак учительський семiнар в Дрогобичi.

— Одержати посаду вчителя в цей час українцевi, не змiнивши обряд на римокатолицький, було дуже важко, — розказує п. Наталя. — I тому в пошуках роботи приїхала я до своєї товаришки Софiйки Бекметюк, яка жила в Мединичах. Якось в лiтню пору ми вийшли в садок, повний пахучих квiтiв. Яке було наше здивування, коли почули, що з альтанки в сусiдньому саду лунає чудова танцювальна мелодiя. Ми стали прислухатися. Так, ми не помилились, звучала бандура, яку в той час не так часто можна було почути в Галичинi. Ми пiдкрались тихенько до огорожi i побачили в сусiдньому садку пристiйного юнака, що шпарко перебирав струни бандури i неначе розкидав довкруг радiснi дзвiнкi звуки. Юнак закiнчив танок i далi загравзаспiвав українську пiсню "Ой на горi снiг бiленький", потiм "Ой у полi вишня".

Нам сподобались пiснi юнака та й сам пристiйний хлопець, i моя товаришка вiдважилась кинути у сусiдський город грудочку землi, коли юнак закiнчив спiвати чергову пiсню i крикнула: — Гей, юначе, чи не дозволиш нам прийти послухати твоїх пiсень, бо дуже гарно граєш i спiваєш!

Юнак оглянувся, трохи знiяковiв, але запросив нас до себе у садок. Так я познайомилась з моїм майбутнiм мужем, Юрком Сiнгалевичем, який тодi закiнчував ґiмназiю у Львовi, а на лiто приїздив до Мединич, куди переїхала жити його мати.

Юрiй ще малим хлопцем за пiдручником Гната Хоткевича змайстрував собi бандуру i навчився на нiй грати. Вже в студентськi роки був знаменитим бандуристом, залюбки виконуючи на бандурi українськi народнi пiснi та думи, а також iнструментальнi твори, зокрема, — українськi народнi танцi.

— В 1937 році я вийшла замiж за Юрiя i ми переїхали жити до Львова, — розповiдає далi п. Наталя. — Юрiй виступав як солiстбандурист, вчив грати на бандурi, робив iнструменти (бандури, торбани), я навчилась грати на бандурi i допомагала мужевi чим могла. Юрiя стали запрошувати на важливiшi концерти, а також виступати по радiо. Фiрма "Одеон" випустила грамплатiвку з награними творами у виконаннi Юрiя.

Юрiй виступав не тiльки один, часто концертував з ансамблями разом з тогочасними бандуристами С. Ганушевським, С. Малюцою, Г. Бажулом, С. Ластовичем, В. Юркевичем та своїми учнями З. Штокалком, М. Табiнським та iншими.

З 1939 по 1941 роки я працювала в Облпромрадi друкаркою, а Юрiй далi виступав як солiстбандурист, а також керiвник першої дитячої капели бандуристiв, яку створив у Львовi.

Важким було наше життя в час нiмецької окупацiї. Юрiй заробляв трохи ще й малюванням, бо мав малярські здібності і ще в довоєннi роки почав брати уроки малювання у видатного художника Олекси Новакiвського. О. Новакiвський дуже любив музику i Юрко часто бував у Новакiвських з бандурою, грав i спiвав серед митцiвхудожникiв.

Якось в час нiмецької окупацiї вийшла я на вулицю, а назустрiч менi — якийсь гестапiвець, що був напiдпитку. Вiн прийняв мене за єврейку i вдарив, я впала, i сталась трагедiя. Я була вагiтною i через кiлька днiв народила мертву дитину. Втрата дитини надовго вибила мене iз спокiйного русла…

З 1945 року я працювала в ляльковому театрi. Тут працював i Юрко, який в 1944 році створив при Львiвському будинку народної творчостi першу капелу бандуристiв, яка швидко набула великої популярностi. Крiм цього Юрко далi робив бандури, вчив грати на цьому iнструментi. Працював також скульптором (виготовляв ляльки) i актором лялькового театру. Малював.

Юрко був правдивим патрiотом своєї Батькiвщини. Симпатизував i допомагав нацiоналiстичному пiдпiллю. Концертнi виступи капели бандуристiв i свої особистi супроводжував бесiдами, в яких розповiдав про кобзарiвбандуристiв, про українськi народнi музичнi iнструменти, цiкавi та повчальнi епiзоди з iсторiї України. Все це, а також зростаюча популярнiсть мужа, не подобалась комунiстичним заправилам. Почались переслiдування, допити. Здавалось не буде їм кiнця. Ми були готовi на все. Та сталось непередбачене. 28 липня 1947 року Юрiй, повертаючись з капелою з чергового концерту, загинув в автомобiльнiй катастрофi. Це було для мене другою страшною трагедiєю. Я довго не могла опам'ятатися. А далi? Далi ти все знаєш сам, — закiнчила п. Наталя.

…Я справдi починав вчитись кобзарському мистецтву в чутливого педагога, бандуриста, митця Юрiя Сiнгалевича, i його трагiчна смерть була страшним ударом не тiльки для його дружини, але й для нас, його учнiв, та всього кобзарства Галичини.

Пам'ятаю величавий похорон Юрiя Сiнгалевича. На Личакiвський цвинтар прямувала велика колона людей, домовину несли учасники капели i учнi покiйного, перед домовиною дiвчатабандуристки несли бандуру вчителя. За труною серед нечисленної родини йшла прибита горем, вся в чорному, дружина бандуриста. Всi учнi йшли з бандурами, перев'язаними чорними стрiчками. На могилi вчителя загрализаспiвали його улюбленi до болю знанi i сумнi "Козака несуть", "Журавлi" та "Морозенка".

"…За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче…"

— розносилось далеко за межi Личакiвського цвинтаря, де виросла нова могила.

Далi я продовжував вчитися грати на бандурi в дружини Юрiя панi Наталiї Сiнгалевич та Олега Гасюка, соратника, який одним iз перших став грати в капелi Сiнгалевича. Ми старались продовжити справу, почату нашим вчителем.

Та "недремлюще око" енкаведистiв не могло погодитись з тим, що знову лунала рiдна невмируща українська пiсня, правду розповiдали бандури. 1949 року заарештовано Олега Гасюка, який тодi керував капелою бандуристiв, а згодом, в квiтнi 1950 року, i мене.

…Яке було моє здивування, коли на подвiр'ї пересильної тюрми в цьому ж 1950 році, я побачив дружину Ю. Сiнгалевича i мою вчительку п. Наталю Сiнгалевич.

Далi — страшнi роки неволi, каторжних робiт на засланнi в далекiй Сибiрськiй тайзi на пiвночi Томської областi.

Пропрацювавши кiлька мiсяцiв на заготовцi лiсу в Чорному Ярi, найбiльш "небезпечних" каторжан, а серед них i п. Наталю та нас з братом, закинуто ще дальше в глуху тайгу, випробовуючи "на виживання". На новому, ще неосвоєному нiким мiсцi застали ми вже бiля тридцяти таких же поселенцiв, закинутих в це мiсце пiд конвоєм для органiзацiї нової дiлянки лiсозаготiвлi. На перших порах, жили ми в вiйськовiй палатцi та нашвидкоруч збудованому куренiбараці. Треба було термiново обживати нове мiсце, будувати бiльш пристосоване житло, бо закiнчувалось гаряче лiто. Нас чекала перша сувора зима…

Незабаром в глухiй тайзi виросло нове поселення, яке ми, порадившись, назвали по кобзарськи — Торба: бо й справдi жили ми вiдiрванi вiд свiту i волi, неначе в якомусь мiшку, чи торбi. Бандури були з нами (ми оба з братом вже добре на них грали) i ми почали вчити охочих робити бандури, а п. Наталя вчила їх грати. Незабаром в тайзi виникла вже цiла сибiрська капела бандуристiв iз поселенцiвкаторжан, закинутих долею сюди з України. Душею капели була п. Наталя, дружина видатного бандуриста Галичини Юрiя Сiнгалевича.

Довкола капели бандуристiв, яка набувала з кожним днем все бiльшої популярностi серед спецпоселенцiв, гуртувалася українська молодь. Всi взаємно собi допомагали, потiшали однi одних, мрiяли про повернення в Україну.

Зродились i новi пiснi. В них туга за Батькiвщиною i вiра в майбутнє.

…Довгi 14 рокiв (з 1950 по 1964) довелось вiдбути п. Наталi Сiнгалевич на важких каторжних роботах в умовах суворої тайги.

Кадебiстськi iнквiзитори не могли нiчого забутипростити дружинi вiдомого бандуриста, яка навiть в умовах тайги наважилась грати на нацiональному iнструментi, пропагувати бандуру i українську пiсню. Тiльки в 1964 році вона, однiєю з останнiх спецпоселенцiв, повернулась в Україну. Та й тут їй прийшлось нелегко. Довго не прописували у Львовi, поки накiнець поселилась у скромному будиночку в старенького доброго дiдуся, змiнивши прiзвище на Дiдошак.

…У 1990 році в рiк сорокарiччя масових репресiй та депортацiй у Львовi проходив з'їзд колишнiх спецпереселенців у Томську область. З'їхались давнi товаришi спiльної недолi. Згадували давно минулi днi. I тепер вже пiд синьожовтими прапорами лунали створенi учасниками сибiрської капели бандуристiв пiснi. Спiвала нескоренi пiснi i панi Наталя Сiнгалевич.

…Немає вже в живих Наталії Сінгалевич. На її похороні також гралитужили кобзарі й бандуристи. І тепер на Личаківському цвинтарі у Львовi, серед iнших могил, на горбочку, неподалiк вiд нагiрної пiшохiдної дорiжки, виднiє скромна широка з двома хрестами могила. На одному хрестi — невеличка таблиця з написом: Юрiй Сiнгалевич — бандурист (25.V.1911 – 28.VII.1947). А на другому: Наталія Сінгалевич (11.06.1911 – 8.09.1998).

МІЙ ДРУГИЙ ПАНОТЕЦЬ

(ОЛЕГ ГАСЮК)

Після трагічної загибелі Юрія Сінгалевича велика печаль охопила всіх бандуристів Львівщини. Якось осиротілим почував себе і я, — не було ні занять по бандурі, ні виступів капели. Минув якийсь час, я вже навчався на IV курсі Львівської Політехніки, коли раптом, йдучи коридором головного корпусу інституту, почув в одній із аудиторій звуки бандури. Я зайшов в аудиторію і побачив Олега Гасюка, який підстроював бандуру. Я знав Гасюка як одного з побратимів Сінгалевича і вельми втішився, коли почув від нього, що при інституті організується капела бандуристів. Я записався в гурт і згодом, крім занять в капелі, попросився в науку вдосконалення гри на бандурі до О. Гасюка, який став другим моїм вчителем і "панотцем".

Заняття проходили успішно, у Гасюка я не тільки грав, але й займався вокалом. Все це допомогло мені стати справжнім бандуристом, успішно виступати в двох капелах (при Львівській Політехніці і при Будинку вчителів у Львові), якими керував О. Гасюк. Крім цього, я грав і співав у тріо бандуристів при капелах (разом з О. Гасюком та М. Табінським). Обидві капели часто виступали і користувались великим успіхом.

Якось під осінь 1949 року капела виїхала в Мости Великі, що біля границі з Польщею, де дала низку концертів у поблизьких селах району. Я з капелою не поїхав, бо починався навчальний рік. Після завершального концерту капела зібралась в школі містечка Мости Великі на нічліг. Всі учасники капели, вдоволені гарним виступом, ділились враженнями, вдягали в чохли бандури. Хтось сказав, що керівника викликають "в контору" міськради. Не скидаючи вишиваної сорочки, Олег побіг на виклик. В приміщенні міськради сидів голова і якийсь невідомий Олегу чоловік. Голова міськради подякував

Гасюку за гарний концерт і далі став розпитувати про колектив, учасників, інструменти та інше. Олег відчув, що розмова не клеїться і явно затягується. На вулиці було вже зовсім темно і пізно, коли Олег вийшов із контори міськради. При вході до контори росли рясні кущі винограду і коли Олег зблизився до них, із кущів раптом вискочили з двох сторін невідомі чоловіки і приставили до скроней Олега два пістолети.

— Тихо, тихо! — прошепотів один із них. — Ми хлопці з лісу, прошу йти з нами.

— Ми прийняли Вас за представника райкому, який сидів в конторі і знищити якого маємо завдання,— тихо проказав другий невідомий.

Далі невідомі блискавично зав'язали Олегу очі, пояснили, що мусить іти з ними, де буде допитаний, чому після концерту опинився в міськраді і яку розмову вів з представником райкому.

Олег здивувався, що хлопці з підпілля, які його повели, так відважно ходять по місті поблизу міськради, але провокації не запідозрив. Невідомі повели Олега на допит "до сотенного", як вони пояснили. Допит згодом інсценізували в поблизькій хатині. Там допитували Олега, дорікаючи, що він співає комуністичні пісні, пісні про Сталіна. Згодом знову зав'язали йому очі і пояснили, що мусять відвезти його дальше від "станиці", де вели допит і побоюються, щоб він їх не зрадив. Після деякого блукання поводирі, залишили Олега і сказали, щоб він розв'язав собі очі тільки через 5–10 хв. після їх відходу.

Коли Олег через деякий час розв'язав собі очі, з поблизьких кущів вискочили прикордонники, вказали йому, що він знаходиться в прикордонній зоні, звинуватили у спробі перейти кордон і тому змушені його заарештувати. Тут же під'їхала вантажна машина, прикордонники перекинули зв'язаного Олега в кузов вантажівки, зверху накинули брезент, на який повсідалися зверху конвоїри і повезли до Львова.

При допиті у Львові Олег пізнав в одному із енкаведистів співробітника, який відігравав роль "сотенного" на допиті "на станиці" біля Мостів Великих.

Дарма до пізньої ночі чекали в школі в Мостах Великих бандуристи на нього. Не повернувся він і вранці. Капела втратила свого керівника, а я — другого вчителя. Олег Гасюк був засуджений на 25 років ув'язнення. Про свій арешт він розповів мені вже після повернення із заслання. Тоді я записав і всю його повну цікавинок біографію та особливості його непересічного родоводу.

…Народився Олег Володимирович Гасюк 10 січня 1922 року на італійському пароплаві, на якому колишній січовий стрілець Володимир Гасюк з дружиною повертався на Львівщину з радянської Кубані (йому, як австрійському підданому, видали візу на виїзд). Батько Олега — Володимир, був родом з Галичини, де батьки в с. Здешеві мали свій маєток. Мати Олега — Ольга Шостак — походила з кубанських козаків (дід її жив в станиці Брюховецькій), придбала бандуру від Івана Ємця, навчилась на ній грати. Побралися Володимир і Марія на Кубані.

Молоде подружжя з сином Олегом зупинилось у родичів в Альфредівці (тепер Косичі Перемишлянського району) на Львівщині. Батько Олега поновив навчання у Львівському університеті на юридичному факультеті, який закінчив заочно.

У 1929 році Олег почав вчитися в школі в Підгайчиках, а далі — в Куровичах, потім — у Жовкві, куди переїхала сім'я (батько відкрив там адвокатську практику). В 1942 році Олег склав іспити на атестат зрілості. Ще навчаючись в школі, Олег брав участь у художній самодіяльності, виступах на оглядах у Львові і на нього звернув увагу Юрій Сінгалевич.

Після закінчення школи Олег працює хористом у Львівському театрі опери та балету, вчиться у студії Будинку народної творчості.

В роки німецької окупації, освоївши гру на бандурі, деякий час виступав в Галичині з капелою бандуристів Григорія Китастого, з якою добрався до містечка Ліско (Польща). Тут розпрощався з капелою, яка відбувала на Захід і в Стуносянах стає зв'язковим Першої сотні куреня Рена. Пройшов з повстанцями УПА (після вишколу) від Стуносян до Чорного лісу. В 1944 році основні частини повстанців переходили в Чехословаччину, а сотенний Веселий наполіг, щоб Олег повертався до Львова. Через зв'язкового Гасюка перепровадили до Дрогобича, а далі — до Львова. Тут, за порадою і допомогою давнього товариша, з яким Олег колись співав у хорі Львівської опери, Олег влаштувався в театрі ім. М. Заньковецької, який тоді щойно повернувся до Львова. Попрацювавши рік у театрі, Олег вступає до Київського театрального інституту, але в 1946 році змушений був взяти академвідпустку (бо помирає в Жовкві його батько). Далі Олег вступає в капелу бандуристів Юрія Сінгалевича, а після його смерті — засновує капели бандуристів при Львівському Будинку вчителя і Львівській Політехніці.

Після арешту в 1949 році Олег Гасюк відбув заслання в ГУЛАГах. В одному із них в Інті керував унікальним ансамблем бандуристів каторжангулагівців, який створив бандуристкаторжанин о. Микола СармаСоколовський з своїми побратимами недолі. Каторжан вчили робити бандури і грати на них. Олег Гасюк виступав в гулагівській самодіяльності і як солістбандурист, і як співак, і як актор в драматичних виставах.

Після заслання, з 1964 року, повернувшись до Львова, керував капелою бандуристів при клубі Львівської контори геологорозвідки, виступав як солістбандурист та в ансамблях (дуети, тріо) з львівськими бандуристами: В. Проником, В. Дичаком, М. ГребенюкДарманчук та іншими.

Тепер — з 1982 року пенсіонер, — живе з дружиною Ярославою у Львові. Член Всеукраїнської спілки кобзарів (з 1994 року) та почесний її член (з 1996 року).

…Нещодавно, в грудні 2000 року у національному університеті "Львівська Політехніка" з'їхались учасники першої капели бандуристів, яку в 1949 році заснував Олег Гасюк. Сивочолі ветерани (Б. Жеплинський, Р. Жеплинський, Б. Боєчко, І. Богачик, І. Хімка, Я. Дацишин, Р. Калужний, Ю. Грицеляк та Ф. Пелех) вклонились своєму вчителеві гри на бандурі, а ректор Політехніки — нагородив Олега Гасюка почесним Дипломом та ювілейною медаллю з нагоди 150 річчя Львівської Політехніки.

БАНДУРИСТ БАГАТЬОХ ТАЛАНТІВ

(ЗІНОВІЙ ШТОКАЛКО)

У спілкуванні з нами, своїми учнями, Юрій Сінгалевич часто згадував свого побратима Зіновія Штокалка, людину всесторонньо розвинену і дуже талановиту. Нам усім хотілось брати приклад зі Штокалка.

Вже в молодості Зіновій цікавився не тільки музикою, він захоплювався театром, пробував складати вірші, малював, мріяв стати лікарем.

Якось Штокалко не прийшов на одну із репетицій ансамблю бандуристів, яким керував Ю. Сінгалевич, і керівник послав когось з хлопців довідатись чому немає Зіновія. Коли післанець зайшов в кімнату (своєрідний гуртожитоккавалєрку, де на вул.Зеленій жили студенти медики), побачив таку картину: на ліжку накритий з головою коцом хропів Зіновій. Інші ліжка були пустими (всі студенти були, мабуть, на лекціях в медінституті). Над головою Зіновія висів нашрябаний на папері напис: "Не будити! Штокалко творив цілу ніч!". А на столику біля ліжка лежала ціла копиця і нотних записів, і малюнківескізів — результат його нічного чування і творчих мук. Про цей епізод оповідала п. Наталя Сінгалевич, дружина Юрія, вона часто згадувала Штокалка як дуже талановитого юнака.

…Народився Зіновій Штокалко 25 травня 1920 року в родині священика в селі Кальне Козівського району на Тернопільщині. У 1918 році батько у Києві дістав для його брата бандуру, яка згодом припала і Зіновієві до вподоби. Перші уроки гри на бандурі брав у бандуриста Б. Клевчуцького, а після вступу на навчання у Львівський медичний інститут продовжував вдосконалювати своє кобзарське мистецтво у Юрія Сінгалевича. Музично обдарований Зіновій швидко набув високої техніки гри і став виступати не тільки в ансамблях Юрія Сінгалевича, але й в дуеті зі своїм настановником та як солістбандурист. На жаль події Другої світової війни не дозволили Зіновію продовжити навчання у Львові і він свої студії закінчив у Мюнхені (1950). В цей час виступав як бандурист в Німеччині, чаруючи слухачів віртуозною грою. Згодом переїхав на постійне проживання у США, де проводив лікарську практику (убогих лікував безплатно) та виступав у капелі бандуристів С. Ганушевського, давав індивідуальні концерти, брав участь в українських телепрограмах.

Великою заслугою З. Штокалка є переклад старовинних билин Київської Русі на сучасну українську мову та покладення їх на сучасну музику. Сам високомистецько виконував ці билини, особливо "Про Іллю Муромця", яка в супроводі його бандури звучить як справжня предтеча українських народних дум, створених нашим кобзарством. Зіновій Штокалко має також цілий ряд власних творів, особливо цікаві його інструментальні твори. Серед них: два варіанти етюду "Сон", "Орієнтальний етюд" та два варіанти "Атонального етюду". За оцінкою фахіцівмузикознавців "Атональний етюд 2" є визначальною перлиною, твором майбутнього віку, який демонструє до того ж широкі технічні можливості бандури. Цікаві також його обробки та оранжування українських народних пісень та інших творів. Завдяки тому, що Штокалко був великим "авдіофілом" та власником досить доброї звукозаписуючої апаратури, збереглося у звукозапису понад двадцять годин звучання пісень та інструментальних творів у його виконанні.

Штокалко відрізнявся від інших музикантів тим, що радо ділився своєю великою збіркою нот з іншими бандуристами, зокрема початківцями. Працював також над складанням "Кобзарського підручника", який під редакцією Андрія Горняткевича вийшов друком у 1932 році (Едмонтон; Київ: Видавництво Канадського інституту українських студій).

Зіновій Штокалко був людиною ренесансових масштабів. Також був автором аванґардних літературних творів, створених на грані між прозою і поезією. Цікавився і включався в літературне життя української діаспори після Другої світової війни, але за його життя майже жодна його праця не з'явилася друком. Він також добре малював і пробував свої сили в образотворчому мистецтві. Але найбільший його внесок в українську культуру, це, безумовно, праця з бандурою. Кобзарство він пропагував і як виконавець, і як теоретик.

Помер З. Штокалко 28 липня 1968 року. Поховано його на українському цвинтарі в СантБавндБруку (штат НьюДжерсі).

ОДИН З НАЙКРАЩИХ УЧНІВ СІНГАЛЕВИЧА

(МИХАЙЛО ТАБІНСЬКИЙ)

На огорожі церкви Успіння Пресвятої Богородиці та на читальні "Просвіта" села Наконечне І, що біля Яворова на Львівщині висіли оголошення, які сповіщали, що наступної неділі в читальні відбудеться концерт бандуристів Юрія Сінгалевича та Михайла Табінського. Ще до початку концерту читальня була вщерть забита глядачами, але для нас з братом і родичами було зарезервовано кілька місць у першому ряді. Батько був тоді парохом с. Наконечне І і разом з мамою організували цей виступ бандуристів.

Я з великим захопленням прослухав увесь концерт, і в дитячій душі тоді прийняв тверде рішення конче стати бандуристом, бути таким як Сінгалевич і Табінський. Після концерту бандуристи обідали у нас вдома і я не відривав від них своїх очей. Це було моє перше знайомство з Михайлом, доля якого відтак, ще нераз перепліталася з моєю.

З великою радістю згодом я зустрів Михайла (всі його кликали Мішею) в капелі бандуристів Юрія Сінгалевича, а після загибелі Сінгалевича — в капелах, якими керував Олег Гасюк. А після того, як арештували Олега Гасюка, ми, бандуристи, тоді студентиполітехніки, обрали Михайла керівником нашої капели

Михайло Табінський був дуже здібним юнаком — відмінником навчання на нафтовому факультеті. Походив із Волині (народився 2 листопада 1924 року в м. ВолодимирВолинському). З приходом радянської влади на звільнену від німецьких загарбників Волинь, був мобілізований і висланий на фронт. Частина, в якій служив Михайло, була кинута на прорив, і після першого бою в ній залишилося живими всього кілька бійців. Михайло зрозумів, що загибель на цьому відтинку фронту неминуча і, щоб спасти життя і попасти в шпиталь, прийняв рішення самому відстрелити собі палець. При цій, не дуже вдалій операції, відтяло Михайлові не один, а три пальці лівої руки. Він з сильно пораненою рукою був відправлений у військовий шпиталь, а після закінчення війни — демобілізований. І коли, освоївши добре техніку гри на бандурі у Юрія Сінгалевича, він вправно грав на басах бандури двома пальцями лівої руки (мізинцем і сусіднім з ним), я подивляв його наполегливість. Ми швидко потоваришували і Міша часто заходив до мене. Я був студентом хімікотехнологічного факультету, в групі нас було всього п'ятеро (я і чотири дівчини) студентів із західних областей України (ми всі п'ятеро не були комсомольцями), всі інші — із Східних областей —були комсомольцями або членами партії. Михайло також не був комсомольцем і хоч був відмінником від першого курсу, учасником війни, кандидатом на Сталінську стипендію (його через "безпартійність" не пропонували). Я замітив, що коли Міша заходив до нас в групу, він не спускав очей з нашої Поліни Бадзюнь, кмітливої, чемної і здібної дівчини, яка потім стала нареченою Михайла. І коли Мішу заарештували і ми знову залишилися без керівника, наша Поля не тільки плакала, але й, коли Міша надіслав адресу свого заслання, поїхала (як колись декабристки) до нього.

Згодом репресували і мене з братом. І коли після чотирирічної каторги в сибірській тайзі, я нарешті поновив своє навчання вже в Томському політехнічному інституті, мене там віднайшов Михайло Табінський. Відбувши покарання в ГУЛАГах, він успішно здав вступні іспити і став студентом Iго курсу електротехнічного факультету Томського політехнічного. Поновився студентом і мій брат, і ми стали бандуристами тепер Томської політехніки. Тут нас охоче слухали не тільки студенти, але й маститі вчені та викладачі, предки багатьох із них були, як і ми, колись каторжанами "власть імущих".

Пам'ятаю, як томичі захоплювалися нашими українськими народними піснями. Виконували ми на бандурах і декілька російських народних пісень, придумували пісніжарти на студентську тематику. Міша, зокрема, мав якусь веселу пісню, яка починалася словами: "Што ж ты, Вася, приуныл, голову повесил?" Міша ніколи не сумував. Успішно закінчив політехнічний, потім аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, поїхав викладачем в Ульянівськ (у Львові репресованого прописувати не хотіли), там захистив докторську дисертацію, одружився з своєю Поліною.

Коли до мене в Томськ приїхала моя наречена (тепер дружина Віра), Міша жартував:

— Бачиш, і до тебе приїхала декабристка. Що ж, іди моїм слідом. Пора і тобі заводити дружину!

Після закінчення Томського політехнічного, я приїхав до Львова, одружився і поїхав відпрацьовувати звання інженера на три роки на Урал. А після повернення до Львова, ми нераз зустрічалися з Мішею, згадували пережите.

Тепер Михайло Табінський — пенсіонер, живе з дружиною Поліною в Луцьку. А я в своїх лекціях про кобзарство згадую про Табінського — як одного з найкращих учнів Юрія Сінгалевича.

БЛАГОРОДНИЙ ПОГЛЯД

(ВОЛОДИМИР КАБАЧОК)

Коли я був студентом Львівської Політехніки, десь у 1947 чи 1948 році до Львова на гастролі приїхав уславлений хор Григорія Верьовки. Приїзд цього хору завжди очікували у Львові не тільки знавці хорової справи, але й усі, кому українська народна музика та пісня була дорогою. Отож поспішив придбати квиток на виступ цього колективу і я.

З великим хвилюванням і насолодою слухав я один за одним усі виконувані хором номери програми, але з особливим нетерпінням чекав виходу на сцену солістабандуриста, легендарного вже тоді, Володимира Андрійовича Кабачка. І ось на сцену вийшов Кабачок, вклонився глядачам і, сівши на стілець, взяв в руки бандуру. Вже один вигляд бандуриста захоплював: якась дивна статечність, гідність і поважність випромінювали з усієї його постаті, а сива, чудово розчесана борода, змушувала шанувати цю людину і настроювала на дивний трепетний лад. Очі, дивні очі Володимира Андрійовича, світились добротою і ввічливістю. Легка невимушена усмішка і підняті густі брови відразу з'єднали собі всіх слухачів у залі. Я тоді подумав: — Так зображають в наших храмах БогаОтця!

Затамувавши подих, прослухав я перший твір у виконанні Кабачка. А далі виконувалась знаменита кобзарська "Сирітка" і разом з лірником Павлом Чемерським — народна пісня "Ой по горі, по горі". Мойому захопленню і радості не було меж. Увесь зал піднявся і стоячи вітав віртуозів кобзарського мистецтва. А Володимир Андрійович разом з лірником кланялись вдячним слухачам.

По закінченні концерту я підійшов до Володимира Андрійовича і став дякувати за подаровану радість від їх з лірником виступів, а Кабачок, коли я признався, що також вже граю на бандурі, потис мені руку і побажав успіхів на кобзарському поприщі. Мені ж здавалось, що сам БогОтець зійшов з ікони нашої церковці і благословить мене. Згодом я старався довідатися щонайбільше про В. Кабачка, зустрічався з лірником П. Чемерським, учнями і ученицями Кабачка, які допомогли мені відтворити його творчу біографію.

…Народився В. А. Кабачок 15 липня 1899 року, в с. Петрівці тепер Полтавської області. Коли йому виповнилось п'ять років, його забрали до Полтави, де в той час мати служила куховаркою. В семирічному віці завдяки музичним здібностям його прийняли до архиєрейського хору, де хористихлопчики були на повному утриманні.

Загальну освіту одержав у Полтавському початковому училищі № 2 і далі, в 1907 році — почав навчатися в Полтавському музичному училищі, яке закінчив у 1913 році і одержав спеціальність "музиканторкестрант". Далі в 1913–1917 роках навчався в Московській консерваторії, грав в оркестрах. Повернувшись до Полтави, керував хорами, викладав співи в школах, з допомогою Д. Піки, а відтак під керівництвом Г. Хоткевича досконало опанував гру на бандурі.

Був переслідуваний комуністичним режимом, арештований в 1934 році, а відтак в 1937–1943 роках безпідставно перебував в ув'язненні. Незважаючи на переслідування і репресії, все життя залишався правдивим великим патріотом України, шанувальником всього рідного.

В 1934–1937 роках працював у Драматичному театрі ім. М. Горького в Ленінграді, а також керував українською самодіяльною хоровою капелою, яку згодом перетворив у капелу бандуристів.

В 1943–1944 роках — В. Кабачок — солістбандурист Ташкентської філармонії, керівник оркестру народних інструментів Державного українського народного хору Г. Верьовки.

З 1945 року викладав у Київському музичному училищі ім. Глієра та Київській консерваторії. Серед його учнів — визначні бандуристи і співаки, які ввійшли в історію кобзарського мистецтва: В. Кухта, А. Омельченко, С. Баштан, В. Лапшин, Т. Поліщук, Н. Павленко, В. Третьякова, А. Грицай, М. Маціяка та інші. Засновник тріо, квартетів та інших малих ансамблів бандуристів. Створені ним київські тріо бандуристок набули світової слави.

Був віртуозомбандуристом і добрим співаком, видатним виконавцем українських народних пісень і дум. Такі твори, як "Сирітка", "Ой на горі, на горі" та інші в його виконанні мали характер викінчених вокальнодраматичних сцен.

…З сумом і скорботою довідався я про смерть Володимира Андрійовича. Він помер 15 червня 1957 року і був похований у Києві.

В 1958 році вийшов з друку підручник "Школа гри на бандурі", над яким так багато працював В. А. Кабачок в співавторстві з Е. О. Юцевичем. Я багато почерпнув з цього підручника і в підготовці свойого власного репертуару, і в роботі з своїми учнями. І все, коли гляну на портрет В. Кабачка, — згадую його благородний, повний ввічливості погляд.

СОНЦЕ НА СТРУНАХ

(ЮРІЙ ДАНИЛІВ)

Якось пiсля обiду постукали у дверi квартири, де жив при Львiвському будинку народної творчостi по вул. Короленка Юрiй Сiнгалевич. Юрiй Олександрович вiдложив на полицю голову ляльки, яку клеїв для чергової вистави лялькового театру i вiдчинив дверi.

Перед ним стояв високий статечний селянин з хлопцем рокiв 1516. По народному одязі господар зрозумiв: прибулi з якогось iз сiл Прикарпаття. Запросив гостей в кiмнату.

Кiмната, з великим вiкном, залита сонячним свiтлом, вражала небуденнiстю. Поверх килима на центральнiй стiнi були розвiшенi старовинна кобза та двi бандури. На iнших стiнах — картини із зображенням кобзарiв, фотографiї бандуристiв. На робочому столi розкладенi вирiзки форм бандури, якiсь iнструменти, дерев'янi та залiзнi деталi. В кутi кiмнати — декiлька дерев'яних брускiв та широка дошка з розмiткою бандури. На полицi стояв горщик з пензлями, поряд кiлька головок ляльок рiзних персонажiв з дитячих казок. На великiй просторiй книжковій шафi — скульптура запорожця, як пiзнiше виявилося роботи Юрiя Олександровича. На гвiздочку на боковiй стiнцi шафи виднiлись концертнi афiшi. Пахло клеєм та фарбами. Все тут створювало атмосферу митця, майстра, скульптора, музиканта, артиста…

— Я Григорiй Данилiв iз села Раделичi, що бiля Стрия, а це мiй син Юрко, — представив себе i хлопця гiсть. — Чув, що ви граєте на кобзi i других вчите. Ото й вирiшив звернутися до Вас з великою просьбою. Горе велике у нас. Пiслявоєнною весною, граючись на пасовиську, хлопцi знайшли гарматне стрільно, яке вибухнуло і сина нашого разом з товаришем покалiчило. Товаришевi обтяло пальцi, а Юрко наш втратив зiр. Свiта Божого не бачить хлопець, як вiн дасть тепер собi раду…

I Григорій почав просити Ю. О. Сiнгалевича взяти хлопця на науку i "вивести в люди".

На другий день батько поїхав на село, а син залишився у Сiнгалевича. Почалась нелегка наука…

Юрiй поселився на вулицi Ужгородськiй, де винаймав куток i кожен день вiдвiдував Сiнгалевича, в якого брав уроки спiву i гри на бандурi.

Мені було дуже важко, — згадував Юрiй, — грубi заскорузлi пальцi, непривичнi до iнструменту, не пiддавались, та й скучив за селом i не вiрив, що зможу, втративши зiр, навчитись чомусь путньому! Бувало прийду на квартиру зажурений, а добрий господар мене потiшає:

— Не журись, Юрiю, вiдразу i Львiв не будували. Ти хлопець завзятий, доб'єшся свого!

І правда. Не з тих був учень, щоб здаватись при перших труднощах i невдачах, а вмiлий учитель i педагог швидко зумiв вселити в нього i вiру у власнi сили, i навчив виконувати першi простi мелодiї, якi звеселяли душу юнака.

Юрiй Сiнгалевич часто розповідав своїм учням про видатних кобзарiв України. Він своїми розповiдями вмів прищеплювати правдиву, велику любов до кобзибандури та кобзарського мистецтва. Багато цiкавого розповiдав i Юрiю Данилiву. Розказуючи про видатного кобзаря Остапа Вересая, Юрiй Сiнгалевич вказував на те, що, незважаючи на важке злиденне життя та слiпоту, ця скромна людина своєю невтомною працею добилась загального визнання.

— Ось послухай, — говорив хлопцевi Сiнгалевич, — що писала в 1873 роцi про виступ Остапа Вересая на засiданнi ПiвденноЗахiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства одна iз київських газет: "Це справжнiй чародiй, що захоче — те з тобою зробить. Звелить плакати — ридатимеш безупину, звелить смiятися — смiятимешся нестримно до болю в животi!"

Юрко задумався, а Сiнгалевич читав дальше: "В 1875 роцi пiсля прилюдних концертiв кобзаря в Петербурзi знаменита оперна спiвачка Зоя КочетковаРозумнiкова – "московський соловейко", слухаючи гру i спiв Остапа Вересая, сказала: "Я все оддала б, щоб мати хоч крихту артистичної сили та експресiї цього слiпого".

Юрiй Сiнгалевич мав машинописний рукопис Гната Хоткевича "Воспоминание о моих встречах со слепыми", часто читав видержки iз цього рукопису своїм учням.

— Окремi народнi кобзарiслiпцi були вельми талановитими музикантами i нераз досягали небувалої технiки гри. Ось послухай, Юрiю, — говорив Сiнгалевич, виймаючи рукопис iз шухляди письмового стола, — що пише Гнат Хоткевич про високу технiку гри кобзаря Федора ГриценкаХолодного: "Кобзар Кравченко багато розказував менi про себе та про слiпих взагалi. Мiж iншим розповiв про кобзаря 80 х рокiв Федора Холодного. Це була генiальна натура, про нього ходили легенди. Я спитав Кравченка –– чи правда, що Холодний вмiв грати ногами? I Михайло сказав менi, що правда. Вiн сам спецiально ходив перевiряти. Принiс я випивку, — розказував Кравченко, — випили ми добре i коли вiн (Холодний) розохотився, я давай просити його, щоби вiн заграв ногами. Вiн довго не хотiв, а вiдтак роззувся, поклав бандуру пiд стiл — та як дьорне! Лiвою ногою б'є баси, а правою роздiляє!"

Данилiв всмiхався i брався за бандуру. Згодом вiн став кращим учнем Ю. О. Сiнгалевича.

…Народився Юрiй Григорович Данилiв 12 грудня1927 року в с. Раделичi Миколаївського р ну Львiвської областi. З осенi 1946 року почав вчитися грати на бандурi i вже через три мiсяцi вперше виступив у складi капели бандуристiв на Шевченкiвському вечорi у Львiвському будинку народної творчостi. А ще через півроку вперше грав і співав на концертi i як солiстбандурист.

— Як сьогоднi пам'ятаю, — згадував Юрiй Григорович, — тодi я виконував на своїй першiй бандурi українську народну пiсню "Стоїть явiр над водою". Перед виступом дуже хвилювався. Але вже при перших акордах заспокоївся i все пройшло вдало. Доказом цього були i бурхливi оплески слухачiв, i букети квiтiв.

— А перша бандура в мене, — згадував кобзар, — була оригiнальною, невеликою, голосистою, з двома головками. Кiлки для пристрункiв були вже металевi, а на обох головках для басiв ще дерев'янi, як у скрипки. Дека бандури гарно iнкрустована кольоровою деревиною та перламутром. Пам'ятаю, бандура ця коштувала на той час 3500 крб. i щоб її для мене придбати, батьковi довелось продати корову.

Згодом, в 1949 роцi, Данилiв влаштувався в щiточний цех виробничих майстерень товариства слiпих, i життя його нормалiзувалось. Покращала матерiальна сторона, а гра на бандурi приносила справжню насолоду.

Пiсля трагiчної смертi Ю. О. Сiнгалевича Данилiв продовжує вдосконалювати гру на бандурi в бандуристки Ярослави Дарманчук, виступає в ансамблi бандуристiв "Чорногора", а далi — в капелi бандуристiв при Львiвському клубi промкооперацiї.

В 1953 роцi, ставши зрiлим кобзарем, вiн, з групою товаришiвентузiастiв, засновує капелу бандуристiв "Карпати" при Львiвському клубi УТОС i стає її керiвником.

Вже в наступному 1954 роцi ця капела пiд керiвництвом Ю. Г. Данилiва на Республiканському оглядi системи УТОС в Києвi завоювала призове мiсце.

— Як сьогоднi пам'ятаю цей хвилюючий виступ, — згадував Юрiй Григорович.— Крiм мене, виступав тодi ще Iван Михайлович Слобода, Емiлiян Пилипович Домчак, Нестор Григорович Калиняк, Микола Григорович Яремчук, Iлля Онуфрович Остащук та Iван Андрiйович Шульгiн. Усi робiтники тарного цеху наших львiвських майстерень УТОС. Виконували ми українськi народнi пiснi "Стоїть дуб зелений" i "Та орав мужик край дороги". Спершу хвилювалися, поки вийшли на сцену, бо хлопцям було незвично виступати на таких вiдповiдальних концертахоглядах, але швидко освоїлися з обстановкою i виступили дуже вдало. А через мiсяць виступали ми вже на заключному концертi в Москвi.

Не в одному мiстi та селi України та iнших республiк колишнього СРСР виступала капела "Карпати". За заслуги в розвитку самодiяльного мистецтва колектив капели в 1963 роцi завоював звання народної.

У великiй програмi капели неодмiнно фiгурували i сольнi виступи Юрiя Григоровича Данилiва. Виступив вiн i як солiстбандурист, i в дуетi з побратимом бандуристом Андрiєм Яковичем Повшедним. Їх виступи завжди користувалися особливим успiхом.

Ще вiд першого вчителя Ю. О. Сiнгалевича перейняв Ю. Данилiв думу "Плач невольникiв", пiснiдуми "Про Лебеденка", "Про Супруна", багато iсторичних, чумацьких, бурлацьких та лiричних пiсень. Вдало виконував i твори сучасних композиторiв та жартiвливi пiснi.

В 1983 роцi народна самодiяльна капела бандуристiв "Карпати" величаво вiдзначила концертом i святковим вечором свiй 30 рiчний ювiлей. Було багато гостей, делегацій капел бандуристів Львова. Ветерана працi i ветерана капели Юрiя Данилiва нагороджено "Знаком ВЦСПС за досягнення в самодiяльному мистецтвi", грамотами, цiнними подарунками.

…Якось я зайшов провiдати кобзаря. Застав Юрiя Григоровича на лавочцi в скверику, що бiля дому, де вiн жив на вулицi М. Кривоноса, з кобзою на колiнах. Навколо кобзаря зiбрався гурт слухачiв рiзного вiку. Всi захоплено слухали. Я почекав, поки кобзар закiнчить спiвати i пiдiйшов до Данилiва, привiтався.

— Оце годину тому передавали по радiо в моєму виконаннi пiсню "Про Супруна". От i попросили сусiди заграти ще дещо. То ж я i вчинив їх волю. Вийшов пограти, поспiвати, — неначе виправдовуючись, промовив кобзар. I спитавши гурту, що іще заграти, знову торкнувся струн.

Полилась нова пiсня, а за нею друга, третя. Золотисте осiннє сонце розсипалось i виблискувало в мереживі струн бандури, а кобзар все грав i грав. Гурт не розходився. Всiм було радiсно слухати як спiває кобзар з Прикарпаття і нагадує минуле, кличе в майбутнє.

…Багато нових творчих задумiв було в Юрiя Григоровича. Та не судилося їх здiйснити. Наступною весною його не стало. Помер Ю. Г. Данилiв 10 травня 1988 року. Похоронено його з усiма кобзарськими почестями пiд тужливi звуки бандур народної самодiяльної капели бандуристiв "Карпати" на Янiвському цвинтарi у Львовi Нещодавно, в 1999 році, у видавництві "Край" у Львові, вийшла з друку книжечка "Слід Сінгалевича" (упорядник Тетяна Фролова). У ній друзіпобратими діляться спогадами про Юрія Даниліва…

…Я тепер часто мандрую з вже професійною капелою бандуристів "Карпати" і в своїх виступах перед концертами кобзарівбандуристів згадую засновника цієї капели і мого побратима Юрія Даниліва. А в школі рідного села Раделичі є окремий куточок, в якому вміщені фотографії та публікації про їхнього видатного земляка.

ЗАКОХАНИЙ У ПIСНЮ

(ВОЛОДИМИР ДИЧАК)

Володимировi було тодi всього 14 рокiв. Але цей недiльний день запам'ятав вiн назавжди.

Як i кожної недiлi, мама вибралась з ним на прохiд. День був гарячий. Помилуватись сонячним промiнням вийшло багато львiв'ян. Пiсля возз'єднання Захiдних областей України в єдину Українську Радянську Республiку у Львовi все було по новому. Подiї змiняли одна одну. Людям хотiлось зустрiчатись, обмiнюватись думками, подiлитись останніми новинами.

Особливо багато людей зібралося бiля щита, що висів навпроти церкви Петра i Павла на Личаковi, на якому розклеювались оголошення, реклами, афiшi. Посеред рiзношерстних рекламних афiш на грубiй верствi проклеєного паперу виднiлось написане вiд руки червоною i синьою фарбами оголошення: "Сьогоднi в примiщеннi Обласного будинку народної творчостi (вул. Короленка, 10 ) вiдбудеться концерт капели бандуристiв. Художнiй керiвник — Юрiй Сiнгалевич. Початок о 19 год."

— Як будеш чемний, Влодку, то пiдемо вечером на концерт, — сказала мама, показуючи на афiшу. I слова свого вона дотримала.

Придбавши квитки, мати з сином влаштувались в одному iз переднiх рядiв. Вiдносно просторий зал був вщерть набитий глядачами. Багатьом хотiлось побувати на концертi першої львiвської капели бандуристiв, яка нещодавно сформувалась i почала дiяти при Львiвському обласному будинку народної творчостi.

Влодко крутився від нетерплячки, дуже вже хотiлось побачити правдивого живого бандуриста, послухати як звучить бандура. Вiн знав з оповiдань старших про український народний iнструмент кобзубандуру. Сьогоднi перед концертом в котрий вже раз розкривав "Кобзаря" Шевченка i дивився на намальованого в ньому кобзарябандуриста. Але послухати справжнiх живих кобзарiвбандуристiв йому ще не доводилось. I тому вiн, як i бiльшiсть в залi, не мiг дочекатись.

Вимкнули світло, розсунулась завіса, зааплодував зал. На освітленій сцені вдягненi в українських строях розмiстились 11 бандуристiв. Посерединi сидiли жiнки, по краях чоловiки. Наймолодший iз хлопцiв, якому було не бiльше двадцяти, мав перев'язане одне око чорною пов'язкою. На одному iз країв сидiв керiвник капели Юрiй Сiнгалевич.

Бандуристи торкнулись струн i в зал полилась пiсня багата і щедра. Кобзарi спiвали про "визволення" Захiдної України, про народження героїв Нечая i Морозенка, народнi лiричнi та жартiвливi пiснi.

Пiсля кожного твору глядачi бурхливо аплодували. Особливо сподобався сольний виступ керiвника капели Юрiя Сiнгалевича, який виконав українську народну думу "Невольницький плач", вiночок українських народних жартiвливих пiсень.

Володимир не вiдривав очей вiд бандуриста. Очi радiсно свiтились. В нього зародилось бажання конче i самому попробувати навчитись грати на бандурi.

— Мамо, а якщо менi пiдiйти до цих кобзарiв i попросити, щоб i мене навчили грати на бандурi, — звернувся Володимир до матерi коли концерт закiнчився i завiса зовсiм закрила сцену.

— Що ж, попробуємо поговорити, — пiдтримала сина мати i вони обоє пiшли на сцену, де схвильованi теплим прийомом глядачiв, обмiнювались враженнями вiд першого виступу бандуристи.

Володимир вiдважно пiдiйшов до наймолодшого з учасникiв, який тримав великий оберемок квiтiв, подарованих глядачами.

— Скажiть будьласка, — звернувся Володимир до парубка, — чи не пiдкажете, як можна навчитись грати на бандурi? Чи не допоможете?

— Чому ж нi. Допоможемо. Зараз пiдiйдемо до нашого керiвника Юрiя Олександровича. А поки що давайте знайомитись. Мене зовуть Юрiєм, Юрiй Данилiв, — i бандурист простягнув правицю.

— А мене зовуть Володимиром,. а прiзвище моє Дичак.

Юрiй взяв хлопця за плече i вони пiдiйшли до Сiнгалевича.

…Через декiлька днiв Володимир вже почав навчання в прекрасного педагога, музиканта i артиста Юрiя Сiнгалевича. Хлопець жадібно засвоював все, що показував вчитель, виявив тонке відчуття музики, швидко набув високої техніки гри. І вже готувався до першого концертного виступу, та передчасна смерть вчителя перервала на деякий час начання…

…Народився Володимир Богданович Дичак 7 листопада 1933 року у Львовi. Змалку виявив любов до музики, до пiснi.

Пiсля смертi Юрiя Сiнгалевича продовжував вчитися грати на бандурi у бандуристки Ярослави Дарманчук та в бандуриста i керiвника капели бандуристiв при Львiвському будинку вчителя Олега Гасюка.

В 1953 році В. Дичак закiнчив Львiвське музичнопедагогiчне училище, а 1968 — Львiвський державний унiверситет iм. I.Франка, де захистив дипломну роботу на тему: "Розвиток мистецтва Львiвщини в 1954 – 1959 рр.", в якiй зокрема заакцентував увагу на розвиткові кобзарського мистецтва на Львiвщинi.

Одночасно Володимир Богданович керує капелою бандуристок "Галичанка" при клубi працiвникiв держторгiвлi, яка в 1956 році — стала лауреатом Республiканського огляду художньої самодiяльностi i нагороджена срiбною медаллю. В 1968 році капелi бандуристок "Галичанка" присвоєно звання народного колективу. Цим прославленим колективом, який брав участь у багатьох гастрольних поїздках по всiй нашiй країнi i за кордоном, донинi керує Володимир Богданович Дичак. Весною 1983 році у концертному залi iменi Людкевича Львiвської фiлармонiї вiдбувся ювiлейний концерт капели "Галичанка" i святковий вечiр, присвячений 25–рiччю цього колективу. Привiтати колектив Львiвських бандуристок прийшли представники громадських та профспiлкових органiзацiй установ культури, делегацiї капел бандуристiв "Карпати", "Заспiв", тогочасного Палацу культури iм. Гагарiна, iнших художнiх колективiв мiста та областi. Вечiр перетворився у справжнє свято галичанок, в торжество народної пiснi i музики.

В сiчнi 1959 року В. Б. Дичак засновує при Львiвському будинку пiонерiв капелу бандуристок "Дзвiночок", якою керує i нинi. Вiн доклав багато сил, педагогiчного вмiння та мистецького хисту для творчого зростання колективу.

Спочатку капела складалася з шістьох дівчаток. Та з кожним роком цей маленький колектив зростав якiсно i кiлькiсно: у 1965 році в капелi було вже 35 дiвчаток, у 1970 — 125, а в 1980 —145.

В. Б. Дичак, щоб зацікавити дітей і ввести їх у прекрасний свiт музики, – проводить бесiди, лекцiї, диспути, екскурсiї у музеї, театри з обов'язковим обговоренням побаченого, почутого, пережитого. Все це дало свої наслідки: пiсня i бандура стали для дiвчаток необхiднiстю.

Зараз капела складається з двох основних груп, в яких навчається понад 140 дiтей, капела "Дзвiночок" — 80 чоловiк та двi пiдготовчi групи по 30 чоловiк.

Капела стала одним iз провiдних дитячих творчих колективiв не тiльки Львiвщини, але й України. "Дзвiночок" систематично виступає перед глядачами Львiвщини, Києва, в школах, вiйськових частинах, промислових пiдприємствах, перед трудiвниками сiльського господарства, виїжджає в гастрольнi поїзки за кордон.

Капела "Дзвiночок" — неодноразовий переможець обласних та колишніх республіканських оглядiв. Нагороджена бiльш як сорока грамотами та дипломами мiського та обласного вiддiлiв народної освiти, Мiнiстерства освiти, Мiнiстерства культури. А в 1977 році — вона завоювала почесне звання лауреата республiканського i всесоюзного фестивалю самодiяльної народної творчостi.

У 1970 році капела бандуристок "Дзвiночок" пiд керiвництвом В. Б. Дичака представляла українське мистецтво на IХ Мiжнародному конґресi IСМЕ, де брали участь представники 42 країн свiту. Українська та зарубiжна преса високо оцiнили творчiсть колективу, а вiцепрезидент конґресу, вiдомий композитор i педагог Д. Б. Кабалевський, за успiшний виступ вручив капелi почесний диплом. Вказанi вище успiшнi виступи та нагороди капели перетворились у справжнi свята для колективу. Чимала заслуга в цьому незмiнного керiвника капели Володимира Богдановича Дичака.

За високi творчi та педагогiчнi досягнення в 1968 році В. Б. Дичак був нагороджений знаком "Вiдмiнник народної освiти УРСР", а в 1977 році указом Президiї Верховної Ради УРСР йому присвоєно почесне звання "Заслужений працiвник культури УРСР". В час незалежної України В. Дичак став дійсним членом Всеукраїнської спілки кобзарів.

У 1979 році центральне телебачення випустило кольорову кiнострiчку "Спiває капела бандуристок "Дзвiночок". Капелі присвячена також кiноафiша "Пiсня про щастя".

Репертуар капели, зi смаком пiдiбраний керiвником, багатий i розмаїтий. Тут i класичнi твори українських та зарубіжних композиторів, українськi народнi пiснi. Варто вiдзначити ще ряд пiсень, а також багато обробок пiсень, якi виконуються капелою, написанi Володимиром Богдановичем. Серед них особливою популярнiстю у виконаннi капели користується його "Львiвська полька".

Написав Володимир Богданович i iншi твори. Серед них можна вiдзначити "Вiтер з гаєм розмовляє" на слова Т. Шевченка, "Стояла я i слухала весну" на слова Лесi Українки, "Шкiльна прощальна" на слова В. Проника та iншi.

Нинi на вулицях древнього i завжди молодого Львова незалежної вже України часто можна побачити яскравi мальовничi афiшi, де сповiщається про концертнi виступи народної капели бандуристок "Галичанка", чи то капели бандуристочок "Дзвiночок" пiд керiвництвом В. Б. Дичака. Володимир — тепер директор школи кобзарського мистецтва при Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини у Львові, співзасновник капели хлопців–бандуристів "Гамалія" при цій школі, якою керує його учениця Тетяна Шаленко.

Закоханий у пiсню, Володимир Богданович думає над новим репертуаром, узгоджує новi гастрольнi поїздки, пише новi обробки. А у хвилини вiдпочинку бере до рук бандуру, прихиляє її до серця i знову лине пiсня…

КОБЗАР З ПИШНОЮ ЧУПРИНОЮ

(ОЛЕКСІЙ ЧУПРИНА)

Після Другої світової війни Україна відбудовувала руїни, принесені війною. Я, тоді студент Львівського Політехнічного інституту, вирішив вибратись до Києва в пошуках кобзарів, які вижили в часи воєнного лихоліття. Поїзди із Львова до Києва добирались тоді десь біля двох діб, на більших станціях зупинялися, щоб дозаправити локомотиви водою та вугіллям, тому зупинки були довгими. На вокзалах можна було перекусити (на площахперонах перед розбомбленими будинками стояли столики, на яких можна було за невелику оплату пообідати).

На одній із таких станцій я вискочив з вагона, щоб перекусити і аж ахнув від несподіванки. Від одного із столиків вставав, закидаючи на плечі бандуру, відносно молодий ще кобзарбандурист, на грудях якого поблискували медалі учасника війни. Я підбіг до бандуриста і пояснив, що збираю матеріали про кобзарство України та хотів би з ним поговорити. Але бандурист пояснив, що його поїзд вже відходить і просив записати його адресу.

— Я Олексій Чуприна, — продиктував мені бандурист, поспішаючи. — Пишіть мені в КорсуньШевченківськ і подав свою адресу.

Олексій Чуприна, помахав мені шапкою (і я подумав: яка в нього дійсно гарна чуприна) і скочив до свойого поїзда. Цю зустріч я запам'ятав надовго.

Згодом я був репресований і засланий в Сибір. А повернувшись з Сибіру, я за адресою, яку запам'ятав, розшукав Олексія Чуприну. Він часто потім приїздив до Львова, бував у мене, я влаштовував його неофіційні виступи у знайомих у Львові, або ж в помешканні сина Тараса, де збиралось часто багато патріотів України послухати рідну пісню, поспілкуватись з кобзарем. Знайшлась і ентузіастка, пані Марія Самборська, яка опікувалась кобзарем, коли він приїздив до Львова. Подружив кобзар і з тріо бандуристок "Червона калина", яку очолювала п. Марія Сорока і деколи виступав разом з ними.

Чуприна спілкувався і знав багатьох народних кобзарів, допомагав у зборі матеріалів про них. А я записав і його творчу біографію.

…Народився Олексій Сергійович Чуприна 29 лютого 1908 року в с. Гарбузин, тепер КорсуньШевченківського району Черкаської обл.

Починав вчитися грати на бандурі в кобзаря Качана з с. Грушовка. В 1935 році переїхав до м. Сочі та продовжував вчитися в кобзаря з м. Туапсе М. М. Минківського. Працював у сочинській філармонії, виступав перед відпочиваючими.

Складний шлях пройшов О. С. Чуприна в час Другої світової війни. Зі своєю бандурою співав він і на Черкащині, і в Курську, Харкові, Братіславі, Будапешті, Празі, грав в ПортАртурі. Сходив кобзар Кавказ, Дагестан, Ставропольський та Краснодарський краї. В КорсуньШевченківському музеї зберігається славна супутниця О. С. Чуприни — бандура, на зворотному боці якої позначені всі бойові і мирні дороги, якими він мандрував.

В післявоєнний період О. Чуприна багато виступав в Україні, спілкувався з народними кобзарями, виступав на могилі Т. Шевченка в Каневі. О. Чуприна був членом Об'єднання (згодом Всеукраїнської спілки) кобзарів. В його репертуарі були народні пісні, твори композиторів, канти.

О. Чуприна був учасником багатьох сходів та з'їздів кобзарів (1988, 1990 років) та інших кобзарських заходів. Виступав на Вересаєвих святах, грав на відкритті пам'ятника Т. Шевченку у Львові. В 1991 році разом з тріо бандуристок із Львова брав участь в історичному поході, приуроченому до 130річниці перевезення тіла Т. Шевченка із Петербурга в Канів.

Виступаючи на могилі Т. Шевченка, О. Чуприна набув значної популярності не тільки серед українських гостей, але й численних закордонних туристів. Комуністичні чиновники часто не дозволяли вільно кобзарювати Чуприні, обмежували його репертуар, забороняли спілкуватися і приймати дарунки від іноземних туристів. Але не наважувались репресувати кобзаря.

З одержанням Україною незалежності, ми поставили питання про відзначення заслуг кобзаря і в березні 1992 року Олексію Чуприні, першому серед кобзарів, було вручено диплом лауреата Фонду Духовного відродження України імені Митрополита Андрея Шептицького. У Львові відбувся вечір, присвячений цій події. Ми щиро вітали сивочолого вже кобзаря з нагородою, хоч він вже був переслідуваний хворобою. На вечорі я виступив з промовою, розповів присутнім про складний життєвий шлях, згадав про нашу першу зустріч, коли Чуприна, був ще молодим і пишався чудовою чуприною.

Помер Олексій Сергійович Чуприна 8 травня 1993 року і похований, за його заповітом, з кобзарськими почестями в м. Каневі, де він так багато кобзарював.

…Я й сьогодні часто згадую цього кобзаря в своїх виступах, лекціях по кобзарознавству. Я вдячний йому за допомогу в розшуках кобзарів, які увійшли в створену мною кобзарську енциклопедію.

Громадськість оцінила і мій труд в пошуках і зборі матеріалів про кобзарів, — я став другим серед бандуристів, кому було вручено (після Чуприни) диплом лауреата Фонду Духовного відродження України ім. Митрополита Андрея Шептицького.

ДОПОМАГАЛА ПIСНЯ I БАНДУРА

(МИРОСЛАВА ГРЕБЕНЮК)

Всi, кому доводилось слухати капелу бандуристiв Юрiя Сiнгалевича 1947 року не могли не звернути уваги на чорняву, небувалої вроди, дiвчинубандуристку з гарними голосовими даними, яка була окрасою капели. Любувався нею тодi i я, — початкуючий бандурист. Її пiснi, пiд акомпанемент бандури, зачаровували всiх.

Пiсля смертi Сiнгалевича нова хвиля бiльшовицького терору покотилася на бандуристiв Львiвщини. Страшнi репресiї надовго розкинули їх по тюрмах, ГУЛАГах та пустелях Сибiру.

Розшукуючи давнiх учасникiв капели тiльки в 1993 роцi вдалось менi, з допомогою колишнього учасника капели Сiнгалевича Всеволода Василькiвського, розшукати нарештi i паню Мирославу Гребенюк.

…Життєрадiсною, і незламною зустрiв я Мирославу в її скромному маленькому помешканнi, що на вулицi Сочинськiй у Львовi. Густа сивина i сяючi очi, незважаючи на прожитi роки, нагадували давнє…

…Народилась Мирослава Семенiвна Гребенюк (Дарманчук) 11 квiтня 1918 року в с. Мушкатiвка Борщiвського повiту на Тернопiльщинi, в сiм'ї священика. Вчилась в Бiльчу Золотому, а вiдтак у ґiмназiї "Рiдної школи" в Тернополi. Пiсля закiнчення ґiмназiї в 1937 році жила у Львовi, де вчилась в театральнiй студiї у Лесi Кривицької i рiвночасно освоювала мистецтво танцю (навчаючись у Олени Заклинської), а також вiдвiдувала вокальну студiю композитора i спiвака Володимира Балтаровича. Чудовi голосовi данi, музичний слух, кмiтливiсть, непересiчна врода i артистичнi здiбностi могли стати основою успiшної кар'єри дiвчини. Та вибухнула вiйна!

В 1939–1941 роках працювала учителькою в Бiльчi Золотiй, далi в мiстечку Королiвка на Тернопiльщинi. В 1941 році вийшла заміж за Юрiя Онуферка, який працював секретарем в мiськiй радi, а Мирослава в "Народнiй торгiвлi" в м. Борщевi.

З приходом комунiстiв брата Євгена бiльшовики замордували в Чорткiвськiй тюрмi. Чоловiка Мирослави спершу забрали в армiю, де теж арештували i вiн загинув в Челябiнську.

Як дружина арештованого, за якою вели розшуки енкаведисти, Мирослава пiшла в пiдпiлля i переховувалась. Пiдпiльники запропонували дiвчинi опiкуватись пораненим i хворим пiдпiльним сотником "Калиною," якому треба було перiодично робити iн'єкцiї. Закiнчивши пiдпiльнi медичнi курси, Мирослава сумлінно виконувала доручену роботу медичної сестри i пiвтора року пiклувалась сотником. Далi Гребенюк працювала медсестрою в лавах бiйцiв УПА, де вiд хворих заразилась тифом, але її виходили сестри служебницi.

Переслiдуваний батько Мирослави деякий час переховувався у Львовi, а далi в с. Миклашiв, де допомагав у вiдправах старенькому пароховi отцевi Iванцю.

Згодом Мирославі вдалось добути фiктивнi документи на iм'я Мирослави Дарманчук, пiд якими жила в с. Миклашiв.

Ще ранiше, десь у 1937 році Мирослава побувала у Борщевi на виступі капели бандуристiв Юрiя Сiнгалевича, захопилась бандурою i попросилась до Сiнгалевича на науку. Першу бандуру для Мирослави, з допомогою Сiнгалевича, виготовив майстер бандур Гнатовський i почалось навчання. Кмiтлива дiвчина швидко освоїла основи кобзарського мистецтва i почала виступати в капелi Сiнгалевича, яка працювала при Будинку народної творчостi у Львовi. Трiо бандуристок, в якому Мирослава Дарманчук (Гребенюк) виступала разом з сестрами Марiєю та Тересою Ваврик, успiшно виступило на оглядi в Києвi, були схвальнi рецензiї в пресi. Але почались переслiдування .

Загибель керiвника капели стала трагедiєю для всiх його учнiв. Капела перестала iснувати. Мирослава Дарманчук, правда, ще деякий час успiшно виступала (як солiсткабандуристка, спiвачка i партнерка в танцях Ярослава Чуперчука) в ансамблi "Чорногора", але 8 жовтня 1948 року її заарештовано.

Почались знущання. А далi страшнi буднi на каторгах, спершу в Інті, потім в Абезі.

В ГУЛАГу Мирослава зустрiла засудженого народного артиста Олександра Гринька, який у скрутний час допомiг Мирославi вижити. Згодом, завдяки своїм артистичним здiбностям Мирослава почала виступати в лагернiй художнiй самодiяльностi i як солiстка–бандуристка (мати передала їй бандуру), i як спiвачка (спiвала арiї з оперет "Сiльва", "Марiца", народнi пiснi), брала участь у виставах ("Наталка Полтавка" та iншi).

Незважаючи на жорстокий присуд (25 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв позбавлення прав), пiсля смертi Сталiна наприкiнцi 1955 року Мирославі Гребенюк вдалось повернутися до Львова. Тут зорганiзувала ансамбль бандуристiв при Львiвськiй фiлармонiї, з яким виступала, а також при Будинку вчителя вела гурток по навчанню гри на бандурi. В 1966 –1968 роках працювала у вокальноiнструментальному ансамблi Клубу залiзничникiв. Як колишня репресована i бандуристка, зазнавала вiд комунiстичного режиму дальших обмежень та переслiдування, тому в 1968 році передчасно опинилась на пенсії, ще два роки працювала надомницею при Львiвськiй галантерейнiй фабрицi.

…Вже пенсiонеркою частувала людей добрих грою на бандурi i своїми пiснями Мирослава Гребенюк. Часто навiдували її близькi та знайомi, щоб послухати її цiкавi розповiдi про пережите. А вона, з притаманним їй артистизмом розповiдала i про пiдпiльний шпиталик повстанцiв, де наставником її була Ольга Слiпа (племiнниця майбутнього кардинала), яка тодi носила псевдо "Цека", i про цiкавi концертнi виступи в капелi бандуристiв Сiнгалевича, i про незабутнi зустрiчi в ГУЛАГах.

А пережити все допомагали Мирославi Гребенюк завжди i всюди супутницi її життя, — пiсня i бандура.

Померла Мирослава ГребенюкДарманчук 1 лютого 1996 року, похоронена на дільниці Личаківського цвинтаря, відведеній для героїв, що боролись за незалежність України.

БАНДУРИCТ, ПАТРІОТ І БОРЕЦЬ

(КОСТЯНТИН МІСЕВИЧ)

Розповідаючи своїм учням про відродження кобзарського мистецтва в Галичині та на Волині, Юрій Сінгалевич часто згадував свого побратима, чудового бандуриста і пасічника Костянтина Місевича, який вирізнявся твердим характером, наполегливістю та працьовитістю. Мені дуже подобалась особистість Місевича і я старався довідатись про цього бандуриста якнайбільше. А оце нещодавно ад'юнктпрофесор Канадського інституту українських студій Альбертського університету і бандурист Андрій Горняткевич надіслав мені допис Дмитра Гонти "Кость Місевич", опублікований в журналі "Київ", число 6, листопадгрудень, 1955 р. в Філядельфії, з якого я почерпнув деякі відомості про життя і творчість Місевича.

…Народився Костянтин Місевич 1890 року в с. Лезнів на Проскурівщині. Коли ще не мав і року, батько його, адвокат, який оженився з простою селянкою, залишив сім'ю і зник. Кость був п'ятою дитиною і дитинство його було нелегким. Але після закінчення школи Кость пішов вчитися на телеграфіста. На 21му році життя оженився і жив далі в Лезневі, де мав господарство, гарний сад і пасіку.

Під час революції Проскурівський повіт вибрав його представником до українського парламенту — Центральної Ради в Києві. Приїхавши на одне із чергових засідань Ради, Місевич зайшов до книгарні, де побачив бандуру, і купив її разом з підручником гри на бандурі Гната Хоткевича та почав вчитися грати.

1919 року навесні зустрів сліпого бандуриста Антона Митяя (розстріляного згодом в 1921 більшовиками), забрав його на свій хутір та почав від нього вчитися кобзарського мистецтва.

Працюючи на станції Проскурів, познайомився з командиром 34го корпусу ген. Скоропадським, якому допомагав роззброювати московське військо, що поверталося з фронту. Далі Центральна Рада вислала Місевича як свого представника до Синьої Дивізії*, де його обрали почесним козаком.

За часів гетьманату був призначений комісаром подільської залізниці і ті обов'язки виконував до кінця листопада 1920 року, коли разом з армією й урядом виїхав до Польщі, залишивши вдома дружину і чотирилітню донечку Галю, з світлиною якої не розлучався ніколи.

Місевич мав слабке здоров'я і коли виїхав з урядом до Тарнова, то там зліг. Лікарі не обіцяли Кості довгого життя, але він зумів змобілізувати всі свої сили і, підлікувавшись, приїхав в Галичину.

Разом з проф. Греголинським з Перемишля створив Спілку пасічників, яку сам очолив. Деякий час жив в с. Буців, де Спілка винайняла йому хату, а Місевич устаткував майстерню по виготовленню вуликів. Робив бандури, вправляв і вчив грати на бандурі інших, зокрема Дмитра Гонту, з яким згодом почав концертувати.

Десь в 1925 році з'явився адміністратор, давній товариш Гонти, який організував перше турне Місевича і Гонти в напрямі на Сокаль, влаштовуючи виступи в усіх містечках і містах.

Концерти складалися з трьох частин: найперше — коротке слово про бандуру, далі по двітри історичні пісні як сольні виступи і потім степова народна пісня дуетом, накінець — танцювальна мелодія. Тут виконувались і думи. Далі невелика перерва, щоб підстроїти бандури, і знову по парі народних пісень, потім дуетом народна пісня і танцювальна мелодія. Третя частина: жартівливі пісні, дуети і танцювальні мелодії. Концерт тривав близько півтори години.

Ніколи не виступали двічі, не більше, як чотири рази в тиждень, але обов'язково в суботи, неділі та свята. Виступи були дуже успішними, в пресі (зокрема, в часописі "Новий час") з'явились схвальні рецензії і відгуки.

По якомусь часі до гурту запросили бандуриста Данила Щербину, який деякий час був придворним бандуристом гетьмана Павла Скоропадського. В 1925 році тріо бандуристів (Місевич, Гонта і Щербина) брало участь у Шевченківській Академії в залі Народного дому у Львові (реферат читав Д. Донцов, виступали Ганна Борисоглібська, поет М. Вороний, співала "перша шістнадцятка" Д. Котка, сцену оформляли Павло Ковжун та Роберт Лісовський).

Далі Місевич жив в присілку Мриглоди, біля с. Верхрата на Равщині, де займався пасічництвом. Робив гарні вулики, з українськими мережками, заснував взірцеву пасіку. Польський староста, коли побачив вперше пасіку Місевича, вигукнув: "От гайдамаки, навіть бджіл українізують!" Частими гостями на пасіці були священики, молодь, їх частували медом та піснями під передзвін бандур Місевич і Гонта.

В 1927 році Місевич разом з Гонтою виступили з хором Д. Котка на Помор'ї, Шлеську і в центральній Польщі. Далі таким же складом виступали і в Німеччині.

Виступав Місевич сам і з Гонтою в Перемишлі, Станіславі, Кременці, Яворові, Уневі, Бучачі, Жовкві, Почаєві. Виступ у Львові в 1928 році був дуже вдалий. Гастролював з Гонтою і по Волині, виступав в Почаївській лаврі, а також на Рогатинщині, Ходорівщині, в Карпатах.

Під час концертних подорожей К. Місевич записував маловідомі пісні, працював над школою гри на бандурі.

У половині 1930х років в Академічному домі у Львові проводилась репрезентаційна Академія Крут. Місевичу доручили підготувати збірну капелу бандуристів. З'їхались усі кращі бандуристи (серед них Ю. Сінгалевич), і зведена капела чудово виступала. Були і сольні номери Місевича, Гонти, Сінгалевича.

Місевич був справжнім українським патріотом, підтримував зв'язки з прогресивною інтеліґенцією, а згодом і з підпільниками, які боролись за незалежність України. В час передвиборних кампаній разом з Гонтою виступав у "Просвітах", агітуючи голосувати за прогресивні українські партії, за що обидва були переслідувані польською поліцією.

На початку 1930х років померла в радянській Україні його дружина, і Місевич згодом переніс своє житло в Кременець, де одружився з Марґаритою Боно із с. Млинівці біля Кременця. Там мали спільне господарство і пасіку. Кость робив далі гарні бандури, вчив грати. Навчив грі на бандурі і Марґариту, почали виступати разом.

В 1943 році під час німецької окупації Кость грав на бандурі "хлопцям із лісу", в яких часто бував; підтримував з ними постійний зв'язок. Наскочило гестапо, зав'язався бій, але повстанці мусили відійти перед переважаючими силами ворога. В тім бою Місевич був важко поранений, а щоб не дістатися живим в руки гестапо, підтяв собі горло бритвою, яку завжди носив з собою.

Вістку про трагічну смерть Костянтина Федоровича Місевича швидко рознесли народні кобзарі по всій Україні. І затужилизаплакали кобзибандури в пам'ять про видатного бандуристапатріота, який мужньо боровся і загинув в боротьбі за волю Батьківщини.

БАНДУРИСТКА ІТАЛІЙСЬКОГО РОДУ

(МАРҐАРИТА БОНОМІСЕВИЧ)

Якось, коли я вже жив у Львові (мабуть, наприкінці 1980х чи на початку 1990х років) мені подзвонили. Приємний жіночий голос повідомив:

— Я, Клавдія Бачинська, живу у Львові, прочитала Вашу публікацію про Юрія Сінгалевича, де Ви згадуєте про бандуриста Костю Місевича і його дружину Марґариту Боно. Марґарита — моя родичка і я хотіла б дещо більше довідатись про неї, як бандуристку, а також про Костю Місевича. Чи можна з Вами зустрітись?

Я, звичайно, погодився на зустріч і незабаром познайомився з сім'єю Бачинських: паном Михайлом і його милою дружиною — Клавдією. Я не багато і сам знав на той час про дружину Кості Місевича, але розказав все, що мені було відомо п. Клавдії, а вона згодом приклала чимало зусиль, щоб в архівах і бібліотеках Львова, Києва та інших міст по крихтах віднайти відомості про свою родичку, бандуристку італійського роду, дружину славного бандуриста Костянтина Місевича — Марґариту Боно.

І ось що розповіла мені п. Клавдія Бачинська, а я доповнив дещо від себе.

Народилася Марґарита Петрівна БоноМісевич 19 травня 1895 року у с. Вілія Жунського району Тернопільської області, у сім'ї еміґрантаіталійця, відставного коледжського асесора, землевласника. Щоб продовжити навчання своїх дітей, батьки придбали землю у с. Млинівцях, що на віддалі 5 км від старовинного Кременця, побудували будинки та млин і переїхали. Початкову освіту Марґарита (Ріта) одержала у домашніх умовах, а в приватну Кременецьку ґімназію доїжджала з Млинівець. По закінченні ґімназії — вступила до Київської консерваторії по класу фортепіано. Згодом виявилось, що має сопрано великого діапазону, а тому навчалась ще вокалу.

У Києві товаришувала з передовою молоддю, а саме: Максимом Рильським, Романом Бжеським, Юрієм Коцюбинським і його сестрами, Павлом Тичиною та ін. У листах до батьків, які писала українською мовою, оголосила, що вона українка, бо народилась і виросла на українській землі, любить її і вважає своєю. Любов і вірність Україні Марґарита пронесла через усе життя до самої смерті. Пережила у Києві кількаразовий прихід російських більшовиків, а потім своїх, українських.

На прожиття заробляла виконанням деяких арій з опер, якщо оперний театр працював. З хором Кирила Стеценка об'їздила міста і містечка України. Віталій Леонтович цінував молоду співачку і зробив для її голосу обробку кількох народних пісень.

Коли більшовики надовго закріпились в Україні, Марґарита з чоловіком Романом Бжеським нелегально перейшли радянськопольський кордон. Обдерті та голодні, добрались вони до батьківського двору в с. Млинівцях. Згодом з їх допомогою у селі була створена бібліотека при "Просвіті".

У 1926 1927 роках — хворіла. В цей час розійшлась з чоловіком. Трохи співала у хорі Д. Котка.

Вдруге вийшла заміж у 1928 році за мандрівного бандуриста Костя Місевича, колишнього члена Центральної Ради та сотника армії УНР, який звільнився із польського полонутабору для інтернованих старшин у Тарнові біля Кракова.

Чоловік навчив Марґариту гри на бандурі, виступали разом. Вели домашнє сільське господарство на трьох гектарах землі, мали сад. У вільний від домашньої праці час звучала у садибі Місевичів срібнострунна бандура, збирала знайомих українських патріотів. Приходили до оазису духовної і природної краси у с. Млинівці знайомі з Кременця, приїжджали з Луцька, Рівного і навіть зі Львова.

БоноМісевич була членом повітової "Просвіти", яка знаходилась у власному будинку багаторічного голови "Просвіти" Бориса Козубського — депутата польського сейму.

В кінці 30 х років польська влада на Волині заборонила збори просвітян, закрила "Просвіту". Просвітяни Кременця збирались нібито на чиїсь уродини, або іменини. Коли поліція приходила перевіряти чим займаються нелегальні просвітяни, її зустрічав марш та жартівливі пісні у виконанні Костя та Ріти Місевичів.

У 1939 році перед приходом сов'єтів бандуристи виїхали з Млинівець на Захід. Деякий час замешкали у м. Холмі (тепер Польща). Організували з ДемоДовгопільським мандрівний театр "Заграва", в репертуарі якого були короткі патріотичні п'єси, веселі пісні та думи, виконувані під акомпанемент бандур.

Розповідали, що Ріта була добрим АнгеломОхоронцем колективу, який мандрував по містечках Срібної землі та Генерал–Губернаторства, піднімаючи національний дух українського народу.

Восени 1941 року Марґарита Боно–Місевич повернулася до своєї садиби у с. Млинівці. Знову разом з чоловіком грали на бандурах, беручи участь у відродженні національної культури. А як почалися утиски та репресії німецьких окупантів, подружжя Місевичів змушене було переховуватись, переїжджаючи з місцевості в місцевість.

У 1943 році загинув Костя, а Ріту — переховували родичі та зовсім чужі люди на Тернопіллі.

По закінченні війни у 1946 році Марґарита повернулась у с. Млинівці, до своєї спустошеної хати з документом на своє дівоче прізвище — Боно. Відмовилась очолити музичну школу в Кременці або відділ культури, посилаючись на хворобу. Вступила, як усі в селі, до колгоспу, але на роботу не виходила. Поважали люди, навіть комуністи, сиву, шляхетну, доброзичливу жінку. Ніхто не примушував виходити на колгоспне поле, ніхто її не видав. Жила Марґарита у дуже скрутних матеріальнопобутових умовах, у постійній тривозі, що вивезуть до Сибіру або заарештують. Померла 12 грудня 1951 року. Похована на кладовищі сусіднього села Підлісці біля могил родини Боно.

ХТО ВIДВАЖНИЙ, — МАШЕРУЄ З НАМИ

(АНТІН І СТЕПАН МАЛЮЦИ)

Мальовничий куточок чарiвних Карпатських гiр став раптом свiдком дивовижного. Розлога лiсова поляна приймала цвiт української нацiї. На полянi шикувались бiйцi та командири новоутвореної Української Партизанської Армiї (згодом прославленої УПА), представники проводу i рядовi члени Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв (ОУН), якi прибули на торжество проголошення утворення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) i заприсяження воїнiв УПА Генералом Романом Шухевичем — Тарасом Чупринкою. Вони, цi статечнi, досвiдчені чоловіки середнього вiку, повнi сили хлопцi та зовсiм ще юнi молодики, разом з невеликою групою завзятих молодиць та дiвчат, щойно склали присягу на вiрнiсть народу та Українi замислено слухали пiсню. Пiсня, що народжувалась пiд звуки бандур, зачаровувала. Вона, мов на крилах злiтала з лiсової галявини понад вершини замрiяних Карпат неслась, здавалось, туди, ввись, аж до самого Бога. В центрi галявини сидiли i гралиспiвали учасники УПА, бандуристи брати Антiн та Степан Малюци. Готуючись до цiєї iсторичної подiї, Степан Малюца склав слова i створив мелодiю своєї пiснi "Гей степами!", якою тепер разом з братом частував учасникiв торжества:

Гей степами, темними ярами

Машерують сталевi полки.

Хто вiдважний, — машерує з нами.

Лицарями будьте, юнаки!

Слова пiснi запали глибоко в душi заприсяжених i неначе стверджували готовнiсть слухачiв не тiльки полицарськи захищати рiднi права, але й боротись за волю України та вмерти при потребi за велику iдею! Радiсне пiднесення i гордiсть за створення рiдних збройних сил межувало з задумою про важливiсть iсторичного моменту та тривогою за долю рiдного краю i народу, який зазнав утискiв та знущання вiд нiмецьких та бiльшовицьких окупантiв. А бандури дзвенiли i пiсня продовжувалась:

Кожний ворог йде нас визволяти,

А для себе землю вiн краде.

На могилу землю буде мати,

На могилi воля зацвiте.

Пiсня породжувала ненависть до ворогiв, завзяття в серцях воїнiв УПА. Вони усвiдомлювали, що нелегкою буде боротьба з окупантами, але вiрили, що настане час, коли прийде очiкувана воля, за яку готовi боротися до загину. А бандуристи спiвали далi:

Лети, пiсне, попiд небесами

До вкраїнських промовляй сердець,

Нехай буде наша воля з нами,

А ворожим замiрам кiнець!

Закiнчилась пiсня. Завмерли по командi "Позiр!" вишикуванi ряди бiйцiв. I згодом колона повстанцiв рушила в похiд. А з ними i бандуристи брати Малюци.

…Ще зовсiм юним, навчаючись кобзарської справи у Юрiя Сiнгалевича я багато добрих слiв чув про бандуриста Степана Малюцу. Не знав тодi нi Сiнгалевич, нi я, що Степан створив пiсню "Гей степами!", яка в 1944 роцi звучала в Карпатах на торжествi проголошення УГВР.

…Глибоко дослiджуючи родове дерево нашої родини, я в його розгалуженнях натрапив на прiзвище Малюцiв. А згодом, в 1994 роцi я зустрiвся з дружиною Степана Малюци Ярославою, яка побувала в Українi i вiд якої я записав деякі відомості про життя та творчу дiяльність Степана.

…Народився Степан Малюца (Пальчинецький) 19 лютого 1915 року в с. Пальчинцi Збаражського повiту на Тернопiльщинi в сiм'ї священика. Вчився в Тернопiльськiй, а далi в Львiвськiй ґiмназiях. Арештований польськими жандармами за нацiоналiстичнi погляди, мав перерву у навчаннi та все ж у 1934 роцi здав успiшно матуру (в фiлiї ґiмназiї). Ще студентом познайомився з бандуристом Костем Мiсевичем, в якого навчився грати i робити бандури. Сам з допомогою Мiсевича виготовив собi бандуру i їздив з ним виступати на концертах.

Закiнчив вищу музичну школу (консерваторiю) у Львовi, а також в 1942 році i Мистецьку школу у Львовi. Добре малював.

В 1943–1944 роках концертував з такими видатними бандуристами як Юрiй Сiнгалевич, Степан Ганушевський, Зиновiй Штокалко, Семен Ластович, Володимир Юркевич.

В 1944 році вступив в ряди УПА, виконував свою пiсню на торжествi проголошення УГВР, пiсля чого ген. Роман Шухевич (приятель дому Малюцiв) передав йому приказ перейти кордон i їхати в свiт та розповiдати про утворення формувань УПА, їх дiї в боротьбi за Українську Державнiсть, бути справдi новими сучасними кобзарями на закордонних землях.

В 1945–1947 роках виступав з концертами як солiстбандурист, а також в складi трiо з бандуристамипатрiотами Зиновiєм Штокалком та Володимиром Юркевичем, пропагуючи правду про Україну та боротьбу українського народу за свою незалежнiсть. Щоб не наражати свою сiм'ю (яка залишилась в Українi) на бiльшовицькi переслiдування, — С. Малюца виступає пiд псевдонiмом Пальчинецький.

Степан Малюца був широко обдарованим. В 1947 році закiнчив фармацевтичнi студiї i одержав звання "маґiстр фармацiї", переїхав з дружиною до Америки в мiсто Бофало (НьюЙорк). Тут продовжує виступати як солiстбандурист, деколи його можна було побачити по телебаченнi в українській програмі Романа Мариновича. Робить бандури, серед них своїм дiтям — дочкам Галi, Марусi, Мартi та синовi Романовi, яких навчив грати на бандурах. Разом з дiтьми успiшно виступав на Мiжнародному культурному фестивалi в штаті Огайо (США).

В Бофало i Канадi вчить грати на бандурi (серед кращих його учнiв Роман Левицький), веде українськi хори, займається iншою громадською роботою.

В репертуарi С. Малюци, крiм багатьох українських народних пiсень та танцiв (окремi iз них у власнiй обробцi чи аранжировцi), були й українськi думи (зокрема чудово виконував думу "Буря на Чорному морi") та власнi твори "Гей степами!", "Виїзд на чужину" та iншi.

…Перебуваючи за межами Батькiвщини, Степан Малюца мрiяв повернутися на рiдну землю, побачити рiдну Україну вiльною незалежною державою. На жаль, не довелось цьому патрiотовi i борцевi дожити до подiї проголошення незалежностi України. Помер Степан Малюца 11 квiтня 1951 року, похований на цвинтарi Пресвятої Дiви в Клiвлендi (Огайо). А його знаменита пiсня "Гей степами!" стала популярною i тепер часто звучить в рядах воїнiв Українських збройних сил незалежної Української держави!

БАЧИВ ДУШЕЮ

(СЕМЕН РУСЕНКО)

Старенька конячина ледве волокла ноги. Пронизливий гострий сибiрський вiтер проймав до костей. Рваний одяг не захищав вiд стужi, i хлопця трясло, мов у пропасницi. Пiдiбгавши ноги пiд себе, прикрившись сяктак соломою та притиснувшись щiльно до старшої сестри, Семенко вдивлявся в даль. Сiкло снiгом, склеювало очi. Та Семенко вдивлявся. Йому здавалось, що осьось вже наступить кiнець цiй важкiй подорожi та iзза обрiю виринуть бiленькi українськi хатини, чепурнi садки, залитi сонцем зеленi левади… Багато теплих слiв наслухався Семенко вiд своїх батькiв про рiднi сторони, про красу української природи. I тепер так хотiлося чим скорiш туди, хоч раз побачити рiдну хату на Полтавщинi, верби, рiчку, рiдне небо, щедре сонце…

Та не вдалось хлопцевi побачити рiдної хати, любуватися красою української природи. Повертаючись з далекого Сибiру, куди, шукаючи кращої долi на початку XX ст., виїхали його батьки, хлопець застудився, тяжко захворiв i втратив зiр. Батьки загинули в Сибiру, а Семен iз старшим братом i сестрами вже незрячим повернувся у рiдну Бiлоцеркiвку.

Важкими були дитинство i юнiсть. Немало лиха та горя прийшлось зазнати хлопцевi та вiн вижив, вижив, навчився грати на бандурi, став кобзарем.

…На подвiр'ї дiда Русенка людно. Послухати кобзаря зiбралось чимало охочих. Свiтлiшає обличчя Семена Никифоровича, вiн бере у руки кобзу i гурт стихає.

Скоро дев'ятий десяток пiде уже дiдусевi, та поставу вiн має пряму, горду. Густi ряснi брови, припорошенi злегка сивиною вуса, рiшучi — в усьому вiдчувається твердий вольовий характер, гартований у складнiй круговертi життя.

Рокочуть струни дiдової кобзи, пiд акомпанемент якої кобзар спiває українську народну пiсню "Ой, пiду я лугом". Iсторичну пiсню "Про Морозенка" змiнює пiсня "Гей б'є не оглянеться пан Базилей", в якiй розповiдається про важке життя селянкрiпакiв, про жорстоку розправу панiв помiщикiв з мужиками.

Голос кобзаря то посилюється, то завмирає i Семен Никифорович спiває дальше про Кармелюка, про Гонту, про Iвана Пiдкову. А скiльки пiсень та оповiдей знає кобзар про великого народного поета Тараса Шевченка! Знає вiн i безлiч приказок, приповiдок, небилиць та жартiв, якi рясно переплiтаються з виконуваними пiснями.

Бадьорiше вдарив кобзар по струнах i полилась народна жартiвлива пiсня "Киселик". Пожвавiшав гурт, всмiхається дiд i, здається, бачить як радiють люди, як пишно розквiтли яблунi бiля дiдової хати, як поблискує щедре сонце на струнах його чарiвної кобзи.

…Народився Семен Никифорович Русенко 14 вересня 1896 року в селi Бiлоцеркiвка на Полтавщинi. Після сибірських поневірянь восьмирiчним незрячим хлопцем повернувся в Україну. Поселився у свого дядька в селi Липнягах, де пiсля декiлькох невдалих спроб навчитись грати у слiпих старцiв на гармонiї, почав займатись плетенням шнурiв. Сорочинськi кобзарi, учнi i побратими вiдомого М. Кравченка, котрi, буваючи в Липнягах, зупинялись у Семена Никифоровича, полонили його величчю i могутнiстю кобзарських пiсень. Пiд їх впливом вiн i навчився самотужки грати на бандурi, яку придбав у кобзаря П. I. Гузя. Вiд кобзарiв перейняв Русенко багато пiсень, безлiч приказок та гуморесок. Згодом Русенко набув хорошої технiки гри i дуже вмiло почав виконувати багато народних пiсень iсторичних, лiричних, жартiвливих.

Разом з кобзарем Андрiєм Саранчею обходив Русенко усi довколишні села i мiста, грав на ярмарках та базарах.

Кiлька рокiв виступав по клубах Чернiгiвщини, мав великий успiх. Готувалась до друку добiрка його пiсень. Його запрошували до Києва. Та всьому перешкодила вiйна.

Пiд час нiмецької окупацiї грав на базарах, зокрема в Хоролi, патрiотичнi пiснi, кликав до помсти за розстрiляних та замучених.

Бiльше пiвстолiття лунав спiв кобзаря. За цей час С. Н. Русенко створив i ряд власних творiв, серед яких "Панувала скрiзь неправда", "Коли панська влада зникла" та iншi.

Останнi роки прожив С. Н. Русенко разом з дружиною в селi Малi Липняги Семенiвського району Полтавської областi. Отримував заслужену пенсiю, але бандури не кидав, — своїм багатим i цiкавим кобзарським репертуаром часто частував односельцiв та й прибулих у гостi. А вiн веселішав, коли вiдчував як люди уважно слухали його пiсень. Вiн бачив радiсть людей своєю душею.

…Помер С. Н. Русенко 22 сiчня 1989 року в Запорiжжi, перебуваючи у доньки. Там i похований на Кочубеївському цвинтарi.

ТВОРЕЦЬ БАНДУРИНИ

(ОЛЕКСАНДР КОРНІЄВСЬКИЙ)

Про народного умiльця, майстра музичних iнструментiв та кобзарябандуриста з Чернiгiвщини, Олександра Самiйловича Корнiєвського народнi спiвцi розказували легенди. В їх розповiдях особливу увагу привертали високi оцiнки виготовлених Корнiєвським музичних iнструментiв, вмiння народного майстра вкласти в свої творiння частку своєї душi. Це вiдчувалось i у цiкавому зовнiшньому оформленнi та оздобленнi iнструменту, i в його чарівних звуках.

Зокрема багато добрих слiв про видатного майстра i музику я чув вiд кобзаря з Iрпiня Миколи Яковича Кукси, який у свiй час вчився кобзарського мистецтва у О. С. Корнiєвського, придбав у нього бандуру його роботи i завжди пишався нею.

Бандура, на якiй грав Кукса, мала прекрасний зовнiшнiй вигляд, вiдрiзнялася оригiнальною конструкцiєю i соковитим багатим звуком. Викликала велику симпатiю до її творця.

Десь в 1965 роцi, за порадою народного умiльця i майстра бандур Федора Юхимовича Циганенка з Днiпропетровська, який давно дружив з Корнiєвським, я написав першого листа до Олександра Самiйловича. Так почалось моє листування та знайомство з прекрасним щедро обдарованим талантами митцем i музикантом.

…Народився Олександр Самiйлович Корнiєвський 8 березня 1889 року в с. Данилiвка, тепер Менського району Чернiгiвської областi, в родинi нащадка запорозьких козакiв (дiд його батька був запорозьким козаком, тому родина була вiльна вiд панщини). Музично обдарований, малий Сашко ще в дитинствi любив слухати народних пiсень та гру на народних iнструментах, навчився грати на скрипцi, почав пробувати майструвати музичнi iнструменти.

З 1904 року — вчиться в ремiсничому училищi та починає робити справжнi скрипки. Про цей перiод в одному iз своїх листiв Корнiєвський писав: "Коли я був ще дитиною, то трапилось якось близенько побачить скрипку i почуть, як на нiй грав один дiдусь, менi бiльш усього подобалась головка в скрипцi. I ото я почав собi вирiзувати таку головку з картоплi, то з буряка ножиком i ото так щодня рiзав бiльше року, аж поки вийшла така, яка менi сподобалась.

Далi я вже з дерева почав робити iграшковi скрипочки i чiплять до них кишковi струни, робить якi навчила мене мати. Таких скрипочок я зробив чимало i кожна була кращою за попередню".

Дiдусь цей частенько заходив до батькiв Корнiєвського i показував малому Сашковi: як держати скрипку, як настроювати, як грати. А кмiтливий хлопець все запам'ятовував, ховався в кукурудзу або коноплi i вчився грати…

"В тi часи, — згадував далi Корнiєвський, — по селах частенько ходили слiпi кобзарi та лiрники i менi дуже подобалась їх музика. I то бувало заходить часом в хату слiпий з поводирем з кобзою за плечима, заспiває "Iсуса" чи "Богородицю", а пiд кiнець "Горлицю", чи то шматочок iншого танцю, подякує за подаянiє i пiшов, а я теж за ним iду i пiдслуховую де вiн буває, чи то саме грає, чи щось iнше. Так само бувало лiрник заходить, то близенько пiдступаю, аби роздивиться, як воно там зроблено. А щоб затримати цього лiрника, мати посадить його до стола, нагодує i просить бувало: "Ти вже тут покажи, хай хлопець роздивиться добре!".

Так Сашко, придивляючись до iнструментiв народних спiвцiв, переймав всi таємницi будови кобз та лiр.

В 1905 році Олександр Корнiєвський зустрiчався зi знаменитим народним кобзарем Терешком Пархоменком i на замовлення М. В. Лисенка виготовив за зразком Пархоменкової бандури три бандури для композитора, який мав намiр тодi створити капелу.

Пiд впливом Т. Пархоменка Корнiєвський виготовив бандуру i для себе та навчився на нiй грати. З цього часу кобзарює та займається удосконаленням бандур, робить iншi музичнi iнструменти.

В 1910 роцi Корнiєвський сконструював i вперше виготовив дворядну лiру, яку вдосконалив у 1918 роцi.

В 1943 роцi згорiв будинок кобзаря, в якому знаходився домашнiй музей, а в ньому — кращi iнструменти його роботи: кiлька гарних скрипок, шiсть бандур в футлярах, вiолончель, а також фiсгармонiя i два пiанiно, якi вдосконалював.

В 19371947 роках в розквiтi творчих сил О. С. Корнiєвський був незаслужено репресований сталiнськими посiпаками.

Вiдбув каторгу, пiсля заслання жив в м. Корюкiвка Чернiгiвської обл. Конструює i виготовляє новi iнструменти, серед них i арфу, i дивовижний за конструкцiєю новий iнструмент, який назвав бандуриною. Цей iнструмент за задумом автора повинен був замiнити двi бандури i акордеон. Вiн мав вигляд бандури, яка встановлювалась на спецiальнiй пiдставцi. З обох бокiв iнструменту були почiпленi 146 струн.

В 50х роках Корнiєвський працює над вдосконаленням лiри — виготовляє лiру з хроматичними басами, полiпшує її звучання.

Майстермузика увесь в пошуках. Незважаючи на важкi життєвi умови, весь час експериментує, випробовує, творить.

В листi вiд 29 грудня 1965 року Корнiєвський писав менi: "Я хочу замiнить колесо лiри на безконечний смичок з капронового волосу i тодi буде звук м'який i нiжноприємний скрипічний, а чи зроблю це чи нi, не знаю, через поганi умови".

Бiльше 200 бандур роботи Корнiєвського з чистим звучанням, оздобленi цiкавими орнаментами iз перламутру, розiйшлись по всiй Українi i далеко за її межами. Багато iз них демонструється в музеях. Окремi зразки бандур, зiбранi ентузіастом кобзарського мистецтва, дослідником кобзарства в Криму і Кубані, керівником капел бандуристів О. Ф. Нирком, зберiгаються в кiмнатiмузеї Ялтинської самодiяльної капели бандуристiв iм. О. Руданського.

Крiм цього Корнiєвський виготовив бiльше 100 балалайок, гiтар (в тому числi двогрифних власної продукцiї), мандолiн, бiльше десятка скрипок. Вiдремонтував i настроїв багато пiанiно i фортепiано.

О. С. Корнiєвський, крiм лiри та бандури, грав добре i на iнших музичних iнструментах. Був прихильною людиною, у нього вчилось грати на бандурi багато бандуристiв.

…Незважаючи на всi злигоднi, прожив Олександр Самiйлович 99 рокiв i помер 31 сiчня 1988 року. Весною 1989 року, вiдзначаючи 100 рiччя вiд дня народження кобзаря i визначного народного майстра музичних iнструментiв О. С. Корнієвського, в Києвi вiдбувся ювілейний вечiр. Звучали кобзи, бандури, лiри. Промовцi вiдзначили талант генiального народного митця. Прийнято рiшення вiдкрити меморiальний музей в Корюкiвцi, де останнi роки жив i похоронений Корнiєвський.

ПОДОРОЖI

І "ЗАПОРІЗЬКИЙ МАРШ" КОБЗАРЯ

(ЄВГЕН АДАМЦЕВИЧ)

Хто не захоплювався щедрою мелодiєю "Запорiзького маршу", що нинi вже звично час вiдчасу лунає з гучномовця українського радiо, завжди до глибини душi хвилюючи слухачiв. I хто не згадає при цьому автора i виконавця твору, — скромного кобзаря з Ромен Євгена Олександровича Адамцевича.

…Нелегкий життєвий та кобзарський шлях пройшов народний спiвець Євген Адамцевич. I в складний час колективiзацiї, i в страшні роки голоду в Українi, i в час воєнного лихолiття Другої свiтової вiйни притискав кобзар до серця бандуру i нiс в народ слова правди i потiхи. Спiвав народнi пiснi i думи, сам складав власнi твори, iмпровiзував.

Кобзареві доводилось виступати на ярмаркових та святкових майданах, доки до нього прийшло загальне визнання.

В 1939 роцi його запрошено на Республiканську нараду кобзарiв та лiрникiв, де вiн майстерно виконав гумористичнi пiснi "Невдалий обiд", "Пiп та грiшна молодиця" й iншi. В 1940 роцi Адамцевич бере участь у Всесоюзнiй нарадi народних спiвцiв у Москвi, виступає по всесоюзному радiо.

Зворушливо розповiдав кобзар про перебування в столицi, про зустрiч з видатними дiячами культури Ю. Соколовим, М. Рильським, П. Тичиною, народними спiвцями.

На жаль у важкий пiслявоєнний перiод цьому видатному кобзаревi майже не придiляли уваги.

— Про мене забули, — згадував при зустрічах і в листах до мене про цей перiод Євген Олександрович. Але вiн кобзи не кидає, пiдтримує зв'язки з своїми кобзарямипобратимами: Павлом Носачем, Єгором Мовчаном, Анатолiєм Парфiненком та iншими. Як завжди поруч з ним нерозлучно (ще з 1927 року) Лiдiя Дмитрiвна, його вірна дружина, яка допомагає у всьому, записує слова нових творiв, веде листування.

В 60х роках почалось моє листування з кобзарем. Я тодi працював на Роздольському гiрничохiмiчному комбiнатi на Львiвщинi, вечорами разом з братом Романом керував капелами бандуристiв "Днiстер" та "Струмок" i продовжував збiр матерiалiв про народних кобзарiвбандуристiв, започаткований ще в студентськi пiслявоєннi роки.

В цей час у своїх листах кобзар часто згадував про важкий стан свойого здоров'я, пiдiрваного в часи нелегкого дитинства та воєнного лихолiття. Я повiдомив про це Центральне Правлiння музичнохорового товариства в Києвi, i кобзарю було видiлено путiвку на безплатне курортне лiкування та вiдпочинок у Трускавцi.

Я погодився допомогти добратись кобзаревi до Трускавця i зустрiв Євгена Олександровича i Лiдiю Дмитрiвну на залiзничному двiрцi у Львовi. Це була перша наша зустрiч, хоч із листування з кобзарем та по розповiдях iнших кобзарiв я був знайомий з творчiстю Адамцевича, слухав його гру i спiв у записах, знайомив з його дiяльнiстю моїх учнiв, учасникiв створених мною з братом капел.

Я супроводжував Адамцевичiв до Трускавця, де їх радiсно з оберемками квiтiв зустрiчали представники новороздольських капел бандуристiв.

Згодом про цю зустрiч Євген Олександрович з великим захопленням розповiдатиме письменнику Олексi Ющенковi:

— У Трускавцi вiтали мене учасники капел бандуристiв "Струмок" та "Днiстер". Казали: "спiвцю "Євшана" — сердечна шана! I заграли та заспiвали на мою честь.

Прийшлось виступити i Євгену Олександровичу. Це був перший прилюдний виступ кобзаря на Львiвщинi.

Про цю зустрiч О. Ющенко згадує у свойому нарисi "Роменський кобзар" (Євген Адамцевич), що увiйшов у його збiрку "Безсмертники" (Книга третя, Радянський письменник.— К., 1982. — С. 118).

Тут же домовились, що пiсля вiдпочинку у Трускавцi кобзар виступить в Дрогобичi i Новому Роздолi.

Кобзар здержав своє слово. Наприкiнцi лiкування вiдбувся концертний виступ Адамцевича в Дрогобицькому педагогiчному iнститутi. Громадськiсть мiста, музикознавцi, педагоги, студентська та шкiльна молодь довго аплодували кобзаревi. Високу оцiнку виконавськiй майстерностi народного спiвця давала i мiсцева преса.

Повертаючись з Трускавця, Євген Олександрович з Лiдiєю Дмитрiвною на запрошення мiсцевих бандуристiв, завiтали в Новий Роздол Миколаївського району на Львiвщинi.

Тiсний актовий зал Новороздольської музичної школи не змiг вмiстити всiх бажаючих послухати кобзаря. Менi так i не вдалось добитись дозволу виступити маловiдомому тодi ще кобзаревi на великiй сценi просторого Палацу культури Роздольського гiрничохiмiчного комбiнату i тому довелось скористатись актовим залом музичної школи.

Почався концерт. Я зробив невелику доповiдь про життєвий та творчий шлях кобзаря i вiв програму. Кращими творами свойого репертуару щедро частував тодi кобзар своїх слухачiв. Захоплено були сприйнятi присутнiми оригiнальнi "Суд Байди" i "Євшанзiлля" (на слова М. Вороного), народнi iсторичнi пiснi "Про Морозенка", "Про Супруна", "Ой не пугай пугаченьку", "Про Палiя Семена", родиннопобутовi "Через мої ворiтонька", "Ой попливи, вутко", "Iзза гори ворон кряче", "Налетiли журавлi", лiричну "Ой на горi, на горі" (на слова О. Олеся "Смiються плачуть солов'ї"), на текст С. Карпенка "На захiд сонце вже схилилось". Закiнчив кобзар виступ жартiвливими народними пiснями та знаменитим запорiзьким маршем.

Довго не розходились пiсля зустрiчi з кобзарем численнi новороздольцi. Всiм ще хотiлось хоч трохи поспiлкуватись з прекрасним дивом кобзарської пiснi.

Потiм були теплi зустрiчi з колективами капел бандуристiв "Днiстер" та "Струмок".

Гостюючи у нас вдома, кобзар часто брав до рук бандуру i iмпровiзував на теми українських народних пiсень та мелодiй. Якось, слухаючи гру кобзаря, до Євгена Олександровича пiдiйшли нашi дiти, — Одарка i Тарасик. Кобзар грав щось тужливе. Раптом, почувши, що поруч дiти, весело промовив: "А чим же Вас маленьких порадувати?" — i почав iмпровiзувати на тему народної пiснi "Ходить гарбуз по городу". Я бiльше нiколи не чув, щоб кобзар ще колись виконував цей твiр.

Про перебування кобзаря в селищi сiрчаникiв Новому Роздолі та його концертнi виступи схвально писала районна газета.

Через деякий час, в 1969 роцi, Адамцевич з групою кобзарiв вдруге побував на Львiвщинi. У Львовi було органiзовано два кобзарськi концерти, — в концертному залi Львiвського полiтехнiчного iнституту та на Львiвському заводi автонавантажувачiв. Разом з Євгеном Олександровичем у Львовi тодi виступали його побратими кобзарi Григорiй Iльченко з Харкова, Iван Панченко та Георгiй Ткаченко з Києва, Олександр Маркевич з Бiлої Церкви, лiрник Павло Черемський з Києва, київський фольклорист та кобзар Михайло Полотай, здiбнi бандуристи брати Василь та Микола Литвини.

Рокотали кобзи у Львовi, народнi спiвцi щедро дарували львiв'янам народнi думи, iсторичнi пiснi, iншi твори.

Виступили у вереснi 1969 року окремi кобзарi i по Львiвському телебаченнi (автор сценарiю Б. Жеплинський, режисер Богдан Мельник, редактор Оксана Паламарчук). Євген Олександрович виконав "Суд Байди" i "Запорiзький марш".

Якось перед концертом розмова пiшла про те, що чиновники i бюрократи часто не дозволяють виступати кобзарям на великих сценах, вилучають окремi їх твори, узгоджуючи програми i т. д. В кутку впівголоса в цей час Євген Олександрович спiвав про кобзарiв:

Обдертi, забутi,

В старенькiй свитинi

сумними степами

iдуть кобзарi.

Незрячi, вони

про свободу спiвають

i сонце вiтають

на раннiй зорi.

Раптом обiрвався спiв кобзаря.

— А куди ж дивляться, куди ж ведуть нас зрячi? — питав кобзар. Вiн розповiв, як йому викреслюють часто з програми його "Запорiзький марш". Кажуть помiняти назву на "Козацький марш". — Та хiба ж в цьому суть? — продовжував Євген Олександрович, — гарний твiр, побудований на рiдних народних мелодiях, житиме, як яскрава перлина, вiчно, незважаючи на назву чи заборону.

Вiщими стали пророчi слова кобзаря. Його невмирущий "Запорiзький марш" i нинi захоплює слухачiв, а концертнi виступи Адамцевича на Львiвщинi вiдкрили ще одну сторiнку його творчої дiяльностi i назавжди запам'ятались усiм, хто його тодi слухав.

СПАДКОЄМЕЦЬ РОМЕНСЬКИХ КОБЗАРIВ

(ІГОР РАЧОК)

В роменському краєзнавчому музеї було людно. На вечiр, присвячений пам'ятi видатного роменського кобзаря Євгена Олександровича Адамцевича, зiбрались численнi шанувальники народної музики та пiсень. В центральному залi виступали митцi, народнi музики. Прийшла черга виступати i кобзарю Iгорю Карповичу Рачку. I тодi вдарив кобзар по струнах…

Забiгали пальцi по приструнках кобзи, зарокотали баси, перевтiлився музика i полилась улюблена пiсня Є. О. Адамцевича "Суд Байди", потiм пiснi на слова Т. Г. Шевченка "За байраком байрак", "Нащо менi журитися", "Перебендя", кiлька iсторичних народних пiсень i накiнець — знаменитий "Запорiзький марш".

Кобзар заворожив усiх присутнiх в залi. Залягла глибока тиша. Пiсля кожного виконуваного твору зривався грiм аплодисментiв. Глядачi були в захопленнi.

— Оце, так, справдi славний продовжувач справи роменських кобзарiв! — вигукнув хтось iз присутнiх, коли кобзар, вклонившись, сходив iз сцени, а зал гримiв оплесками.

Скромний та тихий по натурi Iгор Карпович Рачок, коли торкається струн бандури, зовсiм перевтiлюється. Вiн повнiстю вiддається пiснi чи думi, яку виконує. Його обличчя то замрiяно сяє при лiричних вiдступах виконуваного твору, то грiзно похмурнiє, а то й лютує, в бунтарському поривi при вiдтвореннi героїчних сцен i подiй, змальованих в iсторичних пiснях та думах, то знову добродушно веселiшає, коли слухачi вибухають смiхом при виконаннi жартівливих пiсень.

Спостерiгаючи за грою i спiвом цього кобзаря, дивуєшся звiдки береться стiльки наснаги, духовної сили i експресiї в цiєї здавалось би нiчим зовнi непримiтної скромної i добродушної людини. Але коли бачиш з якою нiжнiстю та насолодою бере в руки вiн свою бандуру, розумiєш — незмiрно велика любов до рiдної музики, пiснi i думи саме i є тим справжнiм життєдайним джерелом сили i творчої наснаги кобзаря.

…Його бiографiя не дуже вiдрiзняється вiд бiографiї iнших народних кобзарiв сучасного типу. Народився Iгор Карпович Рачок 25 лютого 1937 року, в селi Лавіркове тодi Роменського (тепер Талалаївського району) Чернiгiвської області. Батько Карпо Пантелеймонович та мати Матрона Олексiївна — селяни козацького роду, знали багато народних казок, оповiдей та пiсень, тож любов до рiдної пiснi змалку прищеплювали i синовi. Вони були скромними трудiвниками, добросовiсно працювали в рiдному колгоспi. Батько ще й грав на рiзних iнструментах, — вiд балалайки до скрипки. Отож ще малим хлопцем i син почав грати на балалайцi, мандолiнi, скрипцi, гармошцi, баянi.

З 1953 року, закiнчивши 8 класiв мiсцевої школи, Iгор почав працювати в колгоспi на рядових роботах, а у вiльний час поширював свої музичнi знання, часто грав для молодi, в мiсцевому клубi.

В 1964 роцi, придбавши стареньку кобзубандуру, почав вчитися грати на нiй у Федора Iвановича Співака, котрий жив у сусiдньому хуторi Березiвка. Далi вдосконалював гру на бандурi у роменських кобзарiв Iвана Яковича Петренка та Євгена Олександровича Адамцевича, пiд впливом яких вивчив не тiльки iсторичнi народнi пiснi, пiснi на слова видатних поетiв України, але й опанував виконання народних дум.

З липня 1972 року Iгор Карпович працює ремонтером залiзничного шляху Ромни—Київ, обслуговуючи дiльницю Лавiркове—Харкове. Увесь вiльний час вiддає кобзiбандурi, яка за давнiми кобзарськими традицiями стала нерозлучною супутницею його життя.

Кобзар часто грає для себе i друзiв, виступає в Будинках культури, школах, Роменському музеї.

Декiлька рокiв тому придбав копiю козацької бандури ХVIII ст. i на нiй залюбки виконує народнi думи: "Плач невiльникiв", "Про Олексiя Поповича", "Про Марусю Богуславку", "Про Хортицю", "Про зруйнування Сiчi" та iншi.

— Сподобав я її, — розказує Iгор Карпович, — за малi розмiри, простоту, зручнiсть. Грати на нiй можна i стоячи. Перекинув ремiнь через плече — i грай. Але i пальцiвки на нiй iншi i держати її треба дещо поiншому. На голос вона, може, й слабкiша, — але дуже зручна для iндивiдуального виконання. А перейняв я старинний спосiб гри на бандурi, стрiй, пальцiвки та деякi виконавськi особливостi чи в ненайстарiйшого сучасного кобзаря i художника Георгiя Кириловича Ткаченка, що жив у Києвi.

Народнi пiснi, яких кобзар знає дуже багато, а також твори композиторiв (всього в репертуарi кобзаря понад 200 творiв), вiн виконує на новiй вдосконаленiй бандурi Чернiгiвської фабрики музичних iнструментiв.

…Любить Iгор Карпович милуватись багатством кольорів та розмаїттям природи. При щоденнiй працi на залiзничному шляху постiйно захоплювався краєвидами рiдного краю. Особливо квiтами…

Отож i в той вечiр, на концертi, присвяченому його земляковi та вчителевi Є. О. Адамцевичу, кобзарю Iгорю Карповичу Рачку було пiднесено оберемки чудових квiтiв. В них i любов, i подяка від численних шанувальників рідної культури спадкоємцевi i продовжувачевi кобзарських традицiй народних спiвцiв Роменщини, людинi, закоханiй в рiдну пісню і бандуру.

…Тепер Ігор Карпович — пенсіонер, але бандури не кидає. Вона його вірна розрадниця в будні і свята.

СПIВЕЦЬ ПРАВДИ

(МИХАЙЛО БАШЛОВКА)

Коли я в 6070х роках бував у Києвi, кожного разу старався вiдвiдати невеликий скромний будинок, що притулився у пишному садочку серед буйного рiзнотрав'я по вулиці iм. Бурмiстенко, в якому жив великий шанувальник рiдної культури Iван Борисович Панченко. Незважаючи на свiй вiк, Iван Борисович вiв активне життя, бував на рiзних святах, концертах, сам добре грав на бандурi, знав безлiч народних пiсень, приказок, легенд, оповiдей, спiлкувався з видатними дiячами культури, знав багатьох народних спiвцiв.

…Якось за порадою Iвана Борисовича лiтом 1968 року ми вибрались провiдати київського народного кобзаря Михайла Федоровича Башловку, що жив тодi по вул. iм. Тельмана. Народнi спiвцi менi вже нераз розповiдали про цього кобзаря, характеризували його як найбiльш плiдного незрячого київського кобзаря нового поколiння, але я до цього часу не слухав цього музuку. Тому з великою цiкавiстю я переступив порiг його помешкання.

Застали ми Михайла Федоровича за звичною для нього та несподiваною для нас роботою. Посеред кiмнати стояв чималий мiх, довкруги якого на стiльцях сидiла чи не вся сiм'я Башловки (господар, дружина, дiти). Пiднявшись нам назустрiч i привiтавшись, господар пояснив:

— Оце працюємо з дружиною надомниками. Розкладаємо в обгорткипакетики припинки до волосся. Дiти старшi допомагають. Недалi як через годину дружина повинна здати нашу продукцiю. Тому просимо вибачити. Сiдайте будьласка, вiдпочиньте, а ми швиденько закiнчимо почате дiло. I, присiвши, ми побачили, як знову запрацювала вся сiм'я. Вони зручно i вправно добували з мiшка спиначi i вкладали їх в паперовi пакетики. Далi пакетики вкладались в коробку. Робота кипiла.

Я запропонував допомогти.

— Попробуйте, — не дуже радо погодився голова сiм'ї, — тiльки будьте уважнi! I коли я заповнив перший пакетик, Михайло Федорович простягнув руку, взяв пакетик вiд мене i швидкими рухами пальцiв перечислив кiлькiсть спиначiв та їх розмiщення в пакетi.

— Можете продовжувати допомагати! Екзамен ви здали! — сказав всмiхаючись господар. — Справа в тому, що i нас перевiряє вiддiл контролю при прийомi продукцiї. В пакетику не тiльки повинна бути певна кiлькiсть спиначiв, але усi вони повиннi бути поверненi головками вверх, не смiє бути серед них бракованих спиначiв i т.д. Коли знайдуть хоч невелике порушення вимог — нам не оплачують за всю партiю зданої продукцiї.

Коли нарештi опустiв мiх, вся продукцiя була упакована, а коробки складенi для здачi в прийомник, ми попросили кобзаря пограти. I вiн, пiдстроївши кобзу, вчинив нашу волю. Тодi i розповiв про себе…

…Народився Михайло Федорович Башловка 19 листопада 1924 року на хуторi Макухи Опiшнянського рну Полтавської обл. Зiр втратив з дитинства. Вчився в школi слiпих у Полтавi, потiм в Житомирi, в Києвi. Грати на бандурi почав в 1940 роцi.

В 1944–1945 роках блукав з кобзою по Полтавщинi, Харкiвщинi, Київщинi та інших областях, таким чином заробляючи на шматок хлiба. В той час Башловка складає першi мелодiї до свого репертуару: баладу "Ярина" на текст Б. Грiнченка, мелодiю на твiр П. Кулiша "До кобзи" та iншi.

В 50х роках Башловка бере участь у кобзарському ансамблi пiд керiвництвом М. П. Полотая при Київському товариствi слiпих, удосконалює гру на бандурi, створює новi твори. В цей час складає чудовi пiснi з власними словами та музикою: "Як полки Богдана" та "Думапiсня про Iвана Богуна", а також ряд творiв на слова Т. Шевченка ("Стоїть в селi Суботовi"), В. Самiйленка ("Ельдорадо" та "Сон"), Василя Мови ("Козачий кiстяк"), П. Тичини ("Пам'ятi тридцяти"), М. Вороного ("Євшанзiлля"), кiлька творiв на слова О. Олеся та iншi.

…Мов зачарованi, слухали ми голос приємного тембру i дзвiнкi щедрi звуки кобзи народного спiвця, який частував нас своїми творами, народними пiснями та думами. А ми просили грати ще, i ще… Нарештi кобзар промовив:

— А тепер вам виконаю пiсню, пов'язану з важкими спогадами про моє голодне дитинство, про страшний рiк на нашому хуторi, про голод в Українi. Я нечасто виконую цю пiсню, створену на основi пережитої мною подiї, бо й так багато маю неприємностей через мої пiснi. Хочеться спiвати про правду, хочеться справедливостi. I кобзар почав...

На село весна вже йшла

Теплий вiтер вiяв,

А в народi пiднялась

Люта веремiя...

Скрiзь ходили по дворах

З щупами бригади.

I несли сваволю й жах

Iменем радвлади.

Комсомольцi молоді

Скрiзь бешкетували,

Уподiбнившись ордi,

Мужикiв хапали.

Куркулi на Соловках

Швидко опинились,

А тепер середняка

Й бiдноту громили.

Забирали по селi

Збiжжя до зернини,

Не лишали для калiк,

Навiть для дитини.

Груба сила кулака,

Голод і погрози

Заганяли мужика

В ненависні тсози.

Люди вдома й по шляхах

З голоду конали,

А мерців по їх дворах

Ледь живі ховали.

Замордоване село

Ледве що з душею

У колгосп здійсняти йшло

Сталінську ідею.

Ми сиділи на печі

Злякані й голодні

Батько, схоплений вночі,

Мучився в холодній.

Мати плакала в кутку

І благала Спаса,

Щоб в годину цю тяжку

Нам не дав пропасти.

Та схопилася нараз

З жахом наша мати:

То з сільради йшли до нас

Хліба знов шукати.

Вже давно забрали в нас

Жито і пшеницю

Та єдиний ще лишивсь

Клунок сочевиці.

Клунок той мені на піч

Вмить поклала мати

У сліпого, ж певна річ,

Не посміють брати.

Задорожній Олексій,

Катюга проклятий

Сам поліз на піч мерщій

Клунка віднімати.

І хоч як я захищав

Дорогого клунка

Він таки помандрував

До зсипного пункта.

Зголосила на дворi

У нестямi мати:

"Краще ти мене зарiж,

Олексiю – кате!"

Проминув той час гіркий,

Занiмiли болi…

У могилi Олексiй

Спить по Божiй волi.

Я ж навпомацки в життi

Досi ще блукаю, —

Про страшнi подiї цi

Правду вам спiваю.

Знає хутiр Макухи,

Знає Полтавщина

За чиї тодi грiхи

Гинула Вкраїна.

Ми ж безвинним жертвам всiм

Голоду страшного

Вiчну пам'ять вознесiм

До святого Бога.

Кобзар закiнчив. А ми думали: Яку треба мати вiдвагу, щоб в час репресiй i несправедливостi скласти такий твiр i спiвати правду.

Тодi я i записав повний текст "Пiснi про голод на Українi", створеної М. Ф. Башловкою.

…Останнi роки свого життя М. Ф. Башловка працював друкарем друкарського цеху київської фiрми "Свiтанок", у вiльнi хвилини творив, iмпровiзував. На жаль в цей час його твори майже не публiкувались. Творчiсть талановитого самобутнього кобзаря залишилась невiдомою для широких народних кругiв.

Важкi умови життя пiдiрвали здоров'я кобзаря. Важко переживав спiвець i гнiтючу атмосферу перiоду застою та занепаду рiдної культури…

Помер М. Ф. Башловка 30 квiтня 1973 року. Похований на Байковому цвинтарi.

В ГОСТЯХ У БАНДУРИСТКИ

(ЄВДОКІЯ ЛЕМІШ)

— Хочете почути, як спiває–грає найстарiша бандуристка України, — їдьте в село Жовтневе Менського району, що на Чернiгiвщинi, — сказали нам при однiй iз зустрiчей старi кобзарi. I ми поїхали.

Була весна 1968 року, цвiли сади. Автомобiль мчав безупинно то шосейними, то звивистими польовими дорогами. Стояла чудова погода, над полями лунали трелi жайворонкiв, якi, то зависали в прозорому небi, то опускались–пiднiмались вертикально в голубiй висi.

В пiсляобiдню пору були ми вже в Жовтневому. Розшукувати бандуристку нам не довелось. В селi нам зразу ж вказали, де живе "тiтка Євдокiя, що грає на кобзi".

Коли ми зайшли на вказане подвiр'я, назустрiч нам вийшла лiтня вже бабуся, але бадьора, крiпка, життєрадiсна. По всьому видно було, що господиня звикла часто зустрiчати гостей.

Ми представились, привiтались, присiли пiд яблунею, що бiля хати, розговорились.

…Народилась Євдокiя Федосiївна Лемiш, одна iз найстарiших бандуристок України, 14 березня 1900 року в с. Жовтневому Менського району Чернiгiвської областi, у бiднiй селянськiй сiм'ї.

У дiвчини виявилися музичнi здiбностi i вона почала брати участь у сiльському гуртку художньої самодiяльностi.

Якось в 20х роках в село зайшов вiдомий бандурист С. С. Власко, — учень славнозвiсного на Чернiгiвщинi кобзаря П. В. Кулика. У нього Євдокiя Федосiївна й навчилася грати на бандурi.

— В той час не чутно було, щоб жiнки чи дiвчата грали на бандурах, згадувала Євдокiя Федосiївна, — i тому, коли я попросила Семена Сидоровича Власка, щоб вiн навчив мене грати на кобзi, вiн дуже здивувався. Але коли побачив, що я справдi хочу навчитися грати i зрозумiв, що я дуже люблю народнi пiснi — погодився. У нього я i навчилася виконувати деякi першi мелодiї.

Згодом, вдосконаливши технiку гри та засвоївши певний репертуар, Є. Лемiш почала виступати як солiсткабандуристка i разом з бандуристами С. Власком, Л. Удовиченком та iншими.

…Господиня запрошує нас у хату, яка стоїть у садку над ставком. Хмiль i дикий виноград облiпили стiни, звисають з жердок, тягнуться до стрiхи.

Заходимо в хату. На стiнах фотографiї в рушниках, на килимку красується бандура.

— Бандуру подарував менi наш сусiд Педь, коли дiзнався, що я почала вчитися грати на кобзi у Власка, — побачивши, що ми звернули увагу на iнструмент, що висить на стiнi, сказала Євдокiя Федосiївна i, посмiхаючись, додала: — З того часу я й стала бандуристкою!

Ми просимо Євдокiю Федосiївну заграти на бандурi.

— Якщо ви хочете мене послухати, то пiдождiть хвилинку, а я переодягнусь.

Вона йде в комору, дiстає iз скринi корсетку, вишивану сорочку, нову квiтасту хустину i, переодягнута, помолодiла заходить у хату. Бере бандуру i ми слухаємо.

Бандуристка виконує пiснi про Морозенка, про Байду, про Кармалюка, жартiвливi пiснi. Вправно бiгають по струнах пальцi натруджених рук. Голос, незважаючи на лiта, чистий, дзвiнкий, приємного тембру, добре узгоджується з акомпанементом бандури.

Господиня говiрка, непосидюча, компанiйська. Пригощає нас чим хата багата. Приговорює. А вiдтак знову частує народною пiснею пiд акомпанемент бандури.

— Спiвати змалку любила, — розповiдає далi Євдокiя Федосiївна, — в церковний хор ходила, на музики, а далi в самодiяльностi виступала. Коли ж у село заходили кобзарi чи лiрники, батько часто запрошував їх на ночiвлю, хоч i небагатою була наша хата. Так i зустрiлась я з кобзарем Власком, який i допомiг менi стати бандуристкою.

В першi роки пiсля революцiї у нас в селi була велика художня самодiяльнiсть. Тодi ми i клуб обладнали на заробленi грошi. Ставили п'єси, спiвали хором, їздили виступати в Макошино, Слобiдку й iншi села. Чоловiк мiй не суперечив, сам виступав у масових сценах парубком, я грала Наталку Полтавку, дiвчину з "Назара Стодолi" та iншi ролi. Скажу не хвастаючи, спiвала я тодi добре дискантом, та ще з бандурою.

— Приїздили до нас в село артисти з Полтави, то я теж з ними їздила по селах i виступала з бандурою. А з Власком останнiй раз ми спiвали в Менi i в Жовтневому в 1941 роцi.

Ми знаємо з розповiдей односельчан, що Євдокiя Федосiївна і далі часто виступала на сценi клубу рiдного села, брала участь у святкових вечорах i концертах.

Господиня розповiдає про своїх дочок Вiкторiю i Раю, яких вона теж навчила грати на бандурi.

— Живуть вони тепер окремо, та пiклуються про мене. Та й садок i город є свої.

Заслуханi в спiв Євдокiї Федосiївни, ми подумали, як нелегко було цiй тепер уже бабусi, а колись молодiй дiвчинi та молодицi, дбати про домашнє господарство, виховувати дiтей, важко працювати на колгоспнiй нивi та разом з цим освоювати гру на бандурi i частувати людей рідною піснею пiд передзвiн свого iнструменту.

Накiнець прощаємось, дякуємо за гостиннiсть, за пiсню, за розповiдi.

— Приїздiть в гостi восени, коли зародить садок, на свiжi яблука та грушi, — запрошувала на прощання господиня.

…Нам не довелось ще раз побувати в гостях у бандуристки. Останнi роки свойого життя Є. Ф. Лемiш провела у своєї доньки в мiстi Сєвєродонецьку Ворошиловградської (Луганської) областi, де i померла 18 липня 1982 року. Там її i поховано.

Та добра слава про одну iз перших бандуристок України живе i донинi, не тiльки в селi Жовтневому та на Чернiгiвщинi, але й серед всього кобзарства.

УЧЕНИЦЯ САМОГО ХОТКЕВИЧА

(ОЛЕСЯ ЛЕВАДНА)

Пальцi нiжно торкаються струн бандури i лине пiсня. Замрiяно всмiхається музикантка, плавно похитується запорошена сивиною голова. Бандуристка частує мене спiвом i згадує молодiсть.

Сиджу в скромнiй кiмнатi дрогобицької квартири, що на міському ринку однiєї з найстарiших кобзарок України — Олесi Федотiївни Левадної. Бандуристцi виповнилось вiсiмдесят, i нинi вона мало нагадує надзвичайної вроди високу, струнку, чепурну дiвчину в вишитiй сорочцi зi стрiчкою в довгiй косi та бандурою на колiнах, яка дивиться на мене з фотографії шiстдесятилiтньої давностi, що висить на стiнi.

— Вже дещо призабула, бо рiдко граю, — виправдовується кобзарка,—але спiваю щодня. Без пiсень не можу!

— А як все починалось? — запитую.

I Олеся Федотiїна розповiдає про себе…

Народилася 14 квiтня 1905 року в Решетилiвцi на Полтавщинi. Змалку полюбила пiсню. Маючи од природи приємний голос, спiвала i в школi, i вдома, i вечорами на вулицi з посестрами з рiдного села.

Якось, почувши спiв дiвчини, її запросив до себе в хату Василь Якович Осадько — освiчена, музично обдарована людина. Вiн добре володiв бандурою i запропонував Олесi навчитися в нього гри на цьому iнструментi.

— Пам'ятаю, — згадує Олеся Федотiївна, коли я прийшла до нього, Осадько взяв свою бандуру, пiдстроїв i заграв пiсню "Як iшов я вулицею раз, раз". Я уважно слухала, пiсня сподобалась. А коли вiн заграв "Думи мої" на слова Т. Г. Шевченка, я була зачарована його грою. Тут же дала згоду. Так почалось моє перше кобзарське навчання.

В. Я. Осадько народився на Харкiвщинi, грав у Харкiвськiй художнiй капелi бандуристiв, а вiдтак створив невеличкий ансамбль кобзарiв, з яким мандрував по Українi. У 1925 роцi переїхав жити в Решетилiвку, де заснував новий ансамбль. Пройшовши науку в Осадька, Левадна також вирiшила взяти в ньому участь. У програмi колективу (вiн давав зокрема —концерти у двох вiддiленнях) були виступи самого керiвника, — В. Я. Осадька, дуетiв i трiо в складi В. Осадька, Г. Пiдгiрного та О. Левадної. Ансамбль успiшно гастролював по Полтавщинi, а в 1927 роцi виступив i в театрi iменi Луначарського в Днiпропетровську.

— Осадько, — розповiдає Олеся Федотiївна, — був здiбним музикантом, добрим органiзатором i керiвником. На жаль, згодом вiн виїхав з Решетилiвки, i мої виступи пiд його орудою закiнчились. Я стала думати, як менi бути далi. Згодом приєдналася до капели бандуристiв iменi М. Кравченка, з якою виступала в гастрольних поїздках по Київщинi, а вiдтак почала працювати з Дмитром Андрусенком, Григорiєм Пiдгiрним, Степаном Журманом та Iваном Крамарем в ансамблi "Кобзарi Полтавщини". Виступали у Полтавськiй, Харкiвськiй та Кiровоградськiй областях.

У 1930 роцi Олеся переїхала жити в мiсто Красноград до своєї сестри. Там почала вчитися на торговельних курсах.

— Але до торгiвлi в мене не було нi хисту, нi бажання. Я хотiла спiвати, i коли в Красноград приїхали з концертом харкiвськi бандуристи, пiсля їх виступу нiяк не могла знов стати за прилавок. До того ж брат привiв пiсля концерту в хату жiнку–фольклористку i студента Харкiвського унiверситету, котрi приїхали з бандуристами. Попросив мене заграти. Та бандура, яку я не брала до рук пiвроку, була розстроєна, а менi до цього нiколи не доводилося самiй настроювати iнструмент. Я розплакалася й вiдмовилась грати. Тодi, перепросивши, брат повiв гостей до поїзда.

Як же я була здивована, коли в найближчу суботу пiсля концерту харкiвських бандуристiв, вийшовши на вулицю, побачила афiшу: "…Завтра, в недiлю, у мiсцевому клубi вiдбудеться концерт бандуристки Олесi Левадної". Мiй концерт! Я нiколи не виступала як солiстка. Розгубившись, повернулася до хати з плачем. Аби заспокоїти мене, брат признався: це вiн виготовив i розклеїв по всьому мiсту афiшi, а перед цим запросив на концерт тих самих фольклористку та студента.

Спробувала ще раз вiдмовитись, розумiючи, що перед слухачами з унiверситету та земляками треба виступити на рiвнi, а я давно не грала й часу на пiдготовку обмаль. Але коли брат сказав, що в клубi почали продавати квитки, зрозумiла: виходу немає, треба виступати.

Увесь час, який залишався до концерту, готувалася. З допомогою брата, котрий добре грав на скрипцi, настроїла бандуру, вийняла зi скринi свою вишивану сорочку, святкову спiдницю й намисто. З допомогою сестри позичила у багатих євреївсусiдiв гарнi червонi черевики.

Клуб був переповнений. Серед глядачiв — багато вiйськових, молодi. В першому ряду сидiли фольклористка i студент з блокнотами в руках. Спершу я дуже розхвилювалась, але згодом заспокоїлася i, мабуть, далi виступала непогано.

Потiм мене вiтали, бажали нових успiхiв, закидали квiтами. I я була на сьомому небi, вважаючи, що досягла найвищих вершин, про якi тiльки можна мрiяти, хоч тепер розумiю: нiчим, крiм доброго голосу, тодi здивувати глядачiв не могла. Пiсля концерту фольклористка й, особливо, студент почали радити менi їхати в Харкiв навчатися кобзарського мистецтва. Я була вельми здивована i спершу вiдмовлялась. Тодi студент сказав, що в Харковi працює i дає уроки гри на бандурi справжнiй вiртуоз — Гнат Хоткевич, що вчитися в нього — велике щастя. Фольклористка додала чимало цiкавого, i я, порадившись iз сестрою й братом, уже наступного дня вирушила поїздом до Харкова.

Знайомий студент зустрiв мене, привiв у Харкiвський музичнодраматичний iнститут, допомiг написати заяву з проханням допустити до вступних iспитiв. Кiлька ночей я провела на вокзалi, поки, нарештi, настав день прослуховування.

Вже зранку перед екзаменацiйною аудиторiєю зiбралося багато абiтурiєнтiв. Усi говорили про свiтило iнституту професора Чемезова, який працював з вокалiстами. Всi ми страшенно хвилювалися. Я зазирнула крiзь замкову шпарину i побачила комiсiю. Посерединi, як менi пояснили знавцi, сидiв головуючий — сам професор Чемезов.

Нарештi дверi вiдчинилися, i запросили мене. Першу пiсню комiсiя вислухала мовчки. Не викликала особливого ентузiазму i друга, комсомольська, яку я спiвала пiд супровiд рояля. Нарештi скромний чорнявий чоловiк, котрий сидiв поруч Чемезова, попросив мене виконати щонебуть пiд бандуру. Я заграла й проспiвала кiлька народних дiвочих пiсень. Члени комiсiї ожили — мiй спiв сподобався. Я не зводила очей з професора Чемезова й думала, чому немає Хоткевича — вiн мiг би посправжньому оцiнити мою гру на бандурi. А коли на прохання когось iз членiв комiсiї виконала декiлька iнструментальних творiв (козачок, метелицю i ще якусь в'язанку народних мелодiй), професор Чемезов сказав: "Достатньо! Ви прийнятi й будете займатися у класi Гната Хоткевича!".

Мов на крилах, вибiгла я з аудиторiї, де вiдбувалося прослуховування, i, переповнена щастям, пiшла влаштовуватись в гуртожиток.

Через кiлька днiв почалися заняття. Я з бандурою через плече стояла перед дверима з написом "Клас Г. Хоткевича". Яким же було розчарування, коли, вiдчинивши дверi, побачила перед собою того самого чорнявого чоловiка, котрий сидiв пiд час екзаменiв поруч iз професором Чемезовим. "Я — Гнат Хоткевич, — вiдрекомендувався вiн ,— буду вчити вас грати на бандурi!".

Уроки мiй педагог проводив чiтко, цiкаво, був дуже пунктуальним i акуратним, до чого привчав i нас. З кожним заняттям я засвоювала все новi й новi прийоми гри, вдосконалювала технiку. От коли збагнула, як мало знала!

Наприкiнцi кожного уроку, якщо залишалося трохи часу, або й пiсля занять Гнат Мартинович любив розповiдати нам про походження бандури, конструкцiю i вдосконалення цього iнструмента, свої задуми, зустрiчi з кобзарями, перебування в Галичинi.

На кожен урок до Хоткевича я йшла з радiстю, хоч часто i хвилювалася. Крiм того, займалася вокалом у професора Чемезова.

На жаль, Гнат Мартинович почав дедалi частiше хворiти, а згодом i зовсiм злiг. Пам'ятаю, як на прохання його дружини я приносила лiки, що їх варила знайома знахарка. Вчитель приймав мене завжди з усмiшкою, хоч все бiльше пiдупадав на силi. Врештi, коли я в один з вечорiв прийшла вiдвiдати Хоткевича, мене до нього не допустили: сказали, що стан його здоров'я значно погiршився.

Так закiнчилось моє навчання у знаменитого бандуриста. Через кiлька мiсяцiв Гната Мартиновича не стало.

…Олеся Федотiївна Левадна почала працювати в Харкiвськiй державнiй фiлармонiї, виступала в складi ансамблю бандуристiв i як солiстка.

— Якось пiсля одного з моїх концертних виступiв на Харкiвщинi, — згадує вона, — до мене пiдiйшов слiпий кобзар. Чорнявий, бiдно, але акуратно вдягнений, вiн був на голову вищий за мене i чимось приваблював. "Як ти, доню, гарно грала, — сказав. — Дай глянути на тебе!".

Я до того нiколи близько не спiлкувалася зi слiпими людьми, тому його слова здивували мене. Але кобзар упевнено пiдiйшов ближче, легенько поклав менi на плече руку i промовив: "Спасибi, дочко, за пiснi! Спасибi, що порадувала людей i мене, старого. Щасти тобi в твоїй нелегкiй працi! А граєш ти славно, спасибi!"

I тодi я на радощах вигукнула: "Так я ж учениця самого Хоткевича!".

Цю зустрiч зi слiпим кобзарем Левадна запам'ятала назавжди й дуже шкодувала, що не розпитала кобзаря, як його звуть, звiдки вiн, не послухала його пiсень, а може, й дум.

А потiм почалася вiйна. У 1944–1946 роках Олеся Левадна гастролювала разом з Українським державним драматичним театром УРСР iменi Т. Шевченка, виступала i в Москвi. У 1946 роцi працювала в Тернопiльськiй фiлармонiї, а з 1948 го — в Дрогобичi в ансамблi пiснi й танцю "Прикарпаття", який згодом почав називатись "Верховина".

У репертуарi О. Ф. Левадної, однiєї з перших бандуристок радянського часу, переважали українськi народнi дiвочi пiснi. Виконувала вона також твори на слова Т. Г. Шевченка, класичнi кобзарськi речi.

З 1960 року О. Левадна — пенсiонерка, жила в Дрогобичi. Як цiнну релiквiю зберiгала старовинну бандуру роботи одного з харкiвських народних майстрiв, подаровану братом, та з пошаною згадувала свого вчителя Гната Хоткевича, якому багато чим завдячувала.

…Немає вже серед нас Олесi Федотiївни Левадної, померла вона 3 березня 1988 року, але залишився свiтлий спогад про українського соловейка, славну ученицю видатного Гната Хоткевича.

На будинку в Дрогобичі, де жила одна із перших сучасних бандуристок України, 28 травня 1999 року відкрито меморіальну таблицю. Посвячення таблиці перетворилось у справжнє свято. Прибуло багато священиків, зі спогадами виступали сучасники, гралиспівали кобзарі й бандуристи Львівщини, молодь, діти. Майоріли прапори незалежної України.

БУРЯ, ПОРОДЖЕНА КОБЗОЮ

(ГРИГОРІЙ ІЛЬЧЕНКО)

Про народного кобзаря Григорiя Миколайовича Iльченка та його виконавську майстернiсть я чув багато схвальних вiдгукiв i вiд кобзарiвпрофесiоналiв, i вiд рiзних шанувальникiв кобзарського мистецтва. Але почути кобзаря довелося тiльки у 1969 роцi, коли було органiзовано перший виступ групи народних спiвцiв у Львовi. Я був тоді членом правлiння Об'єднання кобзарiв України при музичнохоровому товариствi УРСР i брав безпосередню участь в органiзацiї цих концертiв.

Пiсля виступу я попросив Iльченка розповiсти про своє життя.

— Може, й справдi згодиться для iсторiї нашого кобзарського мистецтва, — погодився кобзар i почав свою розповiдь…

— Було лiто 1922 року. Недiля. Ще iзза обрiю не виткнулося ранкове сонце, а Полтавським шляхом торохкотiли вози, — то на базар до Валок поспiшали люди з ближнiх i дальнiх сiл i хуторiв. Пiшов i я, — вiв свою розповiдь Григорiй Iльченко, — i побачив на базарi слiпого кобзаря Макара Христенка. Той виконував думи та iсторичнi пiснi, тужливо спiвав людям про минуле, далi переходив на лiричнi, а то й побутовi та веселi жартiвливi. Я не вiдривав очей вiд спiвця, затамувавши подих, слухав його гру та спiв i все думав: "Оце iнструмент! Оце музика!"

"Свiт став немилий менi без кобзи, — писав згодом про цi днi в одному з листiв до мене Iльченко, — i де б не був — чи вдома, чи у Валках, чи в кузнi, де я тодi працював, — усе думав: "Де роздобути кобзу?"

Якось Григорiй дізнався, що в селi Гонтiв Яр в одних людей є стара кобза. Побiг вiн туди, та як не просив, йому не продали, а тільки дали на деякий час пограти. Пробула вона в хлопця щось з пiвроку. З того часу почалося для нього, як вiн потiм згадував, нове життя. Спершу вчився грати самотужки, а згодом попросився на науку до кобзаря Христенка, вiд якого перейняв не тiльки дещо з репертуару, але й арсенал кобзарських традицiй, вмiння донести до слухачiв засобом спiву i гри на кобзi задум, закладений у творi.

— Я вже вмiв виконувати кiлька творiв, — розповiдав Iльченко, — коли до мене якось пiдiйшов один старезний дiдусь i признався, що в нього є те, що я шукаю, — стара кобза. Взяв я її i торкнув кiлька струн, що вцiлiли. Свiжо i щиро задзвенiла, неначе радiючи, що про неї згадали.

Пiдремонтував i вiдтодi вирiшив твердо: доля моя кобзарська! Так розпочалося нове, справдi кобзарське життя.

1926 року до Валок приїхала Харкiвська капела бандуристiв. Побачили капеляни на вiтринi фотографiю: молодий хлопець грає на кобзi. Розпитали, хто такий, завiтали i запросили до капели. Так Григорiй став учасником, а згодом головою Харкiвської художньої капели кобзарiв iм. Т. Г. Шевченка, в якiй грав i спiвав до 1928 року.

Мандруючи з капелою, Григорій уперше побачив у Ялті море. Враження було незабутнє. Молодий кобзар милувався голубим краєвидом, слухав "музику моря" у час шторму. Вiн закривав очі, i йому ввижались на гребенях хвиль запорiзькi чайки з вiдважними чубатими лицарямикозаками. I тодi зародився задум створити свiй варiант думи "Буря на Чорному морi", який і донині вважається чи не найкращим здобутком кобзаря, увiйшов до золотого фонду кобзарського мистецтва.

У роки Великої вiтчизняної вiйни Iльченко часто виступає перед бійцями. З гнiвом i обуренням слухав вiн розповiдь очевидцiв про спалення фашистами шпиталю у Харковi. Цій події вiн присвятив "То не грiм над степами гуркоче", а також "Моя сердешна Україна" та сповнену гнiву думу "Про матiрудову" ("То не чорнi круки налетiли"…).

В кiнцi вiйни Iльченковi довелося їздити по Київщинi з Володимиром Сосюрою та Сергiєм Воскрекасенком. Слухав його гру та давав високу оцiнку кобзарськiй майстерностi і Максим Рильський.

В одному з листiв до мене Г. М. Iльченко писав: "Дорогий Богдане Михайловичу! Сповiщаю, що 21 лютого менi виповниться сiм десяткiв… За себе скажу, що кобзарюю потрохи, в середньому по 13 виступiв на мiсяць. Далеко вже не їздю, а найчастiше виступаю по заводах та фабриках в обiдню перерву безпосередньо в цехах. Сприймають дуже добре. Минулого року був на кiнозйомках у картинi "Україна вчора, сьогоднi i завтра", знiмала тут, у Харкові, Київська кінофабрика. Знімали в саду Шевченка, пiд столiтнiм дубом. Спiвав я думу про Україну. Режисер казав, що для Канади, але буде i у нас. Та не знаю, коли буде"…

Далi кобзар писав про деякi свої задуми. Та не всі вдалося йому здiйснити. Як i колишнi умови режиму сталiнщини, умови перiоду застою не сприяли повному розвитку багатостороннiх зацiкавлень та непересiчного таланту кобзаря.

Скоро його не стало. Помер Г. М. Iльченко 1975 року, похований в Харковi, де вiн провiв останнi літа свого життя.

…Коли я нещодавно проглядав свiй архiв, серед листiв мою увагу привернула подарована кобзарем з дарчим написом i автографом плакетка "Кобзар Григорiй Iльченко", випущена 1971 року книжковою фабрикою iм. М. В. Фрунзе. На ній два портрети кобзаря, текст його кобзарського маршу, а також вислiв Максима Рильського про Iльченка: "…збирач i популяризатор народнопоетичної творчостi, вiн внiс помiтний вклад у розвиток культури українського народу".

Багато незабутнiх свiтлих спогадiв залишилось вiд зустрiчі з кобзарем Григорiєм Iльченком. I чи не найбiльш яскравий — враження вiд народженої його кобзою знаменитої думи "Буря на Чорному морi".

КОБЗАРЯ СЛУХАЛИ І В ЦЕХАХ

(АНАТОЛІЙ ПАРФЕНЕНКО)

Про кобзаря Парфененка я вперше довідався від харківського кобзаря Григорія Ільченка. А весною 1967 року я вперше почув виступ і самого Парфененка. Розпочалось наше листування, на основі якого я склав творчу біографію цього кобзаря, який вміло пропагував де міг українську народну пісню, продовжував кращі кобзарські традиції, часто виступаючи навіть в цехах численних харківських заводів.

…Народився Анатолiй Захарович Парфененко 1913 року в селi Покровському на Днiпропетровщинi. Батько його загинув вiд рук бiлогвардійців, коли хлопцевi було всього п'ять рокiв. Живучи у дiда в с. Катеринiвцi, Анатолiй любив слухати пiснi, якi спiвала молодь, повертаючись з поля додому, а в святковi днi на сiльському майданi милувався дiвочими хороводами. Та незабаром вiн тяжко захворiв i втратив зiр. Пiсля невдалого лiкування, дiд одвiз його до Днiпропетровського будинкуiнтернату для слiпих.

В той час будинкомiнтернатом завiдував Олександр Михайлович Литвинов — палкий любитель музики, чудовий скрипаль. Вечорами у своєму кабiнетi вiн подовгу грав на скрипцi.

— Я, сидячи недалечко, годинами слухав чарiвнi мелодiї, що лились через вiдчинене вiкно кабiнету i викликали в мене справжню насолоду i любов до музики, — згадує Парфененко.

При інтернаті діяв гарний хор та оркестр народних iнструментiв. Парфененко почав спiвати у хорi i вчитись грати на мандолiнi.

Якось вiн почув виступ бандуриста Iвана Носачевського з Днiпропетровська; вiн виконував iсторичнi, лiричнi та жартiвливi народнi пiснi.

— Виконання творiв Носачевським було емоцiйне. Особливо менi сподобались "Пiсня про Морозенка", "Про козака Супруна", — згадує Парфененко. — Голос цього кобзаря та нiжнi звуки так вплинули на мене, що я твердо вирiшив стати бандуристом.

Через деякий час на одному із концертiв Парфененко почув гру старого бандуриста Часника, до якого i попросився в науку.

— Ти ще дуже малий, хлопче, — сказав Часник. Але, послухавши, як вiн спiває, погодився вчити його гри на бандурi. Та, на жаль, вчив його старий майстер недовго, бо незабаром помер.

Залишившись без учителя, Анатолiй вирушив у мандри по Українi. В Полтавi вiн зустрiвся з кобзарем Кушнериком, з яким поїхав до Миргорода, де й оселився. Придбавши бандуру, вiн почав самостiйно опановувати технiку гри, за мiсяць Анатолiй мiг уже виконувати кiлька пiсень. Згодом у Миргородi вiн познайомився з бригадою бандуристiв, де працював Павло Грищенко. У Грищенка юнак придбав першу вдосконалену бандуру з усiма пiвтонами та басами (роботи Iвана Скляра) з нею i почав своє самостiйне кобзарювання.

Мандруючи по Українi, Парфененко познайомився з Єгором Мовчаном, вiд якого перейняв задушевнiсть виконання лiричних пiсень; з Петром Гузем, у якого навчився майстерно виконувати жартiвливi пiснi та гуморески. У Ромнах Парфененко зустрiв кобзарiв Бедрiна та Адамцевича, а на Чернiгiвщинi познайомився з Мициком, Лукашем, Мельником, на Київщинi бачився з кобзарем Носачем, Iванченком та Маркевичем , а також з бандуристамипрофесiоналами Баштаном, Кухтою, Перепелюком, Глушком. Знайомство з народними кобзарями та бандуристамипрофесiоналами помiтно вплинуло на формування мистецького свiтогляду Парфененка. Вдосконалюється технiка його гри, збагачується репертуар, зрiє талант спiвакаiмпровiзатора.

В роки Великої вiтчизняної вiйни Анатолiй Захарович жив бiля станцiї Ромодан на Полтавщинi. Часто ходив вiн по навколишнiх селах, де виконував антифашистськi пiснi. Пiсля звiльнення Полтавщини вiд фашистських загарбникiв кобзар разом з вiйськовою культбригадою виступав перед радянськими воїнами, робітниками та селянами.

Пiсля вiйни Парфененко з бандуристом Дмитром Павловичем Самiйленком органiзував капелу бандуристiв на Миргородському круп'яному заводi. В 1957 році вiн переїхав до Харкова, де працював слюсаремскладальником в учбововиробничому пiдприємствi Українського товариства слiпих.

Парфененко бере активну участь в художнiй самодiяльностi пiдприємства: керує вокальним секстетом, виступає як солiстбандурист.

В цей перiод Парфененко, разом з кобзарем Григорiєм Iльченком, наскільки дозволяла комуністична цензура, долаючи перепони і заборони, виступав по заводах i фабриках, у клубах та палацах культури з тематичними лекцiямиконцертами: "Українська народна пiсня та дума", "Т. Г. Шевчеко i народна пiсня" тощо.

Аналiзуючи виконавську дiяльнiсть А. Парфененка, слiд відзначити особливо вдале виконання ним лiричних пiсень. Та й сам вiн складає переважно лiричнi твори ("Вечiрня пiсня", "Я її покохав", "Очi", "Соловейко"). Парфененко також створив пiснюдуму "Про Корейську вiйну", пісню "Про Ковпака", а також написав музику до "Пiснi про перших космонавтiв" на слова П. Глазового, "Вiтер з гаєм розмовляє" (слова Т. Шевченка). Парфененку належить i кiлька обробок українських народних пiсень для бандури.

Напередодні досягнення Україною своєї незалежності згуртував біля себе молодих ентузіастів кобзарського мистецтва, виступав на зборах та маніфестаціях, а також на площах та скверах Харкова вже під українськими синьожовтими прапорами, виконуючи патріотичні пісні. Палко підтримував зачинателів збору коштів для побудови пам'ятника загиблим кобзарям, який встановлений в Харкові.

Помер Анатолій Захарович Парфененко 5серпня 1990 року, похований в Харкові.

БАНДУРА, ГАРТОВАНА В БОЯХ

(СТЕПАН ТОПІРЕЦЬ)

Серед експонатiв перiоду Громадянської вiйни Львiвського iсторичного музею, — численної зброї, вiдзнак героїв та воєнних трофеїв, увагу вiдвiдувачiв привертає старовинний народний музичний iнструмент — бандура. Невiдомий народний умiлець надав бандурi багато оригiнально вирiшених деталей: своєрiднi виступи на приструннику, повнi фантазiї чепурнi завитушки на головцi iнструменту, цiкавої форми два отвори–голосники у виглядi розширених посерединi i звужених на кiнцях щiлин. Краї верхняка бандури оздобленi вiзерунком на зразок української народної вишивки, вмiло iнкрустованої перламутром. На самому верхняку нижче голосникiв нанесено мистецьке зображення багатовiкового дуба, що розпустив свої вiти над СлавутичемДнiпром, а на дальному планi виднiє українське село, з чепурними бiлими хатками та рясними вишневими садками. А крайня хатка пiд стрiхою неначе нагадує хату великого Кобзаря.

Пiд бандурою короткий напис: "Бандура козака С. В. Топiрця".

…Одержавши в музеї адресу, добираюсь на околицю міста, щоб познайомитись з вершникомбандуристом, який за своїми плечима, поряд з рушницею, пронiс через воєннi лихолiття легендарну бандуру.

— Степана Васильовича знайдете в садку, що он там, за домами, певно, десь бiля куреня, — пояснили менi сусiди, коли я став розпитувати, де знаходиться його квартира у новому домi за вказаною адресою.

Я йшов стежкою просторого великого саду школиiнтернату. Бiльшiсть дерев вже була рясно обсипана бiлим цвiтом, в якому гуділи бджоли, пахло медом i терпкою свiжiстю зеленої трави…

На однiй iз алей я ще здалеку завважив високу фiгуру лiтньої вже людини. Я пiдiйшов ближче.

— Степан Васильович Топiрець, гвардiї старшина у вiдставцi першого кiнного корпусу козацтва, — клацнув чобiтьми i сильно потис мені руку наглядач саду, всмiхаючись, коли я коротко розповiв, що розшукую колишнього власника легендарної бандури, що демонструється у Львiвському iсторичному музеї.

— Проходьте он туди, там у нас i столик, i лавочки бiля куреня, тут вiдпочинемо i поговоримо, — ласкаво запросив мене чолов'яга у вишиванiй сорочцi та синiх козацьких шароварах з червоними лампасами. Йому вже було за сiмдесят, але чорних довгих козацьких вусiв ще майже не торкалася сивина. Тiльки краї буйної колись чуприни вже бiлiли на головi.

Ми зручно вмостились на лавочцi бiля вкритого свiжоскошеною травою куреня. Господар винiс i поставив на столику дзбан доброго домашньої роботи квасу, заправленого медом.

Втамувавши спрагу, я попросив Степана Васильовича розповiсти про себе.

…Народився я 1898 року в селi Курган на Лебединщинi, — почав неспiшно розповiдь Топiрець .— Коли менi було сiм рокiв, наша сiм'я переїхала в Лебедин, де батько столярував, заробляючи на прожиток. В тi часи в Лебединi часто можна було почути гру старих кобзарiв. Серед них видiлявся безногий дiдуган, якого звали Остап Редька. Вiн часто бував у нас вдома, куди запрошував його батько, щоб послухати гру i спiв.

Батько мiй, дiд i прадiд були козацького роду i самi козакували, отож, любили слухати, як одноногий старий кобзар пiд звуки своєї кобзи розповiдав про козацькi походи, героїчне минуле нашого народу та прославлених героїв.

— Вiд Остапа Редьки, — вiв далi розповiдь Топiрець, — я й перейняв цю велику любов до рiдної пiснi, до народного iнструменту кобзибандури. Вiд старого Остапа я придбав i першу бандуру, вiд нього i навчився грати на нiй.

— Згодом, в пошуках заробiтку батько, а з ним уся наша сiм'я, переїхали жити в Харкiв, де я познайомився з прекрасною людиною, учителем i бандуристом Олександром Васильовичем Досенком, в якого й навчився справжнього кобзарського мистецтва.

— Скоро з допомогою Досенка була придбана i ця бандура, з якою я нерозлучно пройшов бiльше 50 рокiв свойого кобзарського життя, i яка нинi зберiгається у Львiвському iсторичному музеї…

Нащадок запорiзьких козакiв, С. В. Топiрець вже в юнацькi роки, а було це в 1915 роцi, разом з батьком i нерозлучною кобзоюбандурою пiшов козакувати. Нелегкий та складний бойовий шлях пройшов ветеран трьох воєн зi своєю вiрною супутницею.

Безстрашний розвiдник 3 го Кубанського кавалерiйського козачого полку, учасник Громадянської вiйни, бравий вершник I го кiнного корпусу козацтва, С. В. Топiрець серед жорстоких боїв та затяжних походiв завжди знаходив час i мужнiсть, щоб пiд гуркiт гармат та передзвiн своєї бандури спiвати славним лицарямкiннотникам народних українських пiсень.

Пiсля закiнчення Громадянської вiйни, бандура Степана Топiрця була його супутницею по мирних дорогах життя. А коли фашистськi загарбники вдерлися на рiдну землю, вiн командував взводом у першому кiнному корпусi.

— Зi своєю подругою–бандурою, — згадує С. Топiрець, — я не розлучався нiколи. Вона i тугу розганяла, i товариство звеселяла, мене не раз виручала…

— Якось ще в Громадянську вiйну, — вiв далi бравий вершник, — на мене, ще молодого зовсiм тодi кiннотника, насiло кiлька бiлогвардiйцiв. На допомогу скакали товаришi, i я вiдбивався як мiг. Але один iз бiлогвардiйцiв таки рубанув мене по плечу. Я встиг пiдставити свою шаблю, але кiнець ворожої шаблюки досягнув мойого плеча, ковзнув по ручцi бандури i ледве зачепив — розрiзав рукав моєї свитки. Якби не бандура на плечах, залишився б я тодi без руки. А шийку бандури прийшлося вiдновити. Знак вiд шаблi на бандурi видно i понинi.

В час Великої Вiтчизняної вiйни, якось в галопi, проскакуючи повз палаючий лiс, раптом звалився мiй смертельно поранений кiнь. Мене вiдкинуло, i я вдарився об палаюче дерево, знепритомнiв. Коли очуняв, побачив, що на менi горить шинель, обличчя все в кровi. Я попробував пiднятись i почув, як зойкнули на плечах струни бандури. Я майже нiчого не бачив, бо кров заливала очi. Встиг тiльки обмацати бандуру. На диво вона була майже неушкодженою. Порвались тiльки деякi струни. Мене швидко пiдiбрали товаришi i, як виявилось, все обiйшлось лише легкими подряпинами та ударом головою об землю.

В мiстечку Колках на Волинi, при лiквiдацiї групи фашистiв, Степан Топiрець був тяжко поранений. Спочатку лiкували "Старшину гвардiївуса" (так любовно називали свого однополчанинабандуриста бойовi друзi за його пишнi козацькi вуса) в Києвi, а вiдтак переправили у лiкарню до Львова.

Вiдпрацювавши в пiслявоєнний перiод майже 20 рокiв слюсарем на Львiвському механiчному заводi, Степан Васильович заслужив належний вiдпочинок. Та не змiг сидiти без дiла справжнiй козак. Тiсно було йому i в просторiй квартирi в новому будинку на околиці Львова. Вiн завжди знаходив собi роботу i на заводi, i бiля дому. Тому i взявся доглядати величенький фруктовий сад школиiнтернату, що поруч з його домом. Там вiн збудував курiнь на взiрець козацького, де проводив майже всю теплу пору, там годував i прирученого орла, — величавого та гордого.

Нинi вже немає серед живих козакабандуриста Степана Васильовича Топiрця. Вiн помер 1979 року i з козацькими почестями похоронений на Янiвському цвинтарi.

Багато цiкавих документiв, десятки фотографiй, численнi бойовi пам'ятки та нагороди, запискиспогади про своє кобзарювання, про бойовi походи, про бувальщину на пройденому життєвому шляху зберiгаються в домашньому архiвi козакабандуриста.

А гiдна пошани, овiяна славою i димом бойових походiв, бандура С. В. Топiрця, нагадує численним вiдвiдувачам музею про безстрашного воїна, козакабандуриста, який пронiс її по складних дорогах життя, славлячи ратнi подвиги козакiвгероїв, рiдну Батькiвщину, невмирущу народну правду.

БАНДУРА I МОРЕ

(ОСТАП КІНДРАЧУК)

Стояв гарний лiтнiй сонячний полудень. Зi сторони моря несло приємною прохолодою. Тiнистими алеями набережної Ялти проходжувались вiдпочиваючi. На лавочках пiд платанами зачитались свiжими газетами пенсiонери. Над пристанню покрикували чайки. Погойдувались бiля причалiв судна.

Була обiдня пора. До вiдходу рейсової крилатої "Комети", якою я вибирався в Севастополь, i на яку заздалегiдь придбав квитка, залишалось ще бiльше години. Я проходжувався по причалу, спостерiгаючи за зграєю чайок, яких пiдгодовували засмаглi матроси…

Вiйнув вiтер з моря, i до вух моїх донеслись такi близькi менi i знайомi звуки бандури. Бандура i море — щось незвичного було в поєднаннi цих понять. Та я не помилявся. З палуби крилатої "Комети", що погойдувалась легко на хвилях бiля причалу, неслась мелодiя народної думи "Про козака бандуриста". Звуки то посилювались, то завмирали, а дзвiнкий приємний баритон душевно виводив:

…Кобзо моя, дружино вiрная,

Бандуро моя мальованая…

Я аж тепер помiтив, що на стiльцi на палубi сидить з бандурою на колiнах, мов би ласкаво пригортаючи iнструмент до своїх грудей, середнiх лiт музикант в матроськiй формi i спiває народну думу, а довкола нього розсiлись, хто на чому, цiла група iнших морякiв.

Я зупинився i, мов зачарований, вслухався в щедрi звуки думи, якi лились з палуби судна. Бандурист весь вiддавався грi та спiву, повних емоцiй i виконавського пафосу. Кожна фраза, кожен звук немов народжувалися з горнила глибоких почуттiв i, помноженi на високу виконавську майстернiсть, захоплювали, вражали слухачiв.

Бiля мене зупинилось ще декiлька перехожих, i далi поступово зiбрався чималий гурт. А коли бандурист закiнчив думу, всi спершу завмерли в очiкуваннi, а вiдтак дружньо зааплодували. Так я вперше познайомився з кобзарембандуристом iз Ялти, членом одного iз екiпажiв швидкiсного теплохода "Комета" Остапом Юрковичем Кiндрачуком. Ми розговорились...

— Чорному морю я посвятив бiльшу частину свого життя, — почав свою розповiдь Остап Юркович, — i роботи, не зв'язаної з морем не можу собi уявити. Як кожний моряк, я постiйно стараюсь, як можна бiльше розширити свої знання про море, — наше спiльне робоче мiсце. В цьому менi допомагають книги з морських спецiальностей, художня лiтература на морську тематику, образотворча маринiстика i… бандура. Так, так, не дивуйтесь, саме бандура! Коли я дома, вона висить на стiнi, завжди пiд рукою, коли ж я виходжу в море на моїй крилатiй "Кометi", вона теж завжди зi мною. Буває, що судно задержиться денебудь в Новоросiйську, Севастополi чи Одесi, на морi бушує шторм або залягає густий туман, i тодi пiсля звичних корабельних робiт менi просто не обiйтись без моєї бандури в очiкуваннi рейсу.

— Бандура i море — спiвставлення нинi може не зовсiм звичне, але коли згадати нашу iсторiю, особливо славнозвiсних козакiвзапорожцiв, яких без кобзибандури i уявити собi важко, i якi на своїх суднахчайках смiливо долали незмiримi морськi простори, то стане зрозумiло, що цi два поняття не такi вже й чужi.

I Кiдрачук згадав, що частина народних дум складає старинний чорноморський епос нашого роду. В таких думах, як "Олексiй Попович", "Iван Богуславець — гетьман запорiзький", "Розмова Днiпра з Дунаєм", "Запорожцi пiд Iзмаїлом" — вiдтворюються подiї боротьби за Чорноморське побережжя. В мiстах Причорномор'я виступали вiдомi кобзарi Гнат Гончаренко, Петро Ткаченко, Григорiй Кожушко, Iван КучугураКучеренко, Степан Пасюга. Були i свої чорноморськi кобзарiбандуристи, i свої майстри по виготовленню кобз–бандур, серед них слiд назвати Герживан Лапiя, який виготовляв iнструмент iз мiсцевих порiд дерев. Серед кобзарiв Причорномор'я можна назвати розвiдника Третього Кубанського Червонокозачого кiнного полку Степана Топiрця, вiдомого Сiмферопольського бандуриста, виконавця дум КарпаЛудильника та iнших.

Мiй спiврозмовник виявився не тiльки прекрасним моряком i бандуристом, але й широко ерудованою, всесторонньо обдарованою людиною. I менi було цiкаво довiдатись про цю непересiчну людину як можна бiльше.

…Народився Остап Юркович Кiндрачук 13 листопада 1937 року в селi Котикiвка Городенкiвського району бувшої Станiславської (нинi IваноФранкiвської) областi, в небагатiй селянськiй сiм'ї. Вся родина любила народну пiсню, а батько Остапа — Юрiй Миколайович, був ведучим спiваком в сiльському хорi, грав головних дiйових осiб в аматорських виставах, що час вiд часу ставились сiльськими ентузiастами в мiсцевiй читальнi. Малий Остап з непiдробним дитячим захопленням нераз уважно слiдкував за батьковими перевтiленнями на сценi, то в козака Назара, то в парубка полтавчанина Петра, то ще в когось iз дiйових осiб. А одного разу малого Остапа пiд час святкування Шевченкiвського ювiлею одягли у вишивану сорочку i широчезнi шароварики з тканим поясом та доручили бути поводирем слiпого дiдусякобзаря з бандурою i знаходитись увесь час на сценi, поки вiн не закiнчить грати. Цi чарiвнi хвилини залишились в пам'ятi Кiндрачука назавжди. Про цей епiзод розповiв Остап письменниковi Олесевi Гончару, який в 70х роках вiдпочивав в Ялтi, i якому випадково доводилось слухати гру Кiндрачука. Письменник вiдобразив бандуриста в свойому романi "Берег любовi" (Київ, 1976, стор.162 ).

На жаль, той куточок прикарпатського Покуття, де розташоване рiдне село Кiндрачука, не був у сфері кобзарської активностi в тi часи, i слухати народних пiсень в супроводi бандури йому не доводилось протягом двох десятирiч.

Пiд час навчання в школi Остап дуже любив спiвати козацьких, чумацьких та гуцульських пiсень. Але, оскiльки ця категорiя пiсень майже не входила в репертуар шкiльної чи клубної самодiяльностi, то вiн не брав у нiй участi, а спiвав або сам, або з мачухою, яка пiсля смертi матерi в 1943 роцi, стала його найближчою вихователькою.

Якось, коли Остап вчився вже в 9 класi, вiн почув по радiо виступ Державної капели бандуристiв. Згадалась перша зустрiч з кобзарем на сценi на Шевченкiвському вечорi. I, Остап, роздобувши збiрничок пiсень i дум, вивчив тексти усiх вмiщених там дум.

Як і багато iнших хлопчакiв шкiльного вiку, Остап мрiяв стати моряком, самому звiдати морськi шляхидороги, що їх прокладали по Чорному морю "чубатi завзятi слов'янизапорожцi", пiд час своїх визвольних походiв на невольницькi ринки Криму i Туреччини. Тому слова думи "…тай за Тендер погуляти, турка пошукати…" стали своєрiдним, напiвжартiвливим девiзом юнака, i врештiрешт допомогли стати правдивим моряком Ялтинського морфлоту. Тут, у Ялтi, де менше всього можна було чекати, вiдбулася знову зустрiч Остапа з бандурою, яка, як i море, полонила його назавжди.

…Якось весняного популудня 1964 року, йдучи по затишнiй вулицi iм. Лiткенса, повз Ялтинський будинок культури медичних працiвникiв, Остап не повiрив своїм вухам i став, як вкопаний. З далекого дитинства, майже через двадцять рокiв до нього доносилась справжня кобзарська музика. Вона звучала не в уявi, а насправдi, i Остап пiшов назустрiч музицi. Дверi були вiдчиненi, i хлопець побачив з десяток людей найрiзноманiтнiшого вiку: хлопцiв i чоловiкiв, дiвчат i жiнок. Всi вони були в українських народних строях, i, сидячи на сценi, держали на колiнах бандури, а сердитий дядько у вишитiй сорочцi розпiкав деяких iз них за "лiнь", "небажання думати" i повну "вiдсутнiсть тями" в кобзарському мистецтвi. Як виявилось потiм, це був засновник i керiвник ялтинської капели бандуристiв iм. Степана Руданського Олексiй Федорович Нирко. Вiн зразу звернув увагу на Остапа, висловивши вголос здогад, що прибулий, мабуть, теж "лобуряка" i "лiнюх", яких немало тут ходить, i якi "компрометують i пiдривають кобзарське мистецтво з середини своєю безiнiцiативнiстю i бездiяльнiстю". На запевнення Остапа, що вiн дуже любить бандуру, його майбутнiй вчитель Олексiй Федорович Нирко вiдповiв, що цього абсолютно замало i що ця любов до бандури, якщо вона справдi є, буде варта доброго слова тiльки пiсля наполегливої працi на кобзарськiй нивi.

— А мiж iншим, — запевнив Остапа Олексiй Федорович, — навчитись грати на бандурi — надзвичайно легко i просто, якщо є справжнє бажання, бандуру отак ставлять на колiна, правою рукою беруть акорди на приструнках, а лiвою акомпанують на басах.

Так почався перший урок Кiндрачука. I коли вiн цього вечора пiзно прийшов додому з клубною бандурою за плечима, всi були несказано здивованi.

Хлопець вже пiсля другого заняття вправно виконував пiсню "Мiсяць на небi" i далi досить швидко вивчив увесь репертуар самодiяльного колективу. Вже в цьому ж 1964 роцi вiн був допущений до концертних виступiв на сценi.

Далi з кожним днем репертуар Кiндрачука збiльшувався i збiльшувався. О. Ф. Нирко щедро дiлився з ним репертуаром, позичав збiрники творiв, робив для нього обробки народних пiсень. "Сагайдачний", "Гей, не дивуйте добрiї люди", "Про Кубань", "Ой ходив чумак", "Їхав козак за Дунай", "Ой на горi бiлий камiнь" та багато iнших iсторичних, чумацьких, лiричних та сучасних пiсень (десь бiля п'яти десяткiв) вивчив Кiндрачук i виконує їх i понинi.

Нарештi в руки О. Кiндрачука потрапила дума "Буря на Чорному морi" i вiн взявся її вчити. Незважаючи на те, що дума була записана в складнiй для виконання на рядовiй бандурi (без перемикачiв) тональностi (сольмiнор), новачок, через 23 мiсяцi мiг виконувати уривок з цiєї думи.

Далi, придбавши збiрник Ф. Жарка "Думи", молодий бандурист вже легше справився з нотним матерiалом i поступово вивчив думи "Про козакабандуриста", "Про козака Голоту" та лiтературну iмпровiзацiю Максима Рильського "Думу про матiр Україну".

У той час у Остапа Кiндрачука було вже двi бандури. Одна — вдома, де вiн грав "для душi", "для гостей", для рiдних (дружини та дочки Олесi), з якою виступав на сценах як солiстбандурист, а друга — на суднi, швидкiсному теплоходi "Комета", де його часто слухали пасажири, екiпажi iнших "Комет", працiвники вокзалiв в Сочi, Новоросiйську, Севастополi та Одесi, куди приходила "Комета" на нiчні стоянки.

Як ветеран Ялтинської капели бандуристiв iм. С. Руданського О. Кiндрачук приймає участь в концертах, гастрольних поїздках, семiнарах, виконуючи твори iз свойого багатого репертуару. Так, наприклад, виступав вiн i на Першому семiнарi кобзарiв Криму (1972), на семiнарi кримських бандуристiв та керiвникiв самодiяльних кобзарських колективiв Криму в Бахчисараї та селi Холмiвцях (1983), на вечорi, присвяченому пам'ятi кобзаря Євгена Адамцевича, на вечорi, присвяченому 150рiччю Степана Руданського та iнших. Брав участь також в концертi ялтинських бандуристiв в Києвi пiд час IХ з'їзду славiстiв (1983).

В час незалежної України О. Кіндрачук став професійним кобзарем і з новим своїм репертуаром об'їздив усі визначніші місця України, побував за кордоном. Виступав на всіх з'їздах і форумах кобзарів України. Він — дійсний член Всеукраїнської спілки кобзарів.

…Бiльшiсть творiв вивчив О. Кiндрачук самотужки, тому манера гри, його виконавська майстернiсть вiдрiзняється своєрiдною iндивiдуальнiстю. Його виконання артистично багате, емоцiйне i натхненне, завжди вражає слухачiв.

Остап тепер часто приїздить до Львова, де вчаться у вузах його дочка та син. Грав–співав на вечорі, присвяченому 50річчю моєї творчої діяльності, бо я завжди охоче слухаю його виступи.

Коли чуєш цього моряка кобзарябандуриста, завжди дивує таке вмiле, багате i змiстовне поєднання двох, здавалось би, зовсім неблизьких понять: бандура i море.

ВIРНИЙ ЦЕРКВI, УКРАЇНI І КОБЗІ

(МИКОЛА САРМАСОКОЛОВСЬКИЙ)

Посвячували могилу, в якiй спочили герої, що боролись за незалежнiсть України. Вiдправу i освячення проводив отець Микола СармаСоколовський. Навколо майорiли синьожовтi прапори вже незалежної України, в мовчаннi застигли вiруючi, а серед них в передньому рядi народнi спiвцi з кобзами, бандурами в руках. Отець Микола благословив i окропив свяченою водицею численний збiр людей, а пiсля закiнчення вiдправи пiдiйшов i обняв кобзарiв, бандуристiв, а вони вдарили по струнах. I полились невмирущi народнi пiснi та думи…

Довго не розходились люди, слухаючи кобзарiв, серед яких видiлявся своєю статурою сивовусий Степан Мацура. I мало хто знав, що так близько єднає отця Миколу з цими народними спiвцями.

…Ще юним бандуристом та дослiдником кобзарського мистецтва я багато чув добрих слiв про бандуриста Миколу Соколовського. Про нього розповiдали кобзарi з Днiпропетровщини та Полтавщини, згадували Миргородськi народнi рапсоди. Та про повне пригод складне життя Миколи Олександровича Соколовського я довiдався тільки згодом, з листiв та оповiдей його побратима по колишнiй каторзi кобзаря Степана Мацури.

…Народився Соколовський (Сарма) Микола Олександрович 19 травня (за новим стилем) 1910 року в с. Хорошому Павлоградського повіту (тепер Днiпропетровщина) в сiм'ї священика.

Пiсля сiльської школи навчався рiк в українськiй ґiмназiї. Рано залишився без батька i, коли її закiнчив, в 15 рокiв поступив до Миргородської художньокерамiчної школи iм. Гоголя. Його вчителем малювання був художник Фотiй Степанович Красицький — внучатий небiж Т. Г. Шевченка.

В Миргородi започаткував гру на бандурi вiд кобзаря Iвана Максимовича Яроша, який навчався у славнозвiсного кобзаря Михайла Кравченка. Разом з Ярошем кобзарював, вдосконалював кобзарське мистецтво.

Пiсля навчання в Миргородi, переїхав у Днiпропетровськ, де вiдвiдував художнi курси, грав у складi капели бандуристiв.

В 1929 році заарештований днiпропетровським ГПУ. На початку 1930 засуджений на 5 рокiв заслання на Соловки за причетнiсть до СУМ, але покарання вiдбував у Карелiї (УСЛОМ, УСЛАГ та БЕЛБАЛТЛАГ). Вiдбувши 4 роки та

бірної тюрми, був мобiлiзований вiдбувати вiйськову службу в тиловому ополченнi. Коли батальйон везли iз Днiпропетровська на Далекий Схiд, втiк із ешелону i перебрався в Донбас, де переховувався. А коли все вляглося, приховуючи компрометуючi сторiнки бiографiї, вступив до Київського художнього iнституту.

Пiсля закiнчення iнституту працював у Полтавському Будинку народної творчостi. Як поетпочаткiвець дебютував у газетi "Комсомолець Полтавщини".

Вiйна застала Миколу Соколовського на вiйськовiй перепiдготовцi в званнi офiцера.

В час евакуацiї ешелон, в якому їхала частина Соколовського, було пошкоджено авiабомбою. Микола опинився в нiчному лiсi, а далi — у Полтавi, тодi вже окупованiй нiмцями. Щоб вижити та прокормити сiм'ю, промишляє малярством.

В 1942 році навчається на пастирських курсах української автокефальної православної церкви. Далi єпископом Мстиславом рукоположений у диякони, а єпископом Сильвестром — у священики.

Був пов'язаний з оунiвським пiдпiллям. Iз Полтави переїхав на Подiлля, де одержав парохiю, а згодом — на Буковину. Наприкiнцi 1944 року заарештований Чернiвецьким КДБ, а 19 лютого 1945 року — поїздом його перевозили до Полтави. По дорозi втiк, повернувся на Буковину, переховувався. Через 3 мiсяцi облавою взяли iз бункера, мучили. 16 травня знову везли до Полтави, але Соколовському вдруге вдалось втекти. На цей раз опинився в мiстечку Коломиї на Станiславщинi (тепер Iв. Франкiвська обл. ). Приєднався до оунiвського пiдпiлля i понад два роки активно дiяв.

У травнi 1948 року натрапив на засiдку кадебiстiв. Зв'язаного вiдвезли до Станiславського КДБ, мучили. Трибунал засудив Соколовського до страти, просидiв у камерi смертникiв 15 дiб. Далi розстрiл було замiнено на 25 рокiв виправних таборiв. Засуджено i всiх близьких родичiв Миколи Соколовського: дружину — на 25 рокiв, двох братiв — по 25 рокiв кожному, шваґра — на 25 рокiв. Усiх репресували тiльки за те, що були родичами Миколи Соколовського.

Покарання вiдбував в Iнтi, Абезi та Мордовiї. На справi М. Соколовського було виведено червоними лiтерами: "Весьма опасный, склонен к побегам, использовать только на общих работах!" Так його i "використовували", але не завжди — рятувало те, що був художником. Однак зазнав усякого…

Незважаючи на заборону та рiзнi перепони режиму, Микола Соколовський i в неволi писав вiршi, ховаючи їх вiд "недремлющого ока" наглядачiв.

На каторзi сам виготовив собi бандуру (а згодом iще кiлька), грою та спiвом розважав своїх друзiв — каторжан, таких же сiромах, як i сам. Згодом виявились бажаючi вчитися грати на бандурi i Микола вчить кобзарському мистецтву своїх побратимiв, спершу таємно, а відтак (пiсля смертi Сталiна) вже дещо вiльнiше, спiльно виготовляють ще кiлька бандур i створюють ансамбль бандуристiв ГУЛАГу м. Iнта.

З колишньою Карелiєю, згаданими концтаборами та перебуваннями в тюрмах, у неволi М. Соколовський пробув 17 рокiв.

Пiсля звiльнення працював деякий час на заводi в Ворошиловградi. При педiнститутi вiв гурток бандуристiв. Його вiршi друкували обласнi газети та "Лiтературна Україна", журнали "Ранок", "Жовтень", "Днiпро". Але все це не подобалось кадебiстам та комунiстам. Почали, як нацiоналiста, цькувати у газетах, мучили довгими допитами, заборонили вести гурток бандуристiв, розрахували з заводу.

Далi Микола Олександрович змушений був з дружиною виїхати з Донбасу на Днiпропетровщину в м. Новомосковськ. За вiком пішов на пенсiю. 1980 року у видавництвi "Радянський письменник" пiд псевдонiмом Сарма, вдалось йому видати збiрку своїх вiршiв "На осонку лiта". Це знову до краю роззлобило кадебiстiв. Почалися новi виклики на довгi допити, цькування, провокацiї, щоб зреклися друзi. Появились погрози пересудити "за бажанням народу".

Проголошення незалежностi України зустрів отець Микола СармаСоколовський зi сльозами щастя на очах та великою надiєю на краще майбутнє. Останні роки о. СармаСоколовський далi жив в м. Новомосковську, молився в невеликiй церковцi УАПЦ та вдома за незалежну Україну, незмiнно користувався любов'ю та пошаною добрих людей.

Часвiдчасу вiдвiдували отця друзi, серед них — кобзарi й бандуристи, бо бандури не кидав. У вiльнi хвилини прихиляв до серця бандурурозрадницю i линула пiсня. В репертуарi отцябандуриста — багато українських народних пiсень, зокрема iсторичних, а також думи, канти, псальми, пiснi релiгiйного змiсту. Автор "Пiсні кобзаря" (1989), "Про очищення", присвячена Ярославу Гомзi (1990), "Дума про гетьмана Iвана Мазепу" (1992) та iншi.

Останнім часом опублікував багато своїх поетичних творів в періодичних виданнях і окремими збірками.

Помер, вірний до кінця життя церкві, кобзі і Україні, отець, митець, поет, кобзар і патріот України Микола СармаСоколовський 9 серпня 2001 року. Похований із християнськими та кобзарськими почестями в м. Новомосковську на Дніпропетровщині.

ПОДВИЖНИК КОБЗАРСТВА В КРИМУ I КУБАНI

(ОЛЕКСІЙ НИРКО)

В серединi 60х рокiв (пiсля страшного голодомору i винищення кобзарiв, бандуристiв, лiрникiв в 30х роках, масових репресiй i переслiдувань в пiслявоєннi i на початку 60х рокiв), нарештi наступила короткочасна вiдлига.

Нам вдалося створити нарештi при музичнохоровому товариствi України об'єднання кобзарiв, бандуристiв, яке хоч проiснувало недовго, зiграло певну прогресивну роль в розвитку кобзарського мистецтва. Серед iнших Правлiння об'єднання поставило питання про проведення семiнару керiвникiв капел бандуристiв України. I такий Республiканський семiнар був органiзований i проведений наприкiнцi 1966 року в м. Малинi на Житомирщинi на базi Малинської капели бандуристiв.

На семiнар, добре органiзований кобзарським об'єднанням при музичнохоровому товариствi при пiдтримцi центрального Будинку народної творчостi в Києвi, прибули представники з рiзних областей, це був своєрiдний перший пiслявоєнний з'їзд кобзарiв, бандуристiв України.

Серед досвiдчених керiвникiв капел бандуристiв видiлявся енергiйний Олексiй Нирко, з яким я тодi познайомився. Ми з братом Романом, повернувшись із заслання, керували в цей час Роздольською капелою бандуристiв "Днiстер", а Олексiй теж, вiдбувши тюрму i заслання, керував Ялтинською капелою бандуристок.

— Пiсля цього як менi, бувшому репресованому, не вдалось одержати прописку нi в одному iз бiльших мiст, нi в Центральнiй Українi, нi в Галичинi, я вирiшив поселитися в Криму i доказати, що Крим — це теж Україна, де повинна звучати не тiльки українська мова, але i дзвiнка невмируща бандура, — сказав нам тодi Олексiй Нирко i став проводити в життя свої планизадуми.

Як показало життя, вдалось цьому ентузiастовi i трударю зробити багато, i життя його, повне труднощiв, було завжди плiдним i цiкавим, хоч доля не раз з ним обходилася жорстоко. Йому вiдмовляла правляча радянськокомунiстична верхiвка у всьому. Не давали житла, вiдмовляли в присвоєннi почесних звань i в закордонних поїздках, робили перепони в затверджуваннi програм, позбавляли елементарних умов життя i творчої працi. Та, незважаючи на все, Нирко своєю наполегливiстю, iнiцiативнiстю та невпинною працею домагався перемог.

Про основнi вiхи життя i творчої дiяльностi цього гiганта духу i плiдної працi хочу коротенько розповiсти.

…Народився Олексiй Федорович Нирко 1 сiчня 1926 року в с. Марянське Апостолiвського рну на Днiпропетровщинi. Змалку полюбив рiдну пiсню, батьки прищеплювали любов до рiдного краю, до України. Батько був репресований, вiд чого в душi юного Олексiя, крiм великої любовi до батька i Батькiвщини, залишилась гiркота несправедливостi i ненависть до поневолювачiв.

В 1949 році О. Ф. Нирко поступив вчитися у Львiвську державну консерваторiю iм. М. Лисенка. Пiсля закiнчення першого курсу 23 червня 1950 року був заарештований i 26 липня 1950 року Львiвським облсудом засуджений на 10 рокiв позбавлення волi в виправнотрудових таборах (ст. 5410 ч. 2 КК УРСР), а також позбавлення прав на 5 рокiв пiсля вiдбуття покарання.

Вiдбував покарання в Молотовськiй (Пермськiй) обл. Углеуральського рну в м. Широковськiм в ОЛПI № 8 (переважно) Кизеллагу.

24 квiтня 1956 року звільнений. Утримувався пiд вартою в мiсцях позбавлення волi 5 рокiв 10 мiсяцiв та 1 день. На пiдставi ст. 1 Закону УРСР вiд 17 квiтня 1991 року Нирко О. Ф. реабiлiтований.

Працював у мiстi Нiкополi, де вже в 1959 році створив капелу бандуристiв, яка пiд його керiвництвом стала популярною.

Далi О. Ф. Нирко переїжджає жити i працювати в Ялту, ставить собi за мету доказати, що Крим — це Українська земля. Створює i веде класи бандури в ялтинськiй дитячiй музичнiй школi та Ялтинському педагогiчному училищi.

Органiзував три капели бандуристок, якi під його керiвництвом завоювали почеснi звання народних. А саме: Народна самодiяльна капела бандуристок Ялтинського педучилища iм. С. Руданського (створена в 1964 році, звання 1970 року); Дитяча зразкова народна капела бандуристiв "Кримськi пролiски" при Ялтинському мiському будинку культури (створена 1975 року, звання 1978 року); ансамбль "Зоряницi" (створений 1990 року, звання 1992 року).

Олексiй Нирко вiдродив бандуру i на Кубанi. Створив ансамблi бандуристiв при Краснодарському iнститутi культури та в трьох станицях: Новоменська, Ленiнградська (Уманська) та Сiверська.

Створенi О. Нирком капели були лауреатами обласних, республiканських та всесоюзних фестивалiв та оглядiв, завойовували золотi та срiбнi медалi, якими нагороджувався i керiвник. Колективи, керованi Олексiєм Нирком, брали участь в Мiжнародних фестиваляхконкурсах у Францiї та Угорщинi, виступали в Польщi та Югославiї. В здобутку цих колективiв бiльше сотнi почесних грамот та дипломiв.

Здiбний бандурист i педагог О. Нирко дав путiвку в життя сотням своїх учнiв–бандуристiв. Його вихованцi керують ансамблями бандуристiв в Криму (м. Севастополь), Бiлорусiї, Ялтi, с. Курортне Бiлгородського рну на Кубанi, Зеленому Клину (м. Спаськ Дальнiй), Камчатцi (м. Єлiзарово) i навiть в Канадi та Америцi.

Нирко — автор десяткiв оригiнальних вправ та етюдiв для бандури, перекладень та обробок творiв для ансамблiв та капел бандуристiв.

Створив в Ялтi Музей кобзарства Криму i Кубанi (офiцiйно вiдкритий в 1984 році), експонати до якого збирав ще з 1964 року. Працює над темою: "Кобзарi Кубанi".

О. Ф. Нирко — незмiнний голова секцiї кобзарства Музичного товариства Криму. Учасник багатьох нарад та сходiв кобзарства. В 1990 році на кобзарському з'їздi в Києвi обирався в склад Правлiння Всеукраїнської спiлки кобзарiв. Засновник i трирiчний керiвник, активний член Товариства Української мови iм. Т. Шевченка "Просвiта".

О. Ф. Нирко — iнiцiатор i органiзатор рiзних культосвiтнiх заходiв та починань з нацiонального вiдродження України. Зокрема регулярно проводить кобзарські фестивалі в Ялті, які вже стали традиційними та набули небувалої популярності.

Значна музичновиконавська, педагогiчна та громадська дiяльнiсть О. Ф. Нирка вiдзначалась в багатьох публiкацiях в Українi та за кордоном.

…Нещодавно подзвонив менi Нирко. Обмiнявшись новинами з кобзарського життя, Олексiй серед iнших сказав: "Не думайте, що ми вiшаємо носа! Моя капела бандуристiв iм. Руданського днями повернулась з гастрольної поїздки по Українi, яка завжди була дуже успiшною. А Крим чи Севастополь ми нiкому не вiддамо! Крим був, є i буде в складi України. Недарма тут дзвiнко дзвенять бандури!"

ЧАРОДIЙ

(ВАСИЛЬ ГЕРАСИМЕНКО)

На той раз я прибув до Василя Явтуховича без попередження. Застав господаря в його домашнiй майстернi, на яку перетворилась одна iз кiмнат. Василь Явтухович чаклував над заготовкою чергового зразка своєї бандури авторського задуму. Iз яворових дощечок, клею й лаку народжувався спiвучий iнструмент.

— Оце чаклую над новим зразком концертної бандури з пiдвищеними можливостями, — пояснює Василь Явтухович.— Дещо збiльшений корпус дозволить не тiльки розширити дiапазон, але i значно посилити звучання iнструменту. Новий, бiльш вдосконалений i полегшений механiчний пристрiй, допоможе виконавцевi швидко i зручно перестроювати бандуру в довiльну тональнiсть. На заднiй стiнцi корпуса (спiдняка) продумую спецiальну кришечку для можливостi пiдведення звукознiмача з пiдключенням до електропiдсилювача. Бандура задумана, як вдосконалений концертний iнструмент, для розширення виконавських можливостей при грi харкiвськокиївським способом.

Дивуюсь невсипущiй енергiї Василя Явтуховича. Для виготовлення механiзму перестроювання бандури необхiдно вiдшлiфувати з точнiстю до сотих долей мiлiметра десятки дрiбних прецизiйних металевих деталей. Для їх вирiзки Василь Явтухович сконструював i виготовив спецiальнi шаблони, пристрої для полегшення складання вузлiв механiзму перестроювання, продумав технологiю пiдгонки i шлiфування деталей. А всього деталей в бандурi його конструкцiї понад п'ятсот.

Бандури Василя Явтуховича Герасименка знайшли загальне визнання і серед спецiалiстiв, i аматорiвмузикантiв. Вони вiдзначаються легкiстю, чiтким звучанням у всiх регiстрах, зручнiстю перестройки в довiльну тональнiсть. Автор вдало поєднав у своїх зразках iнструментiв звучнiсть i надiйнiсть, легкiсть i мiцнiсть, вигiднiсть виконання обома руками i можливiсть промислового випуску. Чимало принципово нового народжується в процесi роздумiв, обговорень, пошукiв, експериментiв.

— А як все починалось? — запитую Василя Явтуховича. I вiн згадує минуле…

…Народився Василь Явтухович Герасименко 1 травня 1927 року в с. Пищики Сквирського рну Київської обл. В родинi любили народну пiсню, полюбив її i малий Василько. Школярем брав участь в художнiй самодiяльностi, добре спiвав, пробував грати на народних iнструментах.

— Менi було тодi бiля десяти рокiв, — згадує Василь Явтухович, — коли на нашiй невеличкiй сiльськiй клубнiй сценi я вперше побачив народного спiвця, слiпого сивого вже, але дуже жвавого кобзаря, який пiд дзвiнкий супровiд свого нехитрого iнструменту виконував "Пiсню про Щорса", потiм цiлу низку народних жартiвливих пiсень.

А потiм була i друга пам'ятна зустрiч. Лiтом 1944 року у Білій Церкві на прибазарнiй площi, звiльненій вiд фашистських загарбникiв, слiпий кобзар спiвав "Ой три шляхи широкiї", потiм пiснi перiоду Великої Вiтчизняної вiйни, про народних месникiвпартизанiв, про героїв вiйни…

У пiслявоєнний 1948 рiк в час лiтнiх канiкул приїхав Василь вiдвiдати свойого брата, який тодi жив i працював в мiстi Бориславi на Львiвщинi. Стояв гарний лiтнiй вечiр. З Карпат несло свiжою прохолодою. Пахло м'ятою i свiжоскошеним сiном. У Василевого брата зiбрались друзi. До гурту приєднався i Василь. Заспiвали.

— Та ти, юначе, непогано спiваєш, — залюбувались голосом Василя хлопцi. I порадили Васильковi поступити навчатись в Дрогобицьке музичне училище. Так Василь Герасименко став учнем Дрогобицького музичнопедагогiчного училища, а через рiк перевiвся на вокальний вiддiл музичного училища у Львовi.

Якось, навчаючись на другому курсi, побачив Василь бiля училища гарну молоду дiвчину з бандурою. На запитання юнака, що вона тут робить з бандурою, чорнявка вiдповiла, що навчається тут же в училищi по класу бандури, який нещодавно вiдкрився.

Радостi Герасименка не було меж. Вiн розшукав викладача по класу бандури, колишнього солiста Львiвського театру опери та балету, ентузiастааматора, бандуриста М. Г. Грисенка i домовився, що буде в нього вчитися грати на бандурi.

— Все складалося добре, та не було в мене бандури, — згадує Василь Явтухович. — I я почав розпитувати, де б можна добути бандуру. На одному iз спiльних теоретичних занять в училищi я познайомився з кмiтливим русявим хлопцем Володимиром Проником, також учнем училища, який, як виявилось, вмiв грати на бандурi i мав iнструмент роботи Юрiя Сiнгалевича. Вiн i привiв мене в майстерню Лялькового театру до столяра М. М. Гнатовського — чудової людини i одного на весь Львiв, хто ремонтував старенькi бандури. Мистецтво виготовляти бандури М. М. Гнатовський у свiй час перейняв вiд Юрiя Сiнгалевича. У Гнатовського знайшлось кiлька заготовок для бандури, пiдготованих ще Сiнгалевичем, i я, — розповiдає далi Василь Явтухович, — звичний до столярної роботи, бо батько був теслею, взявся спершу допомагати Михайлу Михайловичу, а згодом сам у його майстернi, його iнструментами, за його доброзичливою допомогою виготовив першi двi бандури.

Спершу юнак копiював старi зразки, змiнюючи лише кiлькiсть струн, форму корпуса. У 1954 роцi, ознайомившись iз вагомими надбаннями київських творцiв бандур I .М .Скляра i В. А. Тузиченка, Герасименко вирiшив вдатися до експерименту, обрати власний шлях. Вiд моделi до моделi шукав вiн оптимальну конструкцiю, визначав зони напруження матерiалу, технологiю виготовлення окремих деталей. Всього зробив понад тридцять модифiкацiй бандури. Так народилась нова бандура конструкцiї Герасименка, яка одержала назву "Львів'янка".

Кожну новинку автор возив у Київ на прослуховування до спецiалiстiв (О. Мiнькiвського, А. Бобиря, А. Омельченка, С. Баштана), якi давали високi оцiнки моделям, радили не зупинятися на досягнутому.

В 1952 роцi Василь Герасименко закiнчив Львiвське музичне училище по класу бандури i був направлений викладачем бандури в Львiвську музичну школу. Через деякий час виїхав зi Львова М. Грисенко i Герасименку доручають вести клас бандури i в Львiвському музичному училищi. А в 1960 році вiн закiнчує Львiвську консерваторiю iм. Лисенка i веде клас бандури i в консерваторiї.

…Минали роки. Василь Явтухович плiдно трудиться i на педагогiчнiй нивi. Йому належить розробка низки окремих методик освоєння i пiдвищення технiки гри на бандурi, опрацювання учбових програм, багато обробок для бандури: учбових вправ та етюдiв, творів класикiв, сучасних композиторiв та народних пiсень i мелодiй. Педагогiчна дiяльнiсть В. Герасименка набуває заслуженого визнання. Вiн стає доцентом Львiвської консерваторiї, а згодом i виконуючим обов'язки професора.

Серед учнiв Василя Явтуховича — цiла плеяда прекрасних музикантiв, вмiлих педагогiв, якi продовжують справу свойого вчителя. Галина Менкуш, І. В. Ольшевська, Л. К. ЯницькаПосiкiра, М. Попiлевич, О. М. Баран та iншi його учнi стали лауреатами обласних, республiканських та Всесоюзних конкурсiв виконавцiв на народних музичних iнструментах.

…Поспiшаю на зустріч з В. Герасименком. Розшукувати довго не довелось, звуки бандури, незважаючи на зачиненi дверi, долинають аж у коридор консерваторiї. Чекаю, поки закiнчиться урок. Розказую Василю Явтуховичу, що, чекаючи на коридорi, стояв зачарований неповторним твором Баха у виконаннi його ученицi.

— Справдi, тепер бандура стала унiверсальною i по силi звучання значно перевищила i балалайку, i домбру, — успiшно може конкурувати з iншими народними iнструментами, по виконавських можливостях не поступається i класичним iнструментам, — завважує Василь Явтухович. — А згадується ось який епiзод. Якось, ще коли я був студентом консерваторiї, йшло попереднє прослуховування моєї концертної програми. Я сидiв в малому залi на сценi, внизу за столом мiй педагог i ще кiлька бажаючих послухати. Було лiто i дверi в коридор були вiдчиненi. Я старався з усiх сил i заграв на мою думку непогано. Похвалили мене i педагог i слухачi, що сидiли поруч. Але от один iз колег, котрий саме проминув вiдчиненi дверi й помiтив мене, потiм сказав: "Ти, Василю, неначе щось виконував на бандурi, а я проходив поблизу i нiчогiсінько не почув!".

Тодiшнi бандури були непоганого звучання, проте їх голосу вже за кiльканадцять метрiв не було чутно. Кмiтливий i працьовитий Василь вирiшив дати бандурi сильний голос, залишивши при цьому її первiсне мелодiйне звучання.

Корпус бандури Герасименка не довбаний, а клеєний iз клепок яворового дерева. Вона гарно оздоблена. Текстура деревини дiбрана так, що милує око. Вона знайшла щире схвалення не тiльки серед його учнiв, але i фахiвцiв музикантiв, успiшно демонструвалась на рiзних виставках, в тому числi на мiжнароднiй виставцi в Ляйпцiгу.

Вдосконалена бандура вiдкриває перед музикантом широкi виконавськi можливостi. Але набуття належної технiки гри, для виконання складних музичних творiв вимагає багатогодинних щоденних вправ. Грають на бандурi нiгтями i педагог Герасименко, ще в молодi роки завважив, що нiгтi швидко стираються. Ото ж далi вiн розробляє методику виготовлення i сам виготовляє штучнi нiгтi. Для цього вiн сконструював спецiальнi форми i штампи, в яких вiдливаються iз полiетилену заготовки для штучних нiгтiв. Далi заготовки пiдганяються по розмiру пальцiв i скрiплюються мiнiатюрними пружинками. Для виготовлення пружинок Герасименко теж придумав невеличкий спецiальний верстатик. Нiгтi конструкцiї Герасименка — справжнє вiдкриття. Вони зручнi при користуваннi, ними можна значно посилити звучання бандури. Такими нiгтями користується тепер бiльшiсть кращих бандуристiв в рiзних куточках України. На жаль, промислове виготовлення їх на сьогоднi — не органiзовано. Виготовляє їх або сам Василь Явтухович, або його безпосереднi учнi на численнi замовлення бандуристiв.

…Ведемо розмову з Василем Явтуховичем про творчi задуми, про прогрес кобзарського мистецтва.

— На сьогоднi вимоги до кобзарського мистецтва значно зросли. Не вiдстає i виконавська майстернiсть кобзарiвпрофесiоналiв, — веде Василь Явтухович. — Значно слабше йдуть справи в самодiяльних колективах бандуристiв, кiлькiсть яких невпинно зростає. Керiвникам таких колективiв дуже важко давати лад і з супроводом, i з спiвом. Багато часу займає настроювання iнструментiв (в кожнiй бандурi понад 80 струн). Однак штатним розкладом в самодiяльних капелах передбачається тiльки один керiвник, в той час як в хорових колективах передбачено керiвника хору i акомпаніатора, в танцювальних — те ж саме. Цей недолiк ставить в дуже незручнi умови колективи бандуристiв i вимагає термiнового рiшення.

А творчих задумiв у В. Я. Герасименка багато. Серед iнших вiн роздумує над створенням нових за формою творiв для трiо, квартетiв та ансамблiв бандуристiв, якi на сьогоднiшньому етапi повиннi замiнити iсторичнi народнi думи, якi у свiй час вiдiграли вирiшальну роль в розвитку кобзарського мистецтва i не втратили свойого значення i по сьогоднi. Старовиннi думи виконувано поодинокими виконавцями i тiльки в наш час зроблено першi спроби виконувати думи солiстами в супроводi капел бандуристiв. Дума "Кров людська — не водиця" успiшно виконувалась заслуженою державною капелою бандуристiв УРСР , Новороздольською самодiяльною капелою бандуристiв "Днiстер" та iншими. Однак, на думку В. Я. Герасименка, найбiльш вдало i багато може прозвучати сучасний епiчний твiр типу думи у виконаннi ансамблю кобзарiв (трiо, квартету), що дасть можливiсть збагатити i вокальну i iнструментальну сторону твору.

Радують Василя Герасименка, тепер вже професора, своїми успіхами в час незалежної України його численні учні, зокрема такі відомі бандуристки, як Людмила Посікіра, Галина Менкуш, Ірина Содомора, його доньки Ольга та Оксана, а також бандуристи віртуози Тарас Лазуркевич та Олег Созанський. Всі вони неодноразово ставали лауреатами і призерами різних Всеукраїнських та міжнародних конкурсів та фестивалів.

…Багато рiзних проблем виникає перед бурхливо прогресуючим кобзарським мистецтвом. Над їх вирiшенням невпинно i плiдно працює чарiвник кобзарської долi, конструктор i майстер бандур, педагог, музикантвиконавець, професор Львiвської консерваторiї iм. Лисенка Василь Явтухович Герасименко.

БАТЬКОМ ПРИЩЕПЛЕНА ЛЮБОВ

(ОРЕСТ БАРАН)

— Мамо, мамо, батько бандуру принiс! — гукали хлопцi, побачивши в дверях батька з бандурою в руках.

Михайло Миколайович Баран в той час тiльки почав займатись в гуртку бандуристiв при Львiвському будинку вчителя i, щоб краще оволодiти технiкою гри, попросив дати йому на деякий час бандуру додому. Про цей український народний iнструмент, який полюбився йому вiдразу, батько встиг розповiсти синам Орестовi i Тарасовi, якi ото i обступили батька, коли той появився вдома з позиченою бандурою.

Через деякий час Михайло Миколайович сидiв вже на стiльцi з бандурою на колiнах i пояснював хлопцям:

— Дивiться, оцi короткi струни — це приструнки, а цi довгi — це баси. Держать бандуру ось як. Як бачите, ставлять її на колiна, пiд деяким кутом до грудей. Колiна тримають разом. Ноги повиннi бути поставленi перпендикулярно до долiвки, лiву ногу дещо (приблизно на пiвступнi) висувають вперед. Бандура повинна вiльно, але стiйко, стояти на колiнах, злегка пiдтримувана лiвою рукою за шийку iнструменту.

Є декiлька рiзних способiв добування звуку на бандурi. Найбiльш розповсюдженi iз них: щипок, удар, глiсандо. Ось дивiться, як це здiйснюється правою рукою по приструнках, — i батько показав названi прийоми, торкаючись блискучих приструнків пальцями правої руки.

— Лiва рука грає на басах. Ось так, — батько торкнувся басiв.

— Далi поєднується гра лiвою i правою рукою, добиваємося чiткого i ритмiчного звучання басiв i пристрункiв.

Михайло Миколайович поправив бандуру на колiнах i заграв, заспiвав. Полинула пiсня "Ой за гаєм, гаєм!", потiм "Взяв би я бандуру", "Про Морозенка". Хлопцi слухали, затамувавши подих. Пiдiйшла дружина — слухала вся сiм'я!

— А тепер попробуйте Ви, — запропонував батько, передаючи старшому синовi iнструмент. I Орест пробував, на слух пiдбирав мелодiю. — I я, i я хочу! — потягнувся до бандури i молодший син Тарас.

…Так ми вперше побачили бандуру, взяли її в руки i полюбили назавжди, — згадує Орест. — Зумiв батько з першого дня прищепити менi велику любов до цього iнструменту i я вирiшив стати бандуристом.

При Львiвськiй СШ № 34, де почав вчитися Орест Баран, дiяла в цей час музична студiя, яку вела Галина Iванiвна Гальчак. На науку до неї записали малого Ореста.

— Спершу було нелегко, — згадує Орест. — Бандури були Чернiгiвської фабрики музичних iнструментiв, дуже великi за розмiром та важкi (бандур для дiтей тодi ще фабрика не випускала). I я не мiг нiяк її довго держати на колiнах. Не помагав i пiдставлений пiд ноги стiлець, спецiально виготовлений для мене батьком. Та згодом все якось владналось, а я пiдрiс i привик.

Незабаром при школi дiяв вже дитячий ансамбль бандуристiв, в складi якого на рiзних шкiльних урочистих заходах виступав i Орест Баран.

В 1970 році пiсля закiнчення восьмого класу загальноосвiтньої школи i музичної студiї при нiй, Орест поступив у Львiвське музичне училище, яке успiшно закiнчив в 1974 році по класу бандури В. Є. Герасименка i в цьому ж роцi поступив у Львiвську державну консерваторiю iм. М. Лисенка.

На цей час Орест вже був сформованим бандуристом з певним досвiдом виступу в рiзних концертних програмах i в складi ансамблю музичного училища, i в складi капели бандуристiв "Дiброва", якою керував батько, i в складi родинного ансамблю, де крiм нього i батька виступав ще i брат Тарас, який теж опанував гру i на бандурi, і на сопiлцi, і на цимбалах.

— Великий вплив на формування мого кобзарського свiтогляду, — розповiдає Орест, — мала моя зустрiч з вiдомим народним кобзарем Євгеном Олександровичем Адамцевичем. Вперше я побачив цього кобзаря в 1969 роцi, коли Адамцевич приїхав до Львова i батько запросив його у гостi до нас у хату. I ось я нетерпеливо став ждати, як кобзар почне грати. З розповiдей я знав Адамцевича як прекрасного музику i iмпровiзатора, який вiдмiнно володiє технiкою гри на бандурi. Нiяк не мiг уявити, як це кобзар, незряча людина, зможе чiтко i вправно заграти на сучаснiй бандурi.

Перед тим, на одному iз прилюдних виступiв у Львовi, я слухав кобзаря Георгiя Кириловича Ткаченка iз Києва. Ткаченко грав на досить примiтивнiй давнього типу кобзi, звуки якої були не дуже сильнi, та й голос у виконавця був не дуже дзвiнкий, та все ж велика експресiя i задушевнiсть виконуваних ним творiв полонили мене до краю. Але ж Ткаченко був зрячим. А тепер передi мною сидiв незрячий кобзар, на колiнах якого красувалась велика сучасна бандура, випуску Чернiгiвської фабрики музичних iнструментiв та ще з додатковою приставкою для головки (змайстрованою самим кобзарем) та додатковими басами. I тому, коли полились звуки бандури, якою вправно орудував кобзар, коли зазвучав його голос, повний свiжостi, чiткостi i в той же час нiжностi, — я був вражений до краю.

Вражало, що iнструмент Адамцевича був дуже добре настроєний. Кобзар нiкому не давав до рук свого iнструмента, берiг його i тiльки сам дуже старанно його пiдстроював. Висока технiка гри не сковувала кобзаря, iнструментом вiн володiв бездоганно i це дозволяло кобзаревi придiляти велику увагу мелiзмам та iншим нюансам супроводу, зосередитись над вдумливою iнтерпретацiєю виконуваного твору. Гра i спiв кобзаря були емоцiйними, повними експресiї. Зустрiчаючись з багатьма визначними кобзарями України, Євген Олександрович ввiбрав у себе величезний заряд розмаїтих виконавських можливостей. Все це створювало особливий вплив на всiх слухачiв, якi посвячували свою долю кобзарськiй справi.

Ще студентом консерваторiї Орест Михайлович Баран в 1977 році брав участь у Республiканському конкурсi виконавцiв на народних iнструментах. А в 1978 році приймав участь у Всесоюзному конкурсi виконавцiв на народних iнструментах в Черкасах (присвяченому Мiжнародному фестивалю молодi i студентiв на Кубi), де разом з братом Тарасом став лауреатом.

Закiнчивши в 1979 році консерваторiю по класу в. о. проф. В. Є. Герасименка, О. Баран став працювати солiстомбандуристом Львiвської державної фiлармонiї. А в час незалежності України, в 1998 році став її директором.

В репертуарi молодого здiбного виконавця, який надає перевагу iнструментальнiй музицi, багато обробок українських народних пiсень, творiв класикiв i сучасних українських композиторiв. Виконує i думи "Смерть козака бандуриста", "Кров людськая — не водиця", працює над вивченням нових дум та збагаченням свого репертуару iншими новими творами. Часто виступає в родинному тріо бандуристів "Жайвори", разом з батьком Михайлом і братом Тарасом.

Любов до кобзибандури, прищеплена батьком ще в дитячi роки, залишилась назавжди.

КОБЗАР IЗ БРОДIВ

(МИХАЙЛО КАРПЮК)

Йшов обласний оглядконкурс бандуристiв "Грай, моя бандуро!", присвячений 180 рiччю вiд дня народження Тараса Шевченка. Один за одним виходили на сцену Львiвського центру народної творчостi бандуристи. I ось настала черга виступу одного iз найстарших учасникiв огляду кобзарябандуриста Михайла Карпюка. Виконавець статечно вийшов на сцену, вигiдно вмостився зi своєю бандурою на стiльцi i полилась в зал чудова мелодiя твору "Дума Мазепи", перейнята вiд кобзаря iз Днiпропетровщини Федора Закори. Пiд срiбний передзвiн бандури спiвець веде розповiдь про роздуми гетьмана Iвана Мазепи над долею України. Завмер зал i вже над долею Батькiвщини задумались слухачi, зачарованi виступом кобзаря. А вiн, закiнчивши перший повчальний твiр, як i годиться, звернув на веселу сторону традицiйного кобзарського репертуару i зал заполонила вже iнша, жартiвлива народна пiсня…

Прискiпливе авторитетне жюрi конкурсу високо оцiнило виступ ветерана, Михайло Карпюк став лауреатом конкурсу. Але мало хто тодi знав, який тернистий та складний шлях довелось пройти цiй цiкавiй вдумливiй людинi, багатiй великою любов'ю до рiдної пiснi, до України.

…Народився Михайло Кiндратович Карпюк пiд спiв солов'їв та кування зозулi 8 червня 1925 року в мальовничому зеленому хуторi Лебединка, тепер Дубнiвського рну Рiвненської обл. Воєнне лихолiття та змiни окупацiйних режимiв не сприяли регулярному шкiльному навчанню, тому юнак доповнював освiтянськi прогалини сам. Вiн став спiворганiзатором i активним учасником юнацького гуртка, який займався самоосвiтою та вивченням iсторiї України.

В 1941 роцi Михайло деякий час вчився в Дубнiнськiй ґiмназiї, але нiмецькi окупанти робили облави на українську молодь, забираючи на примусовi роботи до Рейху, i тому Карпюк був змушений покинути навчання.

Михайло починає вивчати бухгалтерську справу i працює в українськiй кооперативi. Вже в цей час вiн був прихильником ОУН i далi стає районним референтом Дубнiвської юнацької сiтки ОУН, а згодом стає членом цієї організації. Нiмцi довiдались про дiяльнiсть ОУН i влаштували масовi облави та арешти. Михайлу вдалось сховатися i перейти в пiдпiлля. В 1948 роцi вiн пройшов вишкiл польового зв'язку i, повернувшись з вишколу, був призначений кущовим господарчим. Деякий час боровся в лавах УПА, воюючи разом з братом в полку Ясеня, брав участь в боях. Пiд Славутою полк Ясеня потерпiв поразку, брат захворiв на тиф i помер, а Михайло став далi працювати господарчим куща.

В 1945 роцi Михайло попав на засiдку i був арештований енкаведистами. Почались допити, тортури, суд. Вирок суду був суворий: смертна кара — розстрiл, який згодом був замiнений на 20 рокiв каторги. А потiм каторга i заслання на Воркутi…

…Нестерпними ставали сiрi страшнi днi у Воркутинському таборi, важка виснажлива каторжна праця в шахтах валила з нiг. Несамовитою ставала туга за рiдною землею, народною пiснею, яку ще змалку полюбив Михайло Карпюк. Ще малим хлопцем дуже хотiв навчитися грати на якомусь iнструментi i батько купив йому спершу балалайку, а згодом i гiтару, гру на яких вiн швидко опанував. А коли в 1941 роцi вперше почув виступ капели бандуристiв iз Луцька, постановив навчитися грати i на бандурi. Та не довелось… Тепер вiн щоденно, разом iз iншими каторжанами, приречений слухати лише гавкiт сторожових собак, прокляту лайку наглядачiв…

…Мов в сонному туманi минули 1945–1949 роки. Настало лiто незабутнього 1950 року. Якось iдучи з бригадою каторжан на вахту до працi, Михайло раптом почув дивнi звуки, якi давно глибоко запали йому в душу. Так, вiн не помилявся, — звучала бандура! Хлопець зупинився i нiяк не мiг зрозумiти, звiдки тут, у далекiй каторжнiй лагернiй зонi могла, взятись така рiдна його серцю вимрiяна бандура?! Але часу для роздумiв не було i Михайло побiг туди, звiдки лунала неголосна пiсня пiд мелодiйний передзвiн кобзибандури. I, о щастя! В холодочку, за бараком каторжан, оточений юрбою здивованих в'язнів, сидiв кобзар! Справжнiсiнький, рокiв пiд п'ятдесять, сидiв на колодi, невимушено перебираючи струни бандури, грав i спiвав. Мов заворожений стояв Михайло! А коли кобзар закiнчив пiсню, попросив його заграти "Реве та стогне Днiпр широкий!". I кобзар заграв, заспiвав. Безмежно схвильований Карпюк в поспiху (його чекала бригада) спитав спiвця: — "Де менi Вас шукати завтра, щоб послухати ще?". Кобзар глянув в палаючi очi юнака i промовив: — "Он в цьому барацi, спитаєш Закору, так мене звати!".

Наступного дня Карпюк вiднайшов в барацi недавно прибулого в їхнiй табір каторжанина Федора Семеновича Закору i признався, що давно мрiє навчитися грати на бандурi. Закора не тiльки пообiцяв навчити його кобзарському ремеслу, але й негайно почав науку, а трохи згодом, з допомогою столяракаторжанина iз Львiвщини Степана Склярука виготовив для Михайла i першу бандуру. Нашвидкоруч, в табірних умовах виготовлена бандура не була досконалою, та все ж хлопець мав тепер власний iнструмент, на якому набув необхiдної технiки гри. Михайло став гратиспiвати каторжанам, а бандура, про яку так мрiяв, стала супутницею його життя.

Через деякий час Федiр Закора, радiючи успiхам Михайла, подарував йому свою стареньку, але дуже милозвучну (виготовлену ще в попередньому таборi) бандуру, а собi змайстрував нову, бiльш досконалу. Тепер вже обдарований кобзаручитель i кмiтливий бандуристучень сходились десь в барацi i давали разом цiлi невеликi концерти. Якось пiсля одного iз таких виступiв перед каторжанами Закора сказав Михайловi: — "Що ж! Все, що я мiг, я тобi передав, бачу, що далi ти вже сам будеш вдосконалювати свою майстернiсть, бо посправжньому любиш бандуру!".

Славнi кобзарськi пiснi, виконуванi Закорою та Карпюком, приваблювали все бiльше каторжан, що не сподобалось табірному начальству, i їх незабаром розлучили.

…В 1960 роцi, вiдбувши 15 рокiв каторги, Михайло Карпюк покинув нарештi Воркуту, жив i працював деякий час у Донбасi, а в 1990 роцi переїхав на проживання в м. Броди на Львiвщинi.

Повернувшись в Україну, Карпюк вiднайшов свого вчителякобзаря, який пiсля каторги жив в Днiпропетровську. Приємно було зустрiтись пiсля довгих рокiв розлуки. Закора постарiв, тепер вiн глибоко вивчав Святе Письмо i майже виключно перейшов на виконання творiв релiгiйного змiсту, гарно спiвав псалми та канти (якi завжди входили до традицiйного репертуару українських народних кобзарiв), але з нагоди зустрiчi з Михайлом, знову заграли разом i навiть вшкварили гопака. Послухати гру кобзарiв поприходили й сусiди.

Немає вже в живих Федора Закори, який змайстрував кiльканадцять добрих бандур, став вiдомим кобзарем. Вiн помер в 70х роках, похований в Днiпропетровську.

А Михайло Кiндратович Карпюк — тепер пенсiонер, i нарештi може бiльше часу присвятити кобзарськiй справi. Вiн придбав бандуру "Львiв'янка", а згодом i бандуру Чернiгiвської фабрики музичних iнструментiв. Але добрими словами згадує i свої першi бандури роботи Федора Закори.

В репертуарi М. Карпюка — бiля 300 творiв. В основному — це українськi народнi пiснi. Серед них: "Ой попливи, вутко", "Не спiвайте, пiвнi", "Тихо, тихо Дунай воду несе", "Гаю, гаю зеленрозмаю", "Та забiлiли снiги", пiснi на слова Тараса Шевченка, цiкава "Дума Мазепи", твори сучасних композиторiв.

…З радiсним хвилюванням сприйняв Михайло Карпюк проголошення незележностi України, за яке боровся i про яке мрiяв все життя. Тепер вiн може активно сприяти вiдродженню i розвитку рiдної культури. Бере в руки бандуру i частує пiснями людей добрих. А люди радо слухають, i схвильовані щиро дякують кобзаревi iз Бродів за пiснi, i за чесно прожитi важкi для нього i України роки.

КОБЗАР УГОРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

(ЛАЙОШ МОЛНАР)

Серед кобзарiв і бандуристiв Львiвщини великою популярнiстю в останнi роки користується Лайош Молнар. Виходець iз Закарпаття, вiн часто граєспiває пiд акомпанемент своєї бандури не тiльки на Львiвщинi, але й далеко за її межами.

…Народився Лайош Людвигович Молнар 22 травня 1954 року в селi Гетєн Берегiвського району Закарпатської областi. В дитинствi втратив зiр, вчився в спецшколiiнтернатi для слiпих в Мукачевi, яку закiнчив в 1970 році. В 1970–1974 роках працював на пiдприємствах системи Українського товариства слiпих (УТОС) в Мукачевi.

В 1974 році переїхав до міста Олександрiя Кiровоградської області i поступив в Олександрiйське культосвiтнє училище, яке закiнчив в 1976 році по класу баяна. Деякий час не працював, а в 1981 році переїхав до Червонограду Львiвської областi, де став працювати в Будинку культури мiста Соснiвка акомпанiатором.

В 1983 році почув виступ кобзаря Юрiя Данилiва i пiд впливом почутого вирiшив вчитися грати на бандурi. Почав їздити до Львова на науку до Юрiя Данилiва, а в 1989 році поступив до народної капели бандуристiв УТОС "Карпати", створеної ще ранiше Ю. Данилiвим, в якiй виступає i тепер.

Виступає Л. Молнар i як солiстбандурист. Його репертуар — цiкавий i розмаїтий. Багато спiлкується з iншими кобзарями i бандуристами, переймає у них окремi пісні, хоч має i власнi твори та обробки. В його репертуарi iсторичнi пiснi: "Про Морозенка", яку перейняв у київського кобзаря П. Супруна, "Прийшов указ" (в обробцi Г. Китастого), "Про Аскольда i Дира" — з репертуару Ф. Жарка та iншi.

Вiд кобзаря П. Супруна перейняв вiн народну пiсню "Вiє вiтер, вiє буйний", вiд свого вчителя панотця Юрiя Данилiва

— народну пiсню "Та не жур мене, моя мати" (в обробцi Юрiя Сiнгалевича), а вiд iнших кобзарiв — жартiвливу "Як ходив я до панянки" з репертуару кобзаря Є. Адамцевича. Має в репертуарi лемкiвськi ("Горами, долами", "Моя мила кудри, кудри…") та стрiлецькi пiснi ("Йде сiчове вiйсько" — муз. i слова Трильовського, "Завтра в далеку дорогу", "Про Крути" — слова О. Шведа та iншi). Виконує "Думу про козацькi могили" А. КосАнатольського, твори М. Литвина (на слова В. Симоненка), "Там у ставу" О. Бердника, "Україно моя" Г. Китастого "Виший, виший кохана менi" та iнших композиторiв. В його репертуарi — також багато пiсень на слова Т. Шевченка.

Лайош Молнар — учасник багатьох кобзарських сходин, нарад та фестивалiв. На останнiй великiй радi кобзарiв, яка вiдбулась в сiчнi 1996 року, його обрано дiйсним членом Всеукраїнської спiлки кобзарiв.

Він часто виступає і самотужки, і в дуеті з дружиною Тетяною Фроловою, поетесою, також незрячою, в доробку якої вже три збірки власних поезій. Молнар підготував до видання збірку своїх музичних творів.

…Я часто включаю Л. Молнара до своїх виступів. Його розмаїтий кобзарський репертуар дає мені можливість добре ілюструвати мої лекціїконцерти з історії кобзарського мистецтва. Аудиторії різного типу охоче слухають і мої розповіді про кобзарів і про гру та спів незрячого сучасного кобзаря угорського походження Лайоша Молнара.

КОБЗАР У СОЛОМ'ЯНОМУ БРИЛI

(МИХАЙЛО КОВАЛЬ)

У травні 1996 року у Львовi відбувся Фестиваль кобзарського мистецтва iменi Юрiя Сiнгалевича. Окрiм заключного концерту в театрi iм. Марiї Заньковецької, кобзарi виступали кiлька днiв в музею iм. Соломiї Крушельницької, в установах, у скверах мiста. Серед запрошених з iнших областей кобзарiв чи не найбiльшою популярнiстю користувався кобзар iз Черкащини Михайло Коваль, який був не тiльки окрасою заключного концерту в театрi, але й блискуче виступав в музею та в Мiськiй полiклiнiцi, що на вулицi iм. Виговського. Захоплювався його виступами тодi i я.

Я почув вперше гру i спiв цього кобзаря на кобзарському святi "Дзвени, бандуро, в козацькiм краю" в Днiпропетровську. Кобзарi розсипались були тодi по широкому майданi, гралиспiвали в скверах мiста, на вулицях. Їх обступали перехожi i довго не вiдходили. В невеликих перервах слухачi пiдкликали iнших:

— Пiдходьте послухати кобзаря в солом'яному брилi!!! Враження — неповторне, не пожалкуєте!

I люди йшли, слухали, захоплювались, дякували. Пiдiйшов тодi i я. Вже сам зовнiшнiй вигляд приваблював. Спокiйне благородне обличчя, сяючi добром очi, скромнi по народному плеканi вуса, небагата, але вмiло i гарно вишита сорочка, бiлi полотнянi штани та неповторний солом'яний бриль на головi, вражали своєю колоритнiстю i гармонiєю. А вмiло пiдiбраний i мистецьки поданий репертуар пiд звуки старовинної, простої за будовою i гарної з вигляду бандури, зачаровував. Заполонив тодi кобзар в солом'яному брилi i мене!

…Михайло Дмитрович Коваль народився 21 листопада 1948 року в селi Великий Хутiр, Драбiвського рну на Черкащинi. З дитячих рокiв любив спiвати, брав участь в гуртках самодiяльностi, навчився грати на гiтарi, гармошцi. Хотiв стати артистом, поступав навiть в Театральний iнститут, але не склав іспитів i став працювати на цегельному заводi та заочно вчитися в Черкаському iнженернобудiвельному iнститутi.

Якось почув Михайло по радiо виступ кобзаря i захопився кобзарським мистецтвом. А в 1967 році при Будинку вчителя в Черкасах органiзувалась капела бандуристiв. Михайло зголосився туди, йому дали бандуру, гру на нiй освоїв дуже швидко i скоро вже виступав на першому свому концертi, як бандурист, виконуючи пiсню "Ой ходив чумак сім лiт до Дону!".

Далi пiшов служити в армiю, заочне навчання мусив припинити. А пiсля служби в армiї вчився в Київському iнститутi iноземних мов. На II курсi знайшов собi старовинну бандуру i став на нiй грати, виступати на концертах. Багато почерпнув вiд керiвника ансамблю Миколи Попова, решту досягав самотужки.

Навчаючись в iнститутi, мав неприємностi, бо 22 травня 1974 року поклав квiти до пам'ятника Тараса Шевченка. Погрожували навiть виключенням з iнституту.

Пiсля закiнчення iнституту працює в Драбiвськiй школi, викладає музику, спiви та iноземну мову. Часто виступає i в рiдному селi, i далеко за його межами. Вiн — учасник багатьох сходин кобзарiв i кобзарських свят та фестивалiв. Дiйсний член Всеукраїнської спiлки кобзарiв.

Репертуар кобзаря — багатий та розмаїтий. Виконує думи: "Про смерть козака–бандуриста", "Про Марусю Богуславку", "Про Олексiя–поповича Пирятинського", "Невольницький плач", "Про трьох братiв Самарських", псалми: "Про Олексiя Божого чоловiка", "По горам, горам сам Господь ходить" (про грiшникiв), та iншi. Знає багато пiсень на слова Тараса Шевченка, iсторичних, козацьких, чумацьких, лiричних пiсень. Деякi iз них дуже рiдкiснi i цiкавi.

Має власнi твори: "Моя Україно!" (на слова М. Шамрая), "Полон" (слова Є. Драч), "На Чорнобиль журавлi летiли" (слова Д. Павличка), "Кавказ" (слова Т. Шевченка) та iншi.

Але найбiльше схвилювала мене нова пiсня Коваля "Яничари", яку вiн виконував на Фестивалi у Львовi. Цiкава i iсторiя створення цiєї пiснi. Ось як це було.

Якось, повертаючись з концертного виступу в Києвi, кобзар з бандурою на плечах та в своєму солом'яному брилi звернув на себе увагу киян i вони попросили кобзаря заграти. Михайло присiв на Узвозi i заграв, заспiвав. Надiйшли якiсь кореспонденти, зацокали фотоапарати. А через деякий час, вже в рiдному селi, показали Михайлу Ковалю газету "Аргументы и факты" з фотографiєю кобзаря, що грає на фонi якихось розвалин в Києвi та коментаремфальшивкою. Кореспондентяничар з українським прiзвищем жалiвся "сусiдам", нарiкаючи на те, як бiдно живеться в Українi нещасним кобзарям та усiм людям…

Обуренню кобзаря не було меж. Вiн не спав всю нiч. А вранці вже народилась його пiсня "Яничари".

Є в цiй пiснi такi слова:

...Вiки пролiтали, шляхи заростали,

Де котились вражi хмари.

Тiльки не пропали у моєму краї

Яничари, яничари.

На Вкраїни волю скреготять зубами,

Радi, як негоди й чвари.

Служать, як собаки, московському пану

Яничари, яничари.

Чи такi солодкi – чужi недогризки,

Чи дзвiнкi чужi таляри?

Рiд свiй пригадайте, Матiр не вбивайте,

Яничари, яничари!

…Прощаючись з Михайлом, я звернув увагу на його капелюх i завважив, що це новий гарний солом'яний бриль, але не цей, в якому я бачив його в Днiпропетровську.

— Попереднi брилi довелось подарувати, — прокоментував кобзар, — дуже вже вони подобались i старим, i малим.

— А де ж Ви їх дiстаєте, такi гарнi брилi?! — запитав я.

— А я сам їх i виготовляю, та й дiток в школi, де працюю, навчаю як їх виплiтати. А кобзарський фестиваль Ви чудово органiзували. Отож i Вам я дарую цього бриля на згадку!

…На почесному мiсцi висить в мене вдома солом'яний бриль, який нагадує про подаровану радiсть спiлкування з чудовою людиною, одним iз найкращих сучасних кобзарiв України — Михайлом Ковалем iз Великого Хутора, що на Черкащинi.

ДОЛЯ БАНДУРИСТКИ, ЯКУ Я РОЗШУКУВАВ

(ГАННА БІЛОГУБВЕРНИГІР)

Кобзарi й бандуристи, з якими менi доводилось спілкуватися, часто згадували, що в мiжвоєнний час (пiсля Першої свiтової вiйни) на Волинi славилась своїми виступами бандуристка Ганна Бiлогуб, одна iз перших бандуристок України. Менi дуже хотiлось довiдатись значно бiльше про цiкаву особу, вiднайти її, прослiдкувати й описати її життєвий шлях. Та на жаль вiдомостi про неї обривались в час завiрюхи Другої свiтової вiйни i нiхто iз опитуваних мною не мiг нiчого повiдомити про її дальшу долю. Якось, хтось iз кобзарського товариства подав менi адресу когось iз Тернопiльщини, хто мiг би мати вiдомостi про бандуристку, а, можливо, й передати мого листа самій Ганнi Бiлогуб. Я зразу скористався цiєю порадою i в 1970 році написав вiдповiдного листа. Я довго чекав, але так жодної вiдповiдi на листа, нi нових вiдомостей про Ганну Бiлогуб не одержав.

У цей час доброю славою почала користуватися капела бандуристiв iз Струсова i я, збираючи матерiали до задуманого мною "Словникадовiдника народних музик України", написав листи керiвникам Струсiвської капели, — просив надiслати менi короткi творчi бiографiї керiвника, засновникiв та кращих бандуристiв капели. Незабаром я одержав короткi бiографiї керiвникiв та видатнiших учасникiв капели, зокрема: I. Пухальського, В. Обухiвського, братiв Кравчукiв, А. Заячкiвського. Дивувало тiльки це, що нiхто не вказував в кого вчились грати на бандурi. Я написав черговi листи, в яких просив подати прiзвища своїх перших вчителiв гри на бандурi та деякi додатковi вiдомостi. Одержав листи–вiдповiдi з доповнюючими вiдомостями, але нiхто знову не вказав хто був першим їхнiм вчителем.

…Минав час. В 1995 році була офiцiйно зареєстрована Всеукраїнська спiлка кобзарiв та мене обрано головою Львiвського осередку спiлки.

Мені подзвонила п. Ольга Ерн iз новоутвореного товариства "Шляхетний чин" i повiдомила, що має цiкавi матерiали про одну iз бандуристок Галичини (якi просили передати в музей) i просить мене прийти проглянути цi матерiали, поки вона передасть їх по призначенню.

Яке ж було моє здивування, коли я, негайно прибувши до п. О.Ерн, побачив перед собою пакет з документами Ганни ВернигiрБiлогуб, а серед iнших i мого листа, писаного до неї ще в 1970 році З переглянутих документiв я довiдався про життєвий шлях i важку долю мужньої i славної дочки українського народу.

…Народилася Ганна Сергiївна БiлогубВернигiр 24 серпня 1900 року в Перемишлi. Була дружиною полковника армiї Симона Петлюри — Дмитра Бiлогуба, родом з Полтавщини, який деякий час був ад'ютантом С. Петлюри. В час розпаду УНР сiм'я опинилася в таборi iнтернованих у м. Вадовицi бiля Кракова. У таборi народилася дочка IринаОрися (18. 05. 1921) а згодом i син Юрiй.

У 30i роки сiм'я жила в Перемишлi, вiдтак у Луцьку. Дмитро Бiлогуб працював у Центросоюзi, а Ганна Сергiївна вчителькою i директором Луцької української ґiмназiї iм. Лесi Українки.

Ганна Бiлогуб в 3040х роках була вiдома як одна iз перших жiнокбандуристок в Захiднiй Українi, концертувала на Волинi та Галичинi. Її виконавською майстернiстю захоплювались навiть такi визначнi особистостi як М. Руданський, О. Цiпановська, Д. Котко, Ф. Колесса, Мстислав Скрипник (згодом патрiарх України) та iншi. Ф. Колесса подарував їй збiрник народних дум з автографом та написом "Першiй жiнцiбандуристцi", який донька Ганни IринаОрися незадовго до своєї смертi подарувала письменнику бандуристу Iвану Немировичу.

В 1936 році Г. Бiлогуб була активiсткою Союзу Українок, спiвпрацювала з Оленою Шипарович та Ольгою Цiпановською. В 1937 році Дмитро Котко пропонував Ганнi турне по Європi, а в 1938 році оперний спiвак Василь Тисяк запрошував Бiлогуб до Америки. Але славна дочка народу вважала, що найбiльше користi може принести в Українi.

В роки нiмецької окупацiї Дмитро Бiлогуб, син Юрiй та зять Богдан стали членами ОУН . В 1945 році вступили в УПА.

В один iз трагiчних днiв вiд рук червоних карателiв загинув зять Богдан, вбили і сина Юрія. Поранений Дмитро Бiлогуб був замучений у львiвськiй тюрмi.

Ганна Сергiївна Бiлогуб, при допомозi священика о. Мединського, який довгий час працював у м. Белзi, змiнила прiзвище на Вернигiр i з великими труднощами, разом з дочкою IриноюОрисею, опинилася в с. Настасiв Тернопiльського району.

Особливу опiку на Тернопiльщинi Ганна БiлогубВернигiр вiдчула в сiм'ї Стефанiї Лапчак та патрiота Василя Канцара. Їм i розповiла про свою долю. Тут знайшли роботу бiблiотекаря для доньки IриниОрисi Дмитрiвни (з 20. 08. 1948 по 7. 05. 1949 роки). Далi в 1950 році мати i дочка працювали вчителями у Кровинкiвськiй школi, а в 1954–1962 роки у Лошнiвськiй СШ. В 1962–1969 роках Ганна працювала вчителем нiмецької мови у Струсiвськiй школiiнтернатi. Тут i почалось навчання гри на бандурi засновникiв i перших учасникiв славної згодом Струсiвської капели бандуристiв: Пухальського Т. Ю., Обухiвського В. В., братiв Богдана та Iвана Кравчукiв, Заячкiвського А. Д. та iнших, яких просила нiкому не повiдомляти в кого вони вчились кобзарського мистецтва. Вона з ними й започаткувала славну згодом капелу.

З 1969 року Ганна БiлогубВернигiр стала пенсiонеркою i померла в 1978 році та похована в Струсовi. Дочка IринаОрися працювала вихователем школиiнтернату, до кiнця своїх днiв панiчно боялася переслiдувань i арешту, померла у 1994 році. Пiсля її смертi добрi люди й вирiшили передати документи, якi залишилися пiсля смертi Ганни та її дочки у Львiвський iсторичний музей.

…Лежать серед iнших документiв Ганни БiлогубВернигiр її невеличка фотографiя, фото її сина Юрiя, який теж грав на бандурi, i з бандурою через плече пiшов до Тернополя, щоб вступити в ряди УПА, а згодом погеройськи загинув в нерiвному бою з окупантами. Лежить серед iнших i мiй лист, на який хотiла (бо берегла його) та не могла, через конспiрацiю, вiдповiсти менi славна дочка нашого народу, одна iз перших жiнокбандуристок України, вiрна дружина ад'ютанта Симона Петлюри.

НАСТІННИЙ ДЗИҐАР І ПРОСЛАВЛЕНА БАНДУРА

(ІВАН ПАНЧЕНКО)

Вже не пам'ятаю хто з кобзарів десь на початку 1960х років порадив мені звернутись до патріота кобзарського мистецтва з Києва Івана Борисовича Панченка, який знав чи не всіх кобзарів і бандуристів не тільки в Києві, але й на всій Київщині та й поза її межами. Я, звичайно, негайно скористався поданою мені адресою і відвідав Івана Борисовича в його помешканні. Проживав він з дружиною в невеличкому привітному будиночку, що на вулиці Бурмістенка в Києві. Я застав господаря в садочку біля хатини, яка потопала в чудових городових квітах. Я відрекомендувався, сказав, що збираю матеріали про кобзарів і багато добрих слів чув про господаря цього дому. З будинку вийшла й господиня та попросила мене у господу. В світлиці, прикрашеній вишиваними рушниками, я звернув увагу на гарний великий настінний годинник і бандуру. Згодом я вже тримав в руках інструмент і бандура заграла, заспівала. Виявилось, бандура ця роботи видатного майстра музичних інструментів і бандуриста Олександра Корнієвського, гарно інкрустована перламутром, з чудовим дзвінким, але м'яким звуком, пройшла атестацію оглядової комісії і була нагороджена в передвоєнний час срібною медаллю на міжнародній виставці в Голандії. Налюбувавшись бандурою, я став розглядати незвичного настінного годинника, який кожні пів–години вигравав дві дуже милі мелодії.

— Який гарний у Вас годинник — дзиґар (як кажуть у нас на Прикарпатті), — зауважив я, вислухавши обі мелодії.

Іван Борисович, як виявилось, вмів не тільки уважно слухати, але був і захоплюючим оповідачем. Від нього я довідався багато цікавинок з життя і творчості кобзарів Київщини, з якими він згодом мене і перезнайомив.

Щедрі господарі не тільки пригостили мене смачною вечерею, але й попросили переночувати.

— Я Вам тут і постелю на тапчані під цим дзиґаром, який Вам так сподобався, — запропонувала господиня.

З цих пір почалось наше плідне і цікаве листування з Іваном Борисовичем, а коли я бував у Києві, завжди ночував в домівці по вулиці Бурмістенка, під незвичним цікавим годинником–дзиґаром. Івану Борисовичу дуже сподобалась наша галицька говірка, зокрема слово "дзиґар", і він часто писав мені :

— Богдане Михайловичу, приїздіть! Тапчан і дзиґар наш чекають на Вас.

І я приїздив і ми відвідували київських кобзарів, розшукували знавців народних пісень, обрядів, звичаїв. Багато розповідав мені Іван Борисович і про себе. З розповідей і листування я відтворив його цікаву біографію.

…Народився Іван Борисович Панченко 1900 році в Києві в родині робітника. На околиці Києва (Деміївка), де жили Панченки, в той час два рази на місяць відбувались великі ярмарки, на одному з них Іван побачив і почув гру молодого тоді ще кобзаря Єгора Мовчана. Гра і побачене глибоко запали в душу хлопця.

Після революції І. Панченко став працювати робітником на заводі, а після навчання — економістом в плановому відділі заводу. Згодом працював старшим економістом на Київському трамвайному заводі, а з 1938 року — начальником планового відділу трамвайного депо ім. М. Горького.

Як офіцер, І. Панченко воював проти німецьких загарбників.

У післявоєнний час Івану Борисовичу довелось почути кобзаря Лисогора, колоритна фігура якого була особливо привабливою. В цей час до управління трамвайного депо, де працював Панченко, було скеровано на роботу бандуриста Олексія Олексійовича Шевченка, колишнього кондуктора трамваю. До нього і звернувся Панченко за допомогою. Придбав бандуру (роботи майстра О. Корнієвського) і познайомився з М. П. Полотаєм. Полотай тоді керував гуртом кобзарів при Київському товаристві сліпих (УТОС), куди Панченко і вступив, а згодом став солістом цього ансамблю. В складі ансамблю брав участь в різних тематичних концертах (зокрема на міжнародній нараді слав'яністів у Києві.). За виступи на оглядах і олімпіадах не раз нагороджувався грамотами, значками лауреата.

І. Б. Панченко був знайомий з багатьма визначними кобзарями і бандуристами (з Є. Мовчаном, П. Носачем, П. Ткаченком, П. Дугіним, братами Литвинами та іншими), з якими часто виступав.

З 1969 року був обраний членом Правління Об'єднання народних співцівкобзарів при Музичнохоровому товаристві України, а в 1970 році — йому надано звання почесного члена цього товариства.

Я, часто буваючи в Києві, зустрічався з Іваном Борисовичем. …Якось при черговій зустрічі Іван Борисович запропонував мені:

— Я хочу подарувати Вам нашого настінного годинника, мелодії якого Ви так уважно завжди слухаєте. Забирайте! Від сьогодні він — ваш.

Я звичайно став відмовлятися від такого подарунка, бо знав, що він певно багато приємного приносить господарям та й привикли вони до нього.

Тоді господар заявив:

— Годинник цей буде Ваш, я залишу його Вам у спадок. Заберете собі, коли мене не стане, а бандуру передасте в кобзарський музей. Дзиґар цей буде Вам нагадувати про наші зустрічі в нашій хаті.

…Минуло ще кілька років. Якось я знову навідався до Івана Борисовича. Застав його зажуреного. Він розповів мені, що днями поховав свою дружину.

А ще через деякий час, кобзарі повідомили мене, що 22 серпня 1972 року раптом помер і Іван Борисович. Я тоді був поза домом і вістка ця знайшла мене з опізненням. Коли я приїхав у Київ, в домі на вул. Бурмістенка жили вже інші люди, які не могли нічого мені розказати про дальшу долю славної бандури і гарного настінного годинникадзиґаря. Пошуки їх не дали результатів.

Мені залишилось тільки віднайти могилу Івана Борисовича і його дружини і часто згадувати це прекрасне подружжя.

З ПОГЛЯДОМ В МАЙБУТНЄ

(ТАРАС ЛАЗУРКЕВИЧ)

Якось, здається ще на початку 90х років, зайшов я провідати давнього приятеля, а тепер вже професора Львівської державної консерваторії (нині Львівська музична академія) ім. М. Лисенка, пана Василя Герасименка.

— Як справи, пане Василю, — запитав я, привітавшись.

— Непогано, — радісно відповів професор. — Бандура нового харківського типу моєї роботи звучить вище моїх сподівань, і мої хлопцістуденти порадували. На новому інструменті вони творять справді чудеса. Завтра у мене заняття в консерваторії. Заходьте послухати. Або ж приходьте на найближчий академконцерт. Запрошую послухати і оцінити нові наші досягнення.

На академконцерті виступав, тоді ще студент, Тарас Лазуркевич. Нова, вдосконалена бандура харківського типу роботи Василя Євтуховича Герасименка, зачарувала усіх слухачів. Тарас порадував усіх грою та голосом приємного тембру.

Мені сподобався цей юнак не тільки високою майстерністю гри, але й скромною, зате привабливою поведінкою на сцені, вмінням "входити в образ", розуміти і правильно трактувати зміст виконуваного твору. І я не пропускав нагоди, щоб побувати і на інших концертних виступах Тараса.

А згодом я запросив його в ініціативну групу, яка займалась організацією спершу об'єднання, а згодом і Всеукраїнської Спілки кобзарів. Коли я очолив Львівське відділення зареєстрованої спілки, Тарас Лазуркевич став моїм заступником.

…Народився Тарас Миколайович Лазуркевич 11 травня 1971 року у Львові. В 1989 році закінчив середню школу № 83 і музичну школу № 4 (клас І. М. Содомори). Закінчив Львівське музичне училище (клас М. Й. Наконечної) та Львівську консерваторію ім. М. Лисенка (клас бандури В. Герасименка) і став працювати (вести клас бандури) у Львівській середній спеціалізованій музичній школіінтернаті ім. С. Крушельницької.

А згодом були цікаві виступи Тараса на різних святах, концертах, фестивалях. Став він і лауреатом кількох конкурсів. Полились запрошення на закордонні виступи. Зокрема пригадую блискучий виступ його на фестивалі бандурної музики в Перемишлі.

Концертував Т. Лазуркевич, як соліст та у складі ансамблів у країнах близького зарубіжжя, Польщі, Угорщині, Румунії, Югославії, Австрії, Німеччині, Канаді.

Брав участь у Першому республіканському фестивалі "Червона рута" (Чернівці, 1989), у Міжнародному фестивалі музичної молоді (Байрот, Німеччина, 1992 р.) і у ХІІІ фестивалі української культури (Сопот, Польща, 1993 р.). Пройшов курс опернохорового співу у проф. Берна Дітріха (Байрот, Німеччина).

Він лауреат (І премія) українського музичного фестивалю ім. М. Лисенка (Торонто, Канада, 1993 р.), лауреат Першого міжнародного конкурсу бандуристів ім. Гната Хоткевича (ІІ премія) в Києві (1993 р.).

У репертуарі цього чудового бандуриста — українські народні історичні думи "Про козака Голоту", "Про трьох братів Азовських" та "Про Марусю Богуславку", знаменитий твір Гната Хоткевича "Невольницький ринок у Кафі", багато українських народних пісень, творів класиків та сучасних композиторів, ціла низка цікавих інструментальних п'єс.

Добре вивчивши харківський тип бандури, Лазуркевич, під керівництвом професора В. Герасименка, розшифровує фонозаписи старовинних дум, псалмів, історичних пісень, інструментальної музики. Пише і власні твори для бандури харківського типу.

Незабаром Тарас почав практикувати і виступи в дуеті із здібним молодим бандуристом, також учнем професора В. Герасименка, Олегом Созанським. Неперевершено звучить у виконанні цього дуету сюїта Г. Хоткевича "Байда", а також п'єса в обробці М. Дейчаківського "Бандурна розмова". Згодом хлопці так і назвали свій дует: "Бандурна розмова".

В руках Тараса Лазуркевича пройшли успішну апробацію на сценах багато нових взірців вдосконалених бандур конструкції В. Герасименка.

Нещодавно Тарас із своїм вчителем та бандуристамипобратимами заснував міжнародний фонд "Кобзар", який ставить перед собою завдання всесторонньо допомагати і сприяти розвиткові кобзарського мистецтва. Лазуркевича обрано президентом цього фонду.

Останнім часом він багато працює над пошуками нового в бандурній грі, експериментує над поєднанням гри на бандурі та сопілці.

Задивлений в майбутнє, один із найкращих сучасних бандуристів України, Тарас Лазуркевич радує прихильників бандурної музики та рідної пісні новими задумами та плідними звершеннями.

КОБЗАРСЬКI ОБРЯДИ І ЗВИЧАЇ

В ГАЛИЧИНІ

Всупереч iснуючого погляду, що кобза й бандура в захiдних областях України з'явилися не так давно (ХІХ–ХХ ст.) i є рiдкiсними для цього регiону iнструментами, хочемо вiдзначити, що цi iнструменти на данiй територiї iснували набагато ранiше, а кобзарське мистецтво має тут свої традицiї.

Вже на давнє iснування кобзи й бандури на теренах Галичини i Прикарпаття вказував знавець кобзарства Гнат Хоткевич, аналiзуючи, зокрема, регiональнi пiснi, описанi Iгнатом Гальком. Львiвський фольклорист Ярослав Шуст один iз перших звернув увагу на зображення кобзарських iнструментiв на старовинних картинах, знайдених в рiзних мiсцевостях захiдних областей України. Це картини ХVI–ХVII ст. iз зображенням страшних судiв, знайденi на Дрогобиччинi, Яворiвщинi, бiля Сколе та Турки (Львiвська обл.). Бiльше десятка таких картин, на яких цар Давид зображений з кобзоподiбним iнструментом, зберiгається у фондах Львiвського державного музею українського мистецтва, що свiдчить про те, що кобзабандура на цих теренах була вiдома вже ХVI–ХVII ст., а може i ще давнiше .

Поки що не вдалося встановити iмен кобзарiв чи бандуристiв ХV–ХVII ст. — вихiдцiв iз Галичини чи Прикарпаття. Але окремi документальнi згадки заслуговують на увагу. Так в ХV ст., коли новгородськi та галицькi художники реставрували в Краковi королiвську резиденцiю Вавель, захоплювали усiх своїм мистецтвом українськi кобзарiбандуристи Стечко та Тарашко.

Українськi кобзарi, бандуристи, лiрники завжди були наставниками народу, виразниками його волелюбних прагнень та сподiвань. Вони нiколи не були просто музикантами, що розважають людей. Вони були будителями народної совiстi i тому кобзарське мистецтво стало суспiльноiсторичним явищем, явищем суто нацiональним i самобутнiм, притаманним лише українському народу. Духовний прiоритет кобзарської справи завжди високо цiнувався суспiльством i народ шанував i любив своїх народних спiвцiв, сприяв розвитку їхнього мистецтва. Суспiльнополiтична роль кобзарства особливо зросла з втратою України її незалежностi. Це добре розумiли поневолювачi та окупанти, якi завжди переслiдували кобзарство. Незважаючи на репресiї та масовi нищення "власть iмущими", кобзарство, завдяки всенароднiй любовi та пiдтримцi, вижило та збереглося до наших днiв.

Народнi спiвцi Галичини та Прикарпаття пiдтримували зв'язки з кобзарством iнших регiонiв України. До Галичини часто заходили народнi музики зi схiдних областей України, Волинi, Кубанi. Це сприяло укрiпленню традицiй та популяризацiї кобзарського мистецтва, допомагало вижити у важкi часи.

Популяризацiя кобзарського мистецтва ХХ ст. в Галичинi перш за все пов'язана з iменем Гната Хоткевича, який в 1905 році емiґрував iз Харкова до Галичини. Тут тiльки за першi три мiсяцi Хоткевич дав бiльше 80 концертiв, пропагуючи традицiї кобзарського мистецтва. На жаль вiртуозна виконавська майстернiсть Хоткевича не тiльки захоплювала, але i до певної мiри i вiдстрашувала спостерiгачiв. Галичанам, особливо гуцулам, серед яких жив i виступав Хоткевич, важко було повiрити, що легко можна опанувати таку високу технiку гри на iнструментi, яку демонстрував Хоткевич. В результатi не знайшлось нi одного бажаючого навчитись грати у Хоткевича на бандурi. Та все ж кобзарська дiяльнiсть Гната Хоткевича в Галичинi не пропала марно.

Навчившись (за пiдручником Г. Хоткевича) грати на бандурi, найвизначнiйший iз бандуристiв Львiвщини — Юрiй Сiнгалевич в 1920–30х роках продовжує кобзарськi традицiї в Галичинi. Перед своїми концертами вiн виступав з доповiдями про iсторiю кобзарства, звичаї та обряди кобзарiв та лiрникiв, з якими сам постiйно спiлкувався i до яких "на науку звичаїв" водив своїх учнiв. Учням вiн прищеплював любов до кобзарських традицiй, звертав увагу на обряд вiнчання з бандурою, визвiлку, фiксацiю виступiв перед слухачами, вмiння самому виготовляти iнструменти та струни до них. У школi Сiнгалевича обов'язковим було вивчення як київського, так i харкiвського (зiнькiвської школи) способiв гри. Для складання своєрiдного iспиту та одержання визвiлки Сiнгалевич, як i народнi "панотцi" кобзарiв та лiрникiв, вимагав вiд учня вмiлого виконання хоч однiєї думи, псалмiв та iсторичних пiсень, власноручного виготовлення iнструменту, знання кобзарських обрядiв, традицiй та звичаїв.

У Львовi, поруч з Личакiвським цвинтарем, i тепер iснує кобзарська вулиця, де на Зеленi свята збирались кобзарi та лiрники. Ще до самої Другої свiтової вiйни лiрникiв можна було побачити бiля церков, на базарах чи ярмарках Галичини та Волинi. Кобзарi та лiрники об'єднувались у цехи та братства, на чолi яких стояли обиранi панотцi. Такi об'єднання мали свої каси, майстернi по виготовленню струн та iнструментiв. Панотцi брали на навчання кобзарській справі учнiв, навчали таємної лебiйської мови.

Кобзарськолiрницькi традицiї базувались на своєрiднiй кобзарськiй фiлософiї, в основi якої лежали християнська вiра i висока моральнiсть, любов до рiдного краю та свого народу, вимогливiсть до репертуару i виконавства. Культивувалась пошана i дбайливе вiдношення до iнструменту. Кобза, бандура i лiра вважались "священними iнструментами", а кобзарiв та лiрникiв в народi називали "Божими людьми".

Основнi кобзарськолiрницькi традицiї були викладенi в так званих "устинських книгах", своєрiдних неписаних законах i вказiвках, якi передавались усно вiд вчителя панотця до перевiреного, вiдданого кобзарству, новобранця. Вони служили i своєрiдними збiрниками рекомендацiй по освоєнню кобзарського мистецтва, i зводом правил поведiнки, i усними пiдручниками вивчення таємної лебiйської мови.

Кобзарi та лiрники вказували на дванадцять iснуючих "устинських книг", кожна iз них мала свою назву i призначення. Так в перших книгах йшла мова про правила поведiнки кобзаря чи лiрника "перед братiєю та народом", давались поради, як краще знайти необхiдний контакт iз слухачами та iншi ціннi поради, як поводитись в рiзних конкретних життєвих ситуацiях. Любов i братерство вважались основними критерiями у спiлкуваннi з iншими народними спiвцями та музикантами. В наступних "книгах" мова велась про методи успiшного освоєння технiки гри на кобзi, бандурi та лiрi, вивчення народних пiсень, псалмiв та кантiв, народних iсторичних дум. Окрема устинська книга була присвячена вивченню лебiйської мови кобзарства. Мова була таємною. Перед її вивченням учень давав окрему клятву панотцевi або "кобзарському гурту" (зборам кобзарiв чи лiрникiв) про її нерозповсюдження без окремого на це дозволу панотця чи "братiї". Знання лебiйської мови вважалось певним привiлеєм i тому дозвiл на її вивчення давали тiльки надiйним учням, якi завоювали довiру "братiї" та панотця вчителя. Певна кiлькiсть, найбiльш розповсюджених слiв (десь бiля 30–40) не були засекреченими (привiтання, попередження, сигнали), i з ними дозволялось знайомити i початкуючих учнiв, i поводирiв. Змiст двох останнiх "книг", якi носили назву "не для всiх", був призначений тiльки для особливо довiрених та надiйних представникiв кобзарства, якi пройшли певну школу випробувань, користувались великою довiрою та авторитетом i складали додатковi клятви та обiти.

В устинських книгах були i певнi вимоги та ритуальнi вказiвки. Так, наприклад, перед початком вивчення жартiвливих та сатиричних пiсень учень давав певну обiтницю (клятву) не виконувати нiколи прилюдно соромiцьких пiсень, якi могли б "пошкодити братiї" (пiдiрвати авторитет кобзарства). Ритуал визвiлки передбачав, що учень купував i дарував свойому панотцевi ритуальний хлiбвизвiлку, яку пiсля здачi учнем своєрiдного екзамену i проголошення ритуальної клятви на вiрнiсть кобзарському мистецтву, панотець розрiзував на шматочки i роздавав "братiї" (частував присутнє кобзарство). Один iз кусочкiв хлiбинивизвiлки панотець клав на схрещенi долонi свого учня, промовляючи: "Прийми цей хлiбвизвiлку, яка дає тобi право тепер вiльно кобзарювати. Пам'ятай, що за це будеш вiдповiдати не тiльки тут перед кобзарством i людьми на землi, але i там (тут панотець звертав свiй погляд на небо), перед Богом на страшнiм судi!" Далi учень причащався (поїдав покладений йому на схрещенi долонi кусок хлiбинивизвiлки). Присутнi на цiй церемонiї кобзарi та лiрники вiтали "новоспеченого" кобзаря чи лiрника i бажали йому щасливого i довгого успiшного кобзарювання. А "новоспечений," звичайно, ставив всiй братiї могорич. Починаючи самостiйне кобзарювання, народний музика старався вести певний облiк своїх прилюдних виступiв, фiксуючи їх зарiзами на своїй похiднiй палицi чи певними позначками на свому iнструментi.

Ритуальнi кобзарськi звичаї передбачали i окроплення при окремих посвяченнях свяченою водою, i посипання новообраного товариством попелом чи землею (щоб не зазнавався), поливання першою чаркою горiлки (щоб не псувався) та iнше. Не спостерiгалось серед захiдноукраїнського кобзарства жодних обрядiв чи ритуалiв з застосуванням вогню (як наприклад це стараються тепер, думаю не зовсiм мотивовано вводити у Стрiтiвськiй школi кобзарського мистецтва).

Тоталiтарний комунiстичний режим колишнього СРСР прийняв усi мiри, щоб знищити будьякi прояви славних кобзарськолiрницьких традицiй. Незважаючи на це, окремi кобзарськi звичаї та обряди збереглись до наших днiв i проявились не тiльки в життi та творчостi народних спiвцiв, але й окремих колективах бандуристiв (Львiвська капела УТОС "Карпати", НовоРоздiльська капела "Днiстер", Львiвська капела "Заспiв" та iншi).

Тепер в час вiдродження самостiйностi Української держави почало вiдроджуватись i кобзарське мистецтво з його цiкавими та славними традицiями. Особливо радує те, що мистецтво кобзарiв знаходить необхiдний вiдгук серед сучасної молодi. Доброю славою продовжувачiв кобзарської справи в наш час користуються вiдомi бандуристи зi Львова Остап Стахiв та Орест Баран. Появилась цiла плеяда молодих здiбних бандуристiв, охочих вiдродити давнi кобзарськолiрницькi традицiї на Львiвщинi. Серед них хочеться вiдзначити в першу чергу Тараса Лазуркевича, братiв Ростислава та Тараса Гривулiв, незрячого Тараса Дороцького та зовсiм молоденьких ще Остапа Дудака iз Олеська та Iвана Шмiло iз Новояворiвська. Iвась Шмiло ще школярем (тепер студент Дрогобицького музучилища) скомпонував власний твiр думового характеру про репресiї (депортацiя в Сибiр) населення Львiвщини.

Схвально, що iсторiєю та добрими традицiями кобзарства цiкавиться i молодь загальноосвiтнiх шкiл. Так, наприклад, кобзарознавство, як предмет по вибору (дисциплiну для факультативного вивчення) було у свій час запроваджено у львiвських середнiх школах № 75 iм. Лесi Українки та СШ № 80. Справою вивчення iсторiї кобзарства та кобзарських традицiй зацiкавився Український центр народної творчостi в Києвi. За iнiцiативою та при безпосереднiй участi заступника директора УЦНТ п. Галини Довбищенко було вiдзнято науковопопулярну вiдеострiчку, в якiй йдеться про досвiд освоєння предмету кобзарознавства та популяризацiю кобзарських традицiй у львiвських школах.

КОБЗАРСТВО I ДУХОВЕНСТВО

Кобзарство, як унiкальне явище в Українi завжди хвилювало серця передових людей суспiльства. Кобзарiбандуристи та лiрники були носiями прогресивного й прекрасного. В репертуарi, як i в свiтоглядi народних рапсодiв передували релiгiйнi мотиви. Псалми i канти, як основа кобзарського репертуару, звеличували життя святих, чуда Iсуса Христа, святiсть Богородицi. Та й в iсторичних пiснях та думах багато мiсця вiдводилось вiрностi, любовi та християнськiй вірі.

Передове українське духовенство, добре розумiючи велику роль кобзарства в поширеннi заповiдей любовi, взаємної поваги, утвердженнi передової думки та патрiотизму, завжди пiдтримувало кобзарство. В недiлi та свята, бiля соборiв та церков знаходилось мiсце, де, примостившись на майданi, гралиспiвали кобзарi чи лiрники. Тут, бiля них, пiсля святкових вiдправ, зупинялись богомольцi, щоб поспiлкуватись з рiдними та близькими, послухати гру i спiв народних спiвцiв, нагородити їх своїми пожертвами. Представники духовенства часто запрошували народних музик до себе, частували їх обiдом, слухали їх гру та спiви, заночовували.

Часто пiд впливом кобзарського мистецтва сини чи внуки священикiв теж вчились грати на бандурi, ставали бандуристами. Так, наприклад, один iз найвизначнiших бандуристiв Галичини Юрій Сінгалевич, пiд впливом кобзарiв i лiрникiв, яких доводилось йому слухати ще в дитинствi на парохiї дiдусясвященика в селi Романовi, сам вирiшив зробити собi бандуру та стати бандуристом.

Серед учнiв Юрiя Сiнгалевича, якi згодом теж стали визначними бандуристами i засновниками своїх капел та ансамблiв бандуристiв, були також сини та дочки священикiв. Найвизначнiйший iз учнiв Ю. Сiнгалевича — Зiновiй Штокалко став бандуристомвiртуозом, завдяки батьковi, який послухавши кобзарiв, привiз додому iз Києва бандуру. Батько Зіновiя, парох села Кальне о. Василь Штокалко сам любив слухати гру народних музик i прищепив цю любов своєму синовi. Зіновiй Штокалко залишив для дослiдникiв 12 касет магнiтофонних записiв кобзарського репертуару у вiртуозному виконаннi.

Iнший учень Ю. Сiнгалевича Михайло Табiнський був сином священика iз Волинi, а сестри Марiя та Тереса Ваврик дочками о. Омеляна — пароха у Чорношовичах на Львiвщинi. Брати Антiн та Степан Малюци, якi також вчилися у Сiнгалевича, були священичого роду. Їх батько о. Iван Малюца був парохом в с. Нове Село, були священиками дiд о. Антiн, прадiд о. Миколай, а прапрадiд Олекса теж був сином священика о. Йоакима Чемеринського. Брати Малюци згодом стали славними бандуристами, грали на церемонiї проголошення УГВР.

Сини о. Михайла Жеплинського — Богдан та Роман — священичий рiд яких по матерi сягає вглиб десяти поколiнь, також стали бандуристами. Вони грали у Першiй капелi бандуристiв Львiвської Полiтехнiки, яку створив i якою керував Олег Гасюк (1949–1950), створили на засланнi Торбинську капелу бандуристiв, репресованих в Томськiй областi (1950–1955), капелу бандуристiв "Днiстер" в м. Новий Роздiл (1959–1971), багато виступали як солiстибандуристи та в складi родинного квартету (з дружинами).

Синами священикiв були також бандуристи Юрiй Грицеляк та Ярослав Дацишин, якi грали в Першiй капелi Львiвської Полiтехнiки, i якi, як i керiвник капели О. Гасюк та брати Жеплинськi, були репресованi.

Дочкою о. Юлiяна Дуцька, пароха с. Летнi на Дрогобиччинi, була i дружина Юрiя Сiнгалевича, яка пiсля загадкової трагiчної загибелi мужа була репресована, заслана в Сибiр, де також грала в Торбинськiй капелi бандуристiв. Грала в цiй капелi i була її хормейстером п. Надiя Цюцюра, батько якої був також священиком, парохом с. Дрогомишль на Яворiвщинi.

Дружина Романа Жеплинського Вiра Теодосiївна, донька о.Т. Гриника, пароха с. Яжiв Новий на Яворiвщинi, не тiльки грала в родинному квартетi, але вела ансамблi бандуристiв в музичних школах та клубах м. Яворова та м. Новояворiвська.

Духовенство розумiло кобзарство i в важкий час комунiстичних переслiдувань, надавало кобзарям, бандуристам та лiрникам посильну допомогу i притулок.

Ще в 20–30х роках славилася своїми концертними виступами на Волинi бандуристка Ганна Бiлогуб. Вона, разом з мужем, який у свiй час був ад'ютантом Симона Петлюри, емiґрувала на Волинь i тут виступала як бандуристка. З приходом бiльшовикiв змушена була перейти на нелегальне становище. Пiсля смертi Дмитра Бiлогуба, сина Юрiя та зятя Богдана, якi стали воїнами УПА, вона з дочкою IриноюОрисею опинилась в дуже скрутному становищi. Тодi на допомогу їм прийшов о. Медицький, який не тiльки заопiкувався ними, але й прийняв за своїх. Назвавши Ганну своєю сестрою, допомiг їй добути документи на змiнене прiзвище Вернигiр. Згодом Ганна Вернигiр (Бiлогуб) поселилась на Тернопiльщинi, де виховала цiлу плеяду своїх учнiв бандуристiв, якi разом з нею стали засновниками тепер славної народної капели бандуристiв с. Струсiв.

Такими ж важкими були долi i iнших бандуристок. Дочка отця пароха с. Мушкатiвка Борщiвського району на Тернопiльщинi Семена Гребенюка Мирослава, пiсля арешту мужа, перейшла в пiдпiлля, працювала медсестрою в лавах УПА. Переслiдуваний батько Мирослави жив деякий час в селi Миклашiв, де, переховуючись, допомагав старенькому пароховi отцю Iванцю, який дав притулок йому i Мирославi. Мирославi вдалось добути фiктивнi документи, змiнивши прiзвище на Дарманчук. Далi вона попросилася на науку до Ю. Сiнгалевича i стала бандуристкою. Та пiсля загибелi Сiнгалевича їй не вдалось оминути репресiй. З бандурою Мирослава ДарманчукГребенюк пройшла ГУЛАГи i, повернувшись до Львова, згодом виступала ще певний час знову.

Визначна бандуристка, автор знаменитої думи "Невольник", Антонiна Голуб, ховаючись вiд переслiдувань бiльшовицьких сатрапiв, також знайшла притулок у духовенства i довго переховувалась в пiдземеллi КиєвоПечерської Лаври.

Окремi бандуристи, пiд впливом духовенства, ставали священиками. Учасник згадуваної вже Торбинської капели бандуристiв Володимир Чучман, переживши заслання, був висвячений на священика, деякий час очолював духовну семiнарiю св. Духа в с. Рудно, а тепер служить в соборi св. Юра у Львовi. Там же вiдправляє i о. Любомир Ржиський, який до висвячення добре опанував гру на бандурi. Був бандуристом до висвячення i о. Василь Мендрунь, тепер iєромонах ЧСВВ, вiдомий проповiдник Крехiвського монастиря. Можна ще додати, що дружина отцякапелана сучасної української армiї панiматка Зиновiя Сичак чудово грає на бандурi i вже кiлька рокiв успiшно керує народною капелою бандуристок Львiвського унiверситету iм. Iвана Франка.

Довгий i складний життєвий шлях пройшов бандурист Микола СармаСоколовський поки теж став священиком. Народився вiн в с. Хорошому Павлоградського повiту (тепер Днiпропетровщина) в родинi священика. Рано залишився без батька i 15рiчним хлопчиком вступив до Миргородської художньокерамiчної школи. У Миргородi вiн i навчився грати на бандурi в кобзаря Івана Яроша, з яким став кобзарювати. Пiсля навчання в Миргородi переїхав у Днiпропетровськ, де вiдвiдував художнi курси, грав в капелi бандуристiв. У 1929 році арештований ГПУ i засуджений на 5 рокiв ув'язнення. Пiсля 4х рокiв був мобiлiзований на вiйськову службу. Але йому вдалося втекти i в 1942 році, пiсля закiнчення пастирських курсiв УАПЦ, був рукоположений єпископом Мстиславом в диякони, а далi єпископом Сильвестром — у священики. Згодом о. Микола був ще кiлька разiв арештований, карався в ГУЛАГах в Iнтi, Абезi та Мордовiї. У табірних умовах сам виготовив собi бандуру, (а згодом i ще кiлька), розважав грою на бандурi своїх побратимiв, проповiдуючи їм i слово Боже, а далi навчив їх грати та створив разом з ними ансамбль бандуристiвкаторжан. Грав в цьому ансамблi, серед iнших i Олег Гасюк, який згодом поширив його та став керiвником цього гурту.

Серед кобзарiвсвященикiв, якi є також художниками, слід згадати протопросвiтера о. Сергiя КiндзерявськогоПастухiва. В його чудовiй збiрцi "Свiтильники землi Української" є повнi експресiї картини "Лiрник" та "Перебендя", присвяченi кобзарськiй тематицi. На автопортретi (1966) о. Сергiй зобразив себе, хоч i в священичiй рясi, але з бандурою, з якою не розлучається. Навчився грати вiн пiд кiнець 1940 року в Холмi, де при українськiй ґiмназiї в часi вiйни вчив грати на бандурах емiґрант з Великої України, знаменитий бандурист Кость Мiсевич. Вже в 1941 році Сергiй виступав з Мiсевичем та його дружиною Марґаритою на Шевченкiвському концертi.

До США в свiй час прибув з бандурою роботи славнозвiсного бандуриста Ємця, св. пам'ятi о. Iриней Готря (Готра) ЧСВВ, який став тодi чи не одиноким монахомбандуристом поза межами України. Отець Iриней був колись особистим секретарем митрополита Андрея Шептицького, в час Першої свiтової вiйни, був разом з митрополитом вивезений у Московщину i кинутий у в'язницю. Коли перший раз прийшли до Галичини бiльшовики, вiн був заарештований i побитий. Як свiдчив потiм iталiйський католицький священик о. Армандо, який був з о. Iринеєм в однiм таборi, вони були на каторжних роботах в копальнях, а вiдтак в каменоломнях. Отець Iриней був великим прикладом для усiх священикiв, якi були на каторжних роботах на засланнi. Вiн вiдзначався справжньою мужнiстю, полум'яною вiрою. В селi Руда Рогатинського повiту живе родина Готрiв, з якої походив о.Iриней. Село називає цю родину родиною кобзарiв, бо як розказують, хтось iз прадiдiв по матерi, що походив з гетьманської родини Дорошенкiв грав, на кобзi. Отож i отець Iриней ГотраДорошенко ЧСВВ не розставався з кобзоюбандурою до останнiх днiв свого праведного життя.

Треба згадати і сина священика — славного бандуриста Богдана Шурка, який пропагував кобзарське мистецтво в Німеччині і тепер живе в м. Мюнхені.

Тепер за межами України, як i в Українi, є вже чимало монахiв та монахинь, якi не тiльки люблять та пропагують кобзарське мистецтво, але i самi грають на бандурах, керують ансамблями бандуристiв, створеними при церквах, монастирях чи iнших установах. Так, наприклад, гуртком бандуристiв в школi св. Юра в НьюЙорку успiшно керує сестра мґр. Бернарда. Мають бандуру сестри служебницi в монастирi в Перемишлi та iншi.

Широко пропагував бандуру в свiй час в Галичинi, зокрема серед духовенства, часто виступаючи на празниках, син отця пароха iз м. Стоянiв на Львiвщинi, бандуристфеномен Володимир Шуль. На жаль, вiн помер в молодому вiцi напередоднi Другої свiтової вiйни.

Велику увагу кобзарському мистецтву придiляли i окремi українськi владики. Митрополит Андрій Шептицький завжди допомагав кобзарямбандуристам та лiрникам. Любив слухати гру на бандурi патрiарх Мстислав, який, повернувшись в Україну, мав кiлька зустрiчей з кобзарями. Зокрема слухав вiн кобзарiв Олексiя Чуприну i навiть сфотографувався з ним на сходах музею Т. Шевченка. А в 1992 році О. Чупринi було присуджено премiю Фонду духовного вiдродження iм. Андрiя Шептицького.

Нещодавно сформувалася нова вiтка науки — кобзарознавство, яка вивчає iсторiю та традицiї кобзарства. Завдяки проявленiй iнiцiативi тодішніх ректора Львiвської духовної семiнарiї Святого Духа о. Степана Менька та проректора о. Романа Мiрчука богослови семiнарiї прослухали також спецкурс лекцiй з кобзарознавства. Деякi братибогослови виявили бажання навчитися грати на бандурi. А серед студентiв унiверситету пропагують кобзарське мистецтво студенти iсторичного факультету бандуристи Тарас Гривул та Тарас Дороцький. Дороцький, втративши зiр ще навчаючись в середнiй школi, завдяки сильнiй волi та гарним родинним традицiям (прадiдусь Тараса — Михайло Дороцький був вiдомим священиком і громадським дiячем Лемкiвщини, автором релiгiйних книжечок та пiсень) зумiв оволодiти кобзарським мистецтвом та успiшно закінчив університет і тепер навчається в аспірантурі.

В 1995 році зареєстрована Всеукраїнська спiлка кобзарiв, бандуристiв та лiрникiв. Вона сприяє розвитку кобзарського мистецтва, пiдтримує, серед iнших, зв'язок кобзарства з духовенством. Велике єднання українського кобзарства i духовенства триває. Воно є запорукою надiйного пiднесення культури, виховання пiдростаючого поколiння та формування справжньої елiти українського народу.

КОБЗОПОДІБНІ ІНСТРУМЕНТИ

НА КАРТИНАХ СТРАШНИХ СУДІВ

В ЦЕРКВАХ ГАЛИЧИНИ

Твори сакрального мистецтва, зокрема образотворчі роботи народних художників, часто мають не тільки велику мистецьку цінність, але можуть служити багатими джерелами народознавчих та інших наукових досліджень. Показовий приклад — зображення страшних судів в церквах Галичини, які відносяться до ХVI–XVIII ст.

Львівський фольклорист і мистецтвознавець Ярослав Шуст, один із перших звернув увагу на зображення кобзоподібних музичних інструментів на старовинних сакральних картинах, знайдених в різних місцевостях західних областей України, зокрема на Бойківщині. Це в основному ікони невідомих художників ХVI–XVII ст. з зображенням страшних судів, знайдені на Дрогобиччині, біля Сколе та Турки, а також на Яворівщині Львівської області. Більше десятка таких картин, на яких цар Давид зображений з кобзоподібним інструментом в руках, зберігається у фондах Львівського державного музею українського мистецтва (фондові інвентарні номери: 2512, 6441, 12381, 13408, 13599, 14537, 22996, 26319, 30675, 36454, 36455 та інші).

Вказані сакральні твори, на яких зображені народні музичні інструменти, безперечно можуть служити допоміжними джерелами для вивчення тогочасних народних інструментів Галичини і, зокрема, Бойківщини. Особливо цікаво, що на вказаних картинах зображені кобзоподібні інструменти, хоч існувала точка зору, що кобзарське мистецтво не було характерне для західних областей України, а кобзабандура в Галичині не була поширеною. Картини страшних судів вказують на протилежне. Фрагменти цих картин, на яких цар Давид грає не на традиційній кифарі чи лірі, а держить в руках кобзоподібний інструмент, свідчить про те, що кобзабандура була в Галичині, і зокрема на Бойківщині, відома вже в ХVI–XVII ст.

На іконі XVI ст., яка надійшла у Львівський музей українського мистецтва від Василя Митчика в 1928 році (інв. номер 26319) і походить з Дрогобицького повіту (мабуть з церкви села Довге), намальований цар Давид в народному стилі з кобзоподібним інструментом у руках. Він більше нагадує народного співцякобзаря, ніж царя. В такій же манері зображений цар Давид і на інших згадуваних вище іконах. Так, якщо на картині страшного суду XVI ст., яка надійшла в музей 1924 році із с. Раделичі (тепер Миколаївського району на Львівщині), цар Давид грає не на традиційній кифарі, а на кобзоподібному інструменті, на голові має традиційну царську корону і німбсяйво святого над головою (інв. номер 22996), то на іконах пізнішого часу, наприклад, Галицької школи (із 1565 року), закупленої в Долині (тепер ІваноФранківської обл., інв. номер 12381) та на іконі другої половини XVI ст. із с. Станиля біля Дрогобича, яка надійшла до музею із збірки Богословської академії у Львові (інв. номер 36455), цар Давид зображений з кобзоподібним інструментом в руках, в царській короні, але вже без сяйванімбу над головою.

А на ще пізніших іконах страшних судів, зокрема кінця XVI ст. Галицької школи, закупленої експедицією Свєнціцького 1912 року в Сухому Потоці (тепер Сколівський район Львівської обл., інв. номер 13408), а також на іконах XVII ст., зокрема на картині, яка надійшла в музей із Дрогобича в 1907 році (інв. номер 2512) та на картині Галицької школи XVII ст., придбана в музей експедицією Вишинського в 1909 році і походить із с. Тростянець (інв. номер 6441), цар Давид зображений з кобзоподібним інструментом, без сяйванімбу, а на голові має не типову царську корону, а шапкуклобук, яка нагадує шапку, яку часто носили і кобзарі.

На іконі XVI ст. із с. Багновате біля Борині (тепер Турківський район), яка надійшла в музей в 1952 році і походить із збірки Музею Богословської академії (інв. номер 36454), цар Давид зображений у вигляді народного співцямузики, який не має ні корони, ні сяйванімбу над головою і грає на народному інструменті кобзібандурі. Кобзоподібний інструмент бачимо також на іконі Галицької школи XV ст. з с. Вільшаниця (тепер Яворівського району на Львівщині), придбаної для музею експедицією Свєнціцького в 1936 році (інв. номер 30675).

Народні музикикобзарі, бандуристи, лірники, які крім таких шедеврів кобзарського репертуару, як народні історичні думи, обов'язково виконували і твори релігійного змісту — псалми і канти, користувались завжди великою народною пошаною. Отож не дивно, що народні художники, замість царя Давида, могли зображати народних псалмопівців свого регіону, з якими вони зустрічались, чи яких бачили на ярмарках і які грали на кобзоподібних інструментах (кобзах чи бандурах).

Таким чином, вказані картини страшних судів, зібрані у Львівському музеї українського мистецтва, становлять цінний матеріал не тільки для дослідження історії кобзоподібних інструментів в уяві народних малярівхудожників, але можуть підтверджувати гіпотезу, що кобзабандура вже в XVI ст. була добре відома в Галичині, зокрема на Бойківщині і Прикарпатті, як український народний інструмент. Цю гіпотезу висували і відстоювали такі визначні бандуристи як Гнат Хоткевич, Юрій Сінгалевич, Ярослав Шуст та інші.

ПЕРША КАПЕЛА БАНДУРИСТIВ

ЛЬВIВСЬКОЇ ПОЛIТЕХНIКИ

…Пiсля трагiчної смертi в 1947 році одного iз найвизначнiших бандуристiв Львiвщини, зачинателя великого вiдродження кобзарського мистецтва в Галичинi Юрiя Сiнгалевича, прибите горем кобзарство Галичини огорнула якась розгубленiсть. Важко було повiрити, що хтось зможе замiнити таку славну постать, як Юрiй Сiнгалевич, який створив першi капели бандуристiв в Галичинi, добився великої популярностi кобзибандури не тiльки на Львiвщинi, але й в усiх захiдних областях України, увiйшов в iсторiю рiдної культури. Такою ситуацiєю поспiшили скористатися опричники комунiстичного режиму i посилили переслiдування кобзарiв, бандуристiв, лiрникiв в Галичинi.

Пiсля Ю. Сiнгалевича його останньою капелою бандуристiв, яка працювала при Львiвському обласному будинку народної творчостi (тодi на вул. Короленка), старались керувати найближчi його побратими i ветерани капели: Олег Гасюк та Михайло Табiнський. Але згодом "власть iмущi" того часу "с целью укрепления коллектива", приєднали капелу до танцювального колективу, яким керував тодi Ярослав Чуперчук, пiд загальною назвою "Чорногора". Втративши самостiйнiсть, капела бандуристiв стала поволi саморозпускатися. Олег Гасюк, найбiльш досвiдчений iз учасникiв капели, органiзував ансамбль бандуристiв при Львiвськiй СШ № 49. Там же, в цiй школi, вчилась одна iз найздiбнiших учениць Ю. Сiнгалевича — Тереса Ваврик. Деякi iз бандуристiв залишились ще при "Чорногорi". Iншi, серед них i я, деякий час опинились поза колективами бандуристiв.

…Я тодi вчився на ІVу курсi хiмiкотехнологiчного факультету Львiвського полiтехнiчного iнституту i добре грав на бандурi, спiвав. Яке було моє здивування, коли, повернувшись iз зимових канiкул в 1949 році, я якось в головному корпусi iнституту раптом почув звуки бандури. Вони виразно лунали iз однiєї аудиторiї. Я, звичайно, поспiшив вiдразу на такий милий серцю передзвiн бандури, вiдчинив дверi i побачив, що серед десятка студентiв сидить знайомий менi по капелi Сiнгалевича Олег Гасюк i пiдстроює один iз iнструментiв. Я радісно привiтався i вiдразу попросився у новостворений колектив, який зiбрався на першу репетицiю пiд керiвництвом Олега Гасюка. З першого заняття він пiдключив до капели свойого учня ще з ансамблю СШ № 49 Юрiя Грицеляка (який вже був студентом енергетичного факультету) i набирав нових учасникiв.

На наступне заняття я привiв свого молодшого брата Романа (студента механiчного факультету), а брат свого товариша однокурсника Iвана Хiмку. Згодом до нашого гурту приєднались: мiй побратим ще з Яворiвської школи Петро Кiндратович (студент будiвельного факультету), Iзидор Богачик, Мирон Ногайський, Богдан Ониськiв та Орест Гасюк. Гралиспiвали в капелi також студенти Михайло Табiнський (учень Ю. Сiнгалевича), Богдан Боєчко, а згодом також Ярослав Дацишин, Федiр Пелех, Роман Калужний, Богдан Молчко та iншi. Мене гурт обрав старостою капели i почалась нелегка кропiтка робота, треба було хлопцiв навчити грати, спiвати, вивчити першi твори репертуару.

На Львiвськiй фабрицi музичних iнструментiв вперше в iсторiї фабрики по замовленню i кресленнях, представлених керiвником капели Олегом Гасюком, для гурту було виготовлено перших 10 бандур, своєрiдної львiвської конструкцiї. Керiвник капели, який виступав разом з нами, Михайло Табiнський i я мали свої власнi бандури i згодом капела була готова до перших виступiв.

Перший концертний виступ капели Львiвської полiтехнiки вiдбувся 9 квiтня 1949 року на вечорi будiвельного факультету, який проходив в актовiй залi головного корпусу. I хоч капела виконала тодi всього чотири твори, її виступ був смiливо пiдтриманий гарячими оплесками присутнiх, а колектив бандуристiв став улюбленим мистецьким гуртом студентiвполiтехнiкiв. Тодi ж побратимибандуристи i сфотографувалися на пам'ятку, разом зi своїм керiвником.

Деб'ют капели бандуристiв ЛПI був настiльки вдалим, що вже на наступний виступ, який вiдбувся 18 квiтня запрошено було капелу виступити на великому концертi у Львiвському театрi опери та балету.

Керiвник капели Олег Гасюк був не тiльки чудовим бандуристом та органiзатором, але й добрим педагогом i тому хлопцi швидко освоювали i технiку гри, i мистецтво спiву. По давнiй кобзарськiй традицiї в гуртi пiдтримувався взiрцевий порядок i висока дисциплiна, всi учасники проявляли справжнiй патрiотизм, любов до народної пiснi та рiдної культури. Популярнiсть капели, особливо серед львiвського студентства, зростала з кожним днем. Все це не могло подобатись бiльшовицьким сатрапам, якi почали звинувачувати учасникiв капели в нацiоналiстичних та антирадянських поглядах. Незабаром почались i справжнi репресiї.

Лiтом 1949 року заарештовано керiвника капели Олега Гасюка. Зiбравшись пiсля лiтнiх канiкул, бандуристиполiтехнiки з сумом i тривогою довiдались про арешт свойого наставника та вирiшили не здаватись. Новим керiвником капеляни обрали найбiльш досвiдченого бандуриста, студента V го курсу Михайла Табiнського. Капела далi поповнювала свiй репертуар новими творами, часто виступала з концертами. Та згодом заарештовано i Табiнського! Капела знову залишилась без керiвника. Ми зрозумiли, що страшна доля попередникiв чекає кожного наступного, хто очолить капелу, тому нового керiвника обирати бiльше не стали. Вся вiдповiдальнiсть i тимчасове керiвництво лягло на мої плечi, як старости капели.

…Наближались зимовi канiкули 1950 року. Деякi хлопцiкапеляни, пiсля екзаменацiйної сесiї, вже встигли роз'їхатись, коли мене раптом викликав ректор iнституту i наказав, як старостi колективу, зiбрати бандуристiв та повiдомив, що ми маємо виїхати з групою кращих студентiв Полiтехнiки до Москви, де повиннi виступити у зведеному концертi студентiв Республiк Прибалтики i Львова. "Виїзд обов'язковий!" — пiдкреслив ректор. Нелегко нам вдалося зiбрати сiм учасникiв капели, якi разом з хором та групою вiдмiнникiв навчання, поїздом виїхали до Москви.

Крiм участi у великому зведеному концертi студентiв Прибалтики, який вiдбувся 1 лютого 1950 року в Московському будинку вчених, капела бандуристiв ЛПI виступила в клубi Московського унiверситету iм. Ломоносова (МГУ), а також у виїздному концертi для колгоспникiв села Настас'їно Московського району. Незважаючи на те, що капела виступала в неповному складi (змогли виїхати тiльки Б. Жеплинський, П. Кiндратович, Б. Боєчко, Р. Жеплинський, Ф. Пелех, Р. Калужний та Ю. Грицеляк), мистецький рiвень бандуристiв одержав високу оцiнку глядачiв, якi тепло сприймали львiв'ян.

Окриленi творчим успiхом гастрольної поїздки, бандуристи Полiтехнiки повернулися до Львова. Поїздка була описана в пресі (газета "Вiльна Україна" ч. 30 (1988) вiд 11 лютого 1950 року та в студентськiй багатотиражцi полiтехнiкiв).

Здавалось нiщо не сповiщало лиха. Та марними були надiї бандуристiв. Почалась нова хвиля репресiй! Несподiвано вночi 27 квiтня 1950 року заарештовано мене i разом з братом вислано в Сибiр. Майже в цей же час заарештовано Богдана Молчка. Згодом були заарештованi також Юрiй Грицеляк та Ярослав Дацишин. Переслiдувались i iншi учасники капели! На цьому дiяльнiсть першої капели бандуристiв Львiвської Полiтехнiки практично закiнчилась, вона перестала iснувати.

Порiзному склались подальші долi керiвникiв та учасникiв капели. Олег Гасюк був засуджений, вiдбув каторгу в ГУЛАГах, повернувшись до Львова, деякий час керував капелою бандуристiв Львiвської геологорозвiдки. Тепер пенсiонер, але бандури не кидає. Михайло Табiнський був засуджений, пiсля ГУЛАГiв закiнчив Томський полiтехнiчний iнститут. Далi працював в Ульянiвську, де вдалося йому захистити кандидатську i докторську дисертацiї. Тепер живе у Луцьку.

Був засуджений, довго томився по тюрмах і ГУЛАГах Богдан Молчко. З підірваним здоров'ям повернувся до Стрия, де і помер. Петро Кiндратович, Орест Гасюк, Богдан Ониськiв, Мирон Ногайський та Iзидор Богачик закiнчили будiвельний факультет ЛПI, працювали на рiзних посадах, навiть дуже вiдповiдальних, усi (окрiм Мирона Ногайського, який помер вiд сердечного приступу) жили у Львовi. Зокрема, Петро Кiндратович працював довгий час заступником начальника Обласного автодорожного управлiння (помер 1996 р.), а Богдан Ониськiв i тепер працює доцентом кафедри будiвельних конструкцiй Львiвської Полiтехнiки. Закiнчили ЛПI, працювали i живуть у Львовi Iван Хiмка, Богдан Боєчко та Роман Калужний. Пiсля заслання (1951–1958) Юрiй Грицеляк теж заочно закiнчив ЛПI i працював помічником головного iнженера Львiвського автобусного заводу. Вдалось здобути вищу освiту i Ярославу Дацишину, який багато рокiв плiдно вiдпрацював в мiстi Долинi на IваноФранкiвщинi, де живе i тепер.

Ми з братом Романом були депортованi в Сибiр, де, не зважаючи на примусову каторжну працю на лiсоповалi, в умовах сибiрської тайги навчили каторжан, виселених із Львiвщини, робити бандури та створили першу в iсторiї сибiрську капелу бандуристiврепресованих селища Торба в Зирянському районi Томської областi. Пiсля звiльнення з каторги, я закiнчив Томський полiтехнiчний, а брат — Львiвський лiсотехнiчний iнститут. Повернувшись в Україну, ми з братом працювали в сiрчанiй промисловостi в м. Новий Роздiл, де створили капелу бандуристiв "Днiстер", якою керували. Але згодом почались новi репресiї 60х рокiв i ми змушенi були покинути Новий Роздiл. Брат Роман переїхав до Новояворiвська, створив там фольклорноетнографiчний колектив "Нова Яворiвщина", якому згодом було присвоєно звання народного, i яким керує i тепер. А я переїхав жити до Львова, працював ст. науковим спiвробiтником в iнститутi сiрчаної промисловостi, створив капелу бандуристiв "Заспiв" при заводi "Львівсiльмаш", якою керував. Десь в 1971 році на складi клубу ЛПI вiднайшов я кiлька наших давнiх бандур i взявся за вiдновлення капели бандуристiв Полiтехнiки. Спершу це був невеликий гурт дiвчат хiмiкотехнологiчного факультету, а згодом закуплено ще бандури, — i при клубi ЛПI знову запрацювала вже друга капела бандуристiв, в нiй гралиспiвали i хлопцi, i дiвчата, а серед них i моя дочка Одарка. А далі добрi народнi традицiї, започаткованi ще першою капелою бандуристiв, продовжували зберiгати i примножувати учасники Народного фольклорноетнографiчного колективу "Заспiв", який працював при клубi Львiвської Полiтехнiки i яким керував мiй син, засновник цього гурту, працiвник кафедри силiкатiв, к.т.н., доцент Тарас Жеплинський. А тепер цю назву "Заспів" носить капела бандуристів клубу Академії "Львівська Політехніка".

НЕСКОРЕНА ПIСНЯ

(КАПЕЛА БАНДУРИСТIВ, ДЕПОРТОВАНИХ ДО СИБIРУ)

На однiй iз найбiльших сцен мiста Томська йшов заключний огляд художньої самодiяльностi сiл i селищ Томської областi. Одним iз центральних виступiв був виступ капели бандуристiв селища Торба Зирянського лiспромгоспу. Одягненi в яскравi мальовничi українськi однострої пiд дзвiнкi звуки саморобних бандур молодi самодiяльнi кобзарiбандуристи щедро посилали в зал соковитi i розмаїтi українськi пiснi. Захопленi небувалим, численнi глядачi не жалiли гарячих оплескiв.

— Откуда взялись у нас эти красивые украинские девочки и ребята? — допитували однi одних здивованi томичi.

Напевно нiхто i не здогадувався, що виступаючi на сценi кобзарiбандуристи були безпiдставно i насильно депортованi зi Львова i Львiвщини в 1950 році i запроторенi в сибiрську глуш Томської областi, де вони важко працюють на заготiвельних роботах зирянського лiспромгоспу. Що пiсля обласного огляду учасники капели, якi завоювали призове мiсце, не тiльки не виступатимуть на заключному концертi в Москвi, як це передбачалось статутом огляду, а змушенi будуть знову працювати на каторжних роботах в нетрях тайги без права i кроку ступити за межi селища Торба та визначеної зони. Спецпоселенцi були змушенi регулярно з'являтись на перевiрку до "надзирателя", де розписувались в спецкартках спецпоселенця.

З важкими думами та болем в серцi повертались бандуристи в тайгу. Згадались рiднi сторони в Українi, воля...

А було воно ось як.

...Починався 1950 рiк. Починався таємничо, тривожно, неспокiйно. У Львовi продовжувались репресiї. Кожний новий день приносив сумну новину за новиною: когось безпiдставно викликають на допити, когось арештували, iнший пропав без вiстi. Поговорювали про можливi масовi депортацiї мешканцiв Львова та областi в Сибiр. Такi спецпоселення мали мiсце i ранiше, тому люди лягали спати з тривогою, невпевненi, що вночi не прийдуть i за ними...

Я вчився тодi на IVу курсi хiмiкотехнологiчного факультету Львiвського полiтехнiчного iнституту i разом з братом (теж студентом ІІ курсу Полiтехнiчного) та ще 12 iншими друзямистудентами грав в iнститутськiй капелi бандуристiв.

На цей час я вже був вправним бандуристом.

Я був старостою капели i в гастрольнiй поїздцi тимчасово очолив колектив. — "Тепер черга на тебе, а згодом i на всiх нас бандуристiв", — гiрко жартували товаришi, повернувшись з гастрольної поїздки із Москви до Львова...

...В цей трагiчний для мене квiтневий вечiр 1950 року я сидiв серед книг на квартирi у тiтки (що по вул. Морозенка) i готувався до чергового iспиту. Брат вже спав. Було пiзно, десь бiля пiвночi.

Раптом нiчну тишу пронизали притишенi голоси. Затупали важкi чоботи по сходах. В дверi загрюкали, хтось почав сильнiше бити кулаками...

Тiтка вiдчинила дверi i в хату ввiрвалось шiстьсiм здорованiв, на чолi з миршавеньким чоловiчком в окулярах. Бiля входу стривожено принишкла двiрничка з мужем. "Будете за понятих!" — кинув до них котрийсь з прибулих i замахав оголеним пiстолетом.

Брутально розбуджено брата i хтось iз прибулої компанiї зачитав з папiрця:

— "Решением тройки вы выселяетесь в удаленные места..." i згодом докинув:

"Собирайтесь. Можете взять только то, что унесете!" Нам, студентам, що жили на квартирi у тiтки i забирати було особливо нiчого.

Попрощавшись з заплаканою тiткою i поцiлувавши сонних її дiтей, наших сестринників, через деякий час ми вже з братом сидiли на своїх валiзах з бандурами за плечима на вантажнiй автомашинi, що з кiлькома озброєними конвоїрами стояла на вулицi поруч з домом, де ми жили. На машинi на своїх скромних пожитках вже сидiли кiлька iнших людей, товаришiв нашої спiльної долi...

Напiвтемними, майже неосвiтленими вуличками, автомашина дісталась до вул. Замарстинiвської, де згодом в'їхала в браму пересильного пункту — тюрми. Нам наказали вивантажитись i чекати на подвiр'ї пiд стiною тюремного будинку. Весь час на подвiр'я в'їжджали все новi i новi автомашини, переповненi заплаканими людьми рiзного вiку. Серед депортованих були і старенькі, i дiти. Ми стали розглядатися i з великим здивуванням побачили, що пiд стiною неподалiк вiд нас сидить на своїх скромних пожитках дружина славнозвiсного бандуриста i нашого покiйного вчителя по бандурi п. Наталiя Сiнгалевич. Ми привiтались i тут же вирiшили триматися разом. Я звернувся до наглядача i попросив поселити нас в однiй камерi. Я тут же написав заяву, в якiй вказав що Наталiя Сiнгалевич — наша тiтка i просив вважати нас однiєю сiм'єю. Так я, зовсiм ще молодий, нежонатий студент, волею долi став головою сiм'ї iз трьох осiб.

Вранці нас стали поселяти в камери (великi речi, в кого були, забрали на склад). Ми таки були поселенi з п. Наталею в одну камеру, на нижньому поверсi великого тюремного корпусу. Почалися сiрi днi на пересильному.

На нiч всiх зачиняли в камерах i це було найважчим випробуванням, бо камери вщерть були заповненi депортованими, не було чим дихати. Але вдень дозволяли виходити в коридор, провiтрювались камери й всi стали привикати до невигод нового життя.

В нашу камеру поселили з родиною студентку Полiтехнiчного iнституту Галю Хмiль, яку я знав ще з iнституту. В тюремному корпусi було багато й iншої молодi: студентiв рiзних iнститутiв, учнiв середнiх шкiл. Ми були з бандурами i всi просили заграти, поспiвати. Спершу нам це не дозволяли, але згодом дозволили "не особо громко и без лишнего шума". Ми вже були з братом вправними бандуристами i почали влаштовувати невеликi коридорнi виступи. Звичайно починали ми iсторичними пiснями i думами, далi йшли сумовитi лiричнi, що викликали сльози серед слухачiв i ми мусили переходити на жартiвливi, щоб на мажорних акордах закiнчувати нашi концерти, не залишати смутку на обличчях i так покривджених товаришiв недолi.

Особливо подобалась всiм у нашому виконаннi жартiвлива пiсня "Горобчики", яку ми перейняли вiд нашого вчителя Юрiя Сiнгалевича. В пiснi йшлося про двох горобчикiвдрузiв, якi закохались в синичку i тому "до кровi покусались, пропала їх дружба". Згодом в корпусi нас з братом стали називати "горобчиками".

Панi Наталiя Сiнгалевич теж мала з собою бандуру i деколи ми виступали не тiльки дуетом з братом, але i як трiо. Виступали ми і з сольними номерами. Молода Iрина Монастирська, з сусiдньої камери, мала з собою акордеон i добре грала на ньому. Серед молодi виявилось багато добрих декламаторiв i спiвакiв, а п. Хмiль мав з собою мандолiну i грав на нiй. Виходили цiлi iмпровiзованi тюремнi концерти, якi користувались великою популярнiстю i збирали численних слухачiв з усiх камер. Певно тому згодом влаштовувати такi концерти було заборонено.

Наприкiнцi травня нас, разом з численними iншими товаришами недолi, в закритих "чорних воронах", перевезено i завантажено в заґратованi вагони та великим залiзничним ешелоном, пiд охороною озброєних вартових, вiдправлено зi Львова.

Коли зникав з виду шпиль Високого Замку, за яким ми спостерiгали через ґрати i щiлини вагону, весь вагон, в якому ми їхали, заридав. Довелось нам пiдбадьорювати наших друзiв недолi, твердити, хоч i самим не дуже вiрилось, що скоро знову ми побачимо рiдний Львiв. Дорога була далекою i знову в пригодi ставали нам нашi бандури.

...З залiзничного ешелону вивантажили нас та тимчасово поселили в старих дерев'яних бараках нового пересильного пункту поруч з невеличкою залiзничною станцiєю Асiно, що в Томськiй областi. Тут всiх змушували пiдписувати документ, в якому повiдомлялось, що всi ми висилаємось в Томську область "на вечно".

Це було особливо важко усвідомлювати. Людей, яких безневинно звинувачувано в нескоєних злочинах, без слідства і суду, рішенням якоїсь "тройки" виселювано "на вечно". Люди ридали і ніяк не могли зрозуміти, чому навіть найстрашніших злочинців судять, дають змогу боронитись, дають певний термін засуду, а нас без суду і права на захист карають "на вечно".

Пiсля певного "карантинного часу" спецпоселенцiв завантажили на баржi i повезли далі по рiцi.

Через два днi нашi баржi причалили до пустинного берега рiки Чулим, де нас вивантажили на невеликiй галявинi серед глухої тайги. Вiдчувалось, що десь поблизу всетаки є якесь поселення, бо вглиб тайги пролягала запущена лiсова дорiжка. Згодом на нiй з'явились двi пiдводи, на яких прибули "покупцi живого товару". Нас всiх оглянули, як на давнiх невiльничих базарах, стали вiдбирати "пiдходящий товар".

"Вiдiбраних", i нас в тому числi, повезли пiдводами i поселили в невеличких селищах Туйла та Тайга. В селищах цих пусткою стояло декiлька напiврозвалених хатин та кiлька бiльших дерев'яних баракiв. Колись давнiше жили тут каторжани. Тепер поселено нас. Iншу партiю з нашого ешелону поселено в бiльш обжите i заселене вже трохи село Чорний Яр, ще iнших — в селище Бiхтуїл. Всi ми зобов'язанi були працювати щоденно по 8–12 годин на каторжних лiсозаготiвельних роботах. Невелика бригада будiвельникiв займалась спорудженням нових дерев'яних баракiв для поселення нової партiї спецпоселенцiв.

Через деякий час iз наших поселень вiдiбрано десяток осіб (переважно молодь) i пiд наглядом конвоїра закинуто в новий район дикої тайги. В число цiєї десятки потрапили i ми з братом та п. Наталя Сiнгалевич. На новому мiсцi ми застали вже бiля тридцяти iнших спецпоселенцiв, закинутих сюди для органiзацiї нової дiлянки лiзозаготiвлi. На перших порах жили ми в двох вiйськових палатках i одному нашвидкоруч спорудженому шалашiбараку. Треба було термiново обживати нове мiсце, будувати бiльш придатне житло, бо закiнчувалось гаряче лiто. Нас чекала перша сувора сибiрська зима...

Незабаром в глухій тайзі на новому живописному березі невеликої річки виросло нове поселення, яке, порадившись, ми назвали покобзарськи Торба! Тут справді жили ми, відірвані від "світу і волі", неначе в якійсь глухій торбі чи скрині. Нам наказано було рубати ліс, підтягувати його до річки, а весною пускати його річкою вплав по течії. Бандури були з нами і у вільний від заготівельних робіт час ми грали і співали.

Згодом, вже пiзньою осiнню, до нас закинули ще партiю спецпоселенцiв, а весною баржею пiдвезли велику групу репресованих iз Молдавiї.

Наша гра на бандурах викликала захоплення у всiх слухачiв. Серед них були литовцi, латишi, естонцi, нiмцi, молдавани, румуни, росiяни, поляки, але найбiльше було українцiв, знайшлись i бажаючi вчитися грати на бандурi. Так виникла наша капела бандуристiв.

За давньою кобзарською традицiєю перед кобзарською "визвiлкою" мiй "панотець" Юрiй Сiнгалевич навчив мене робити бандури, бо й сам їх змайстрував кiлька десяткiв. Мої знання знадобились. Ми з братом зiбрали бажаючих, я пояснював як виготовляти деталi i робити iнструменти, стали допомагати i "майстри на всi руки" п. Михайло Петрiв та здiбний колишній студент Євген Чучман. До гурту, одними із перших, прилучились i виготовили собi бандури брати Iван та Гриць Сiрськi. Оба вони i добре спiвали. Панi Сiнгалевичева i ми з братом почали вчити гри на бандурi. Мiй брат Роман почав працювати над новими обробками пiсень для хору з бандурами, панi Надiя Цюцюра органiзувала хор, а її муж, Ярослав, — невеликий танцювальний гурток. Закипiла робота i незабаром ми дали першi iмпровiзованi концерти.

В капелi бандуристiв гралиспiвали, крiм нас з братом та п. Н.Сiнгалевич, Iван та Григорiй Сiрськi, Iрина Монастирська, Володимир Чучман, Мирослава Захаревич та iншi. В хорi спiвали та танцювали: Степан Бiлий, Павлина Крушинська, Микола Кирейто, Марiя Дубно, Михайло Довбуш, Нестор Зубко, Ярослав Москва та iншi.

Активно допомагала при всiх органiзованих заходах вся українська молодь, серед якої видiлялись: Галя Хмiль, Марiйка Цимбала, Арета Блавацька, Ольга Лучишин, Ярослав Турек.

В усi бiльшi релiгiйнi свята та в деякi недiлi в пiдпiльнiй землянцi відправляв Служби Божі отець Богдан Сенета.

Добрими порадами та активною пiдтримкою в усьому допомагали нам панство Цюцюри, Хмiлi, Меркуни, Ковальськi, Шабати, п. Михайло Петрiв, п. Анна Гемська та багато iнших.

Всi взаємно підтримували себе, потiшали однi одних, мрiяли про повернення в Україну. Зродились i новi пiснi. В них i туга за Батькiвщиною, i вiра в майбутнє:

...Дожидайте мене, рiднi дуби мої,

Прийде цей гарний час я повернусь до вас.

I рiдну, дорогу привiтаю весну.

Рiднiй землi я сам свою силу вiддам...

— спiвала українська молодь в далекiй тайзi. Цiкавою є створена алегорична пiсня про "циган", якi "нечемних" забирають "в торбу", створена в селищi Торба (слова Iвана Сiрського, музика Романа Жеплинського).

...А Торба ця наша, неначе мiшок,

Зав'язана зверху ще й на шнурок.

Циган заглядає, шнурок провiряє чи мiцний.

Хто шнур ослабляє, того вiдмiчає

Та й ще й питає: "Хто такий?"

... Але надiя в нас мiцна,

Що торба з слабенького полотна,

Що усе минеться i торба порветься

Аж до дна!

Тодi вiдiтхнемо, за руки вiзьмемось

I усi станцюємо гопака!

Цими ж авторами створено i ще кiлька пiсень про побут сибiрських спецпоселенцiв, зокрема цiкавою є пiсня "Гей, там у лiсi, де звiр ночує" та iншi.

Пробував складати вiршi на спецпоселеннi п. Степан Мацько. Микола Охримович зi своїми сестрами та товаришами недолi в селищi Бiхтуїл створив з української молодi гарний драматичний гурток. Зi своїми виставами вони приходили i в найближчi поселення українцiв в селище Торба та Чорний Яр.

…В час виступiв Торбинської капели бандуристiв на районному та обласному оглядi художньої самодiяльностi Томської областi, на якому капела завоювала призове мiсце, схвальнi рецензiї на виступ капели були помiщенi i в районнiй газетi селища Зирянка i в обланiй пресi. Є згадка про цю подiю i в "Очерках истории города Томска".— Томск, 1954.— С. 316.

В 1990 роцi, в рiк сорокарiччя масових репресiй i депортацiй, у Львовi проходив з'їзд колишніх спецпоселенцiв в Томську область. З'їхались давнi товаришi спiльної недолi, серед них — учасники сибiрської капели бандуристiв селища Торба. Згадувались давно минулi днi.

I вже пiд жовтоблакитним прапором лунали створенi учасниками сибiрської капели бандуристiв нескоренi пiснi.

Відтоді щорічно збираються у Львові учасники репресій і виселенні з Львівщини в 1950 р., колишні учасники сибірської капели бандуристів, співають, а сучасні кобзарі присвячують їм свої нові твори. Одною із таких пісень є пісня кобзаря з Великого Хутора на Черкащині Михайла Коваля.

СИБІРСЬКА КОБЗА

Сл. і муз. М. Коваля

Присвячується

братам Жеплинським, Наталі Сінгалевич

та всім репресованим кобзарям

Мовчить тайга, немов могила...

Сибірська ніч уся в снігах...

Зима живе все покорила,

Застигла пісня на вустах...

На небі місяць догоряє,

Померзли зорі, аж тремтять,

Зловісна тиша залягає,

Вмира надія, думи сплять...

Та наче сонечко заблисло,

Проміннямструнами бринить

Чарівна кобза українська

В тайзі сибірській гомонить!

І зацвіли садки вишневі,

Запахли росяні жита:

Бандура в мертвую пустелю

Сипнула пригорщу життя!

Сама тайга оторопіла:

— Ти, кобзо, звідки, хто ти є?

З моїх ялин у тебе тіло

І жилиструни — все моє

Ти ж у неволі народилась

У нетрах Четі й Іртиша,

То звідки в тебе незборима

Вкраїнська лагідна душа?

Мені цю душу засвітили

Святії бранцікобзарі,

Любові іскру запалили,

Щоб за Україну горіть!

Ти не збагнеш, похмурий праліс,

Палкі любові почуття,

Бо не в одної мене вкрала

Вітчизну, волю і життя.

Прости, сестрице, — прошептала

Тайга в морозяних сльозах, —

І я невільницею стала

В страшних московських таборах...

Пройшли роки, ми ніби й вільні,

Та все ж тривожний думки плин:

Сибірська кобзо, в Україні

Тобі ще рано на спочин!

1977

КАПЕЛА БАНДУРИСТIВ "ДНIСТЕР"

Пiсля закiнчення Томського полiтехнiчного iнституту та звiльнення з каторги я три роки (як тодi приписувалось "молодому спецiалiсту") вiдпрацював в м. Пермi на засекреченому хiмiчному пiдприємствi. В цей час виступав як солiстбандурист, а деколи й разом з дружиною Вiрою, яка теж навчилась грати на бандурi. Обоє мрiяли якнайшвидше повернутись в Україну. I нарештi мрiя здiйснилась.

В 1959 році я почав працювати на сiркоплавильному заводi Роздольського гiрничохiмiчного комбiнату. Жили ми в робiтничому селищi (тепер мiсто Новий Роздiл Львiвської обл.), де поселився теж пiсля закiнчення iнституту i брат Роман, отож зразу ж утворили родинний квартет бандуристiв: я, брат i нашi дружини (двi Вiри).

Наш квартет швидко набирав популярностi. Молодий тодi iсторик (тепер проф. зав. кафедрою Львiвського унiверситету) С. А. Макарчук писав в статтi "Новi риси в побутi робiтникiв Прикарпаття" (Матерiали з етнографiї та мистецтвознавства.— 1963.— Вип. VII–VIII.): "…Заслуженим авторитетом користується сiмейний квартет бандуристiв, до якого входять брати Жеплинськi та їх дружини — Вiра Теодозiївна та Вiра Андрiївна".

Важкi умови працi на виробництвi по добуванню сiрки привели до того, що обласне кадебiстське "начальство" дало дозвiл на прописку в селищi Новий Роздiл колишніх репресованих i тому поруч з нами з'явилось багато однодумцiв ( яких не прописували в iнших мiсцях України).

Згодом при заводi, де я працював, ми з братом почали органiзовувати капелу бандуристiв, якiй згодом дали назву "Днiстер".

Першими учасниками капели стали молодi робiтники заводу: Роман Кусьпiсь, Юрiй Гулiй, Михайло Стеблiй, Лiда Чех, Софiя Пацула, Павлина Ковальчук, Ганна Стегницька, Стефанiя Бойчук, Володимира Комарницька, Ганна Осєчко, Йосип Демчишин, Надiя Лукачик, Роман Михайлунiв, Микола Яцура, а також молодi iнженери Федiр Пелех (який грав ще колись разом з нами в капелi бандуристiв Львiвської Полiтехнiки) та Iван Кейван (який добре володiв виготовленою нами басбандурою i контрабасом). Згодом прилучились до гурту бандуристiв Степан Шпилик, Марiя Яремович, Євген Дунько, Богдан Батюк та Василь Якимович (останнiй швидко оволодiв грою на цимбалах i добре грав на скрипцi). Учасниками капели стали також Ю. Хоманчук, С. Галiй, В. Каричорт, Г. Кучменда, С. Лозак, I. Люзан, В. Микита, М. Михайлишин, В. Мусiй, С. Орендарчук, Б. Павлiш, В. Павлишин, С. Сосна та iншi.

Капела швидко росла i кiлькiсно, i творчо, — проводила велику виховну роботу, ставала все популярнiйшою.

Вже в 1963 році в рамках Всесоюзного мистецького огляду капела "Днiстер" брала участь в творчому звiтi народних колективiв "Львiвщина — рiдному Києву" в столицi України. А в груднi 1963 року була учасницею передачi Львiвської студiї телебачення у всесоюзний ефiр в програмi "Голубий вогник". Капела стала дипломантом обласних оглядiв художньої самодiяльностi в 1965 та 1967 роках, виступала в численних тематичних вечорах та святкових концертах в Новому Роздолi, Миколаєвi, Львовi, а також в заводських цехах та в селах областi.

В лiтнiй перiод капеляни здiснювали рейди в пошуках нових пiсень по Прикарпаттю, бували в Карпатах, двiчi зi своїми керiвниками та їх дружинами пiднiмались на вершину Говерли, зустрiчались з тодiшнiм зав. музеєм Iв. Франка в Криворiвнi дружиною Гната Хоткевича Платонiдою Хоткевич, пройшли шляхами Гната Хоткевича по Гуцульщинi.

А 5 березня 1965 року капела величним святковим концертом вiдзначила п'яту рiчницю своєї дiяльностi. Привiтати капелу приїхали зi Львова iсторик Володимир Грабовецький, молодi активiсти брати Михайло та Богдан Горинi, Михайло Косiв, знавець хорової справи Степан Прокопяк та iншi. Вiтальнi адреси та телеграми прислали науковцi О. П. Черниш, Г. А. Нудьга, I. К. Свєшнiков, Я. Д. Iсаєвич, Ф. I. Стеблiй, Я. Р. Дашкевич, композитор А. КосАнатольський, письменник Іван Шаповал, капела бандуристiв "Карпати" та Струсiвська капела бандуристiв, капела бандуристiв "Галичанка", Чорткiвська капела бандуристiв, Мельницеподiльський оркестр народних iнструментiв, прибули гості із Центрального та обласного будинків народної творчостi, Львiвського радiо i телебачення та iншi.

У 1966 роцi капела "Днiстер" провела творчий "рейд" по Жидачiвському районi.

Цiкаво знати, що капела мала свiй власний статут, нагрудний значок i цiлий ритуал прийому у свiй склад, та вела велику естетичну та виховну працю серед народу, що якраз тодi було найбiльше потрiбним. Вiдколи в Роздолi збудували новий Палац культури, капела працює при ньому.

Найбiльш помiтним успiхом капели є органiзування, в той час, мабуть, першої на цiлу Галичину, дитячої капели "Струмок". Вона також дуже швидко розрослася i стала надзвичайно популярною в Роздолi i в цiлiй Галичинi. За кiлька рокiв дiти поповнювали ряди капели "Днiстер".

Також неодмiнно треба згадати, що при капелi "Днiстер" iснувала мистецька рада i творча група. Капела дбайливо вела збiр i запис народних пiсень, якi в обробцi братiв Б. i Р. Жеплинських збагачували репертуар. Були створенi новi пiснi: "Сiрчаники Роздольськi", "Дзвени, бандуро", "Цвiти, наш Роздол"та iншi.

Майже всi учасники капели були працiвниками промислового об'єднання "Сiрка".

Репертуар капели складався переважно з народних українських пiсень i творiв класикiв.

У Львiвському iсторичному музеї зберiгається книга вiдгукiв з записами вражень вiд численних виступiв капели. Любителям кобзарського мистецтва i шанувальникам української культури рекомендую ту цiкаву книгу оглянути, якщо хтонебудь буде мати нагоду вiдвiдати цей надзвичайно цiкавий i рiдкiсний музей.

В 1964 роцi оператори київської кiностудiї М. Пойченко та О. Шайкiн зняли кiнонарис про дiяльнiсть капели.

Про капелу "Днiстер" згадували в пресi i в окремих виданнях.

На жаль, з ростом популярностi капели збільшувався тиск на колектив "власть імущих". А пiсля арешту братiв Горинiв, почались переслiдування i нас з братом. Менi заборонили друкувати окремi мої статтi про кобзарство, не дозволили захистити дисертацiю, дали зрозумiти що ми з братом в Новому Роздолi "persona non grata". Брат був переведений працювати на Яворiвський сiрчаний рудник, а згодом в пошуках нового мiсця працi виїхали з Нового Роздолу i ми з дружиною.

Щасливий випадок та написання однiєї глави докторської дисертацiї одному з "обласних лiдерiв" дозволили менi переїхати на проживання до Львова, де я почав працювати спершу у Львiвському вiддiленнi Iнституту економiки АН УРСР, а згодом в iнститутi "Львiвгiрхiмпроект" (тепер "Гiрхiмпром").

Ще деякий час їздив я в Новий Роздiл, пiдтримував як мiг капелу "Днiстер". Але згодом без надiйного керiвництва, капела переслiдувана i далi, на жаль, перестала iснувати.

СПIВАВ "ЗАСПIВ" ВIДВАЖНО

Переїхавши в 1969 році до Львова, я з перших днiв шукав можливостi утворити нову капелу бандуристiв. I це менi вдалося. З допомогою моєї дружини, а далi i при активнiй пiдтримцi дiтей (дочки Одарки, яка вчилась у музичнiй школi по класу фортепiано, але швидко освоїла гру на бандурi і цимбалах та сина Тараса, який вчився по класу скрипки, але освоїв гру i на iнших музичних iнструментах) була створена капела "Заспiв" при Палацi культури заводу "Львiвсiльмаш".

Перш за все ми подбали про залучення в капелу здiбної молодi. Жiночий склад капели базувався на ученицях виробничотехнiчного училища № 4, а чоловiчий склад — на учнях iз училища № 26 та молодих робiтниках заводу "Львiвсiльмаш". Згодом нам вдалось також вiдновити капелу бандуристiв при Львiвськiй Полiтехнiцi, кращi учасники якої стали вiдвiдувати i капелу "Заспiв". Почали вiдвiдувати капелу i стали її учасниками також учнi близьких шкiл та сусiднiх технiчних училищ, вихователi дитячих садочкiв та iншi.

При капелi органiзувався також ансамбль українських народних iнструментiв (бандура, цимбали, скрипка, басоля, лiра, бугай, дуда, ударнi iнструменти).

Вже в 1970 році капела "Заспiв" дала перший десяток концертiв, якi пройшли дуже успiшно.

Одними iз перших учасникiв капели "Заспiв" стали Роман Бiблий, Степан Лялька, Степан Майкут, Iрина Давид (тепер помiчник керiвника капели бандуристiв селища Рудно), Галя Чериба, Люба Ваврик, Марiя Шипка та iншi. Прийшли здiбнi тодішні студенти полiтехнiки Галина Кiт, Володимир Нємов, Петро Кравець, Iгор Юпин, Богдан Близнюк, Орест Сало, Алла Богута, Василь Шурко.

Активними учасниками капели були: Ганна Гурман (староста капели), Ольга Кушка, Лiда Юркiв, Ольга Друк, Галина Окаль, Таня Джуман, Галина Тортина, Галя Шевцiв, Iрина Копитко, Марiя Бугрин, Ольга Кухарик, Вiра Дудусь, Володимир Ших, Мирослав Гук, Iван Дулька, Богдан Когут, Iван Мулик, Василь Степований, Микола Михайлюк, Iван Могильний, Стапан Клiщ, Петро Гайдук, Василь та Ганна Дулеба та iншi. Високої майстерностi гри на народних музичних iнструментах досягли: Одарка Жеплинська, Орест Сало, Олекса Довбуш, Уляна Фуртак, Оксана Тiщенко, Богдана Буляк (усi грали на цимбалах), Тарас Жеплинський, Галя Медведенко (скрипки), Iгор Михайлович i Зенон Боровець (контрабас), Микола Прусак (лiра), Олег Когуткевич i Теодор Ґудзяк (сопiлки).

Склад капели згодом досяг 60 чоловiк (працювала i пiдготовча група), популярнiсть колективу зростала. "Заспiв" регулярно виступав не тiльки в цехах рiдного заводу, але й на iнших пiдприємствах, виїздив з концертами в близькi села, а також виступав в мiстах Львiвщини: Яворовi, Миколаєвi, Дрогобичi, Трускавцi, Бориславi.

Учасники капели "Заспiв", учнi ВТУ № 4 постiйно виступають в оглядах художньої самодiяльностi училищ i постiйно стають переможцями цих оглядiв Львiвської областi.

В 1977 році в складi зведеної капели бандуристiв училищ профтехосвiти Львiвщини самодiяльний колектив бандуристiв ВТУ № 4 виступав у Києвi в ПК "Україна", побував у Ленiнградi.

В 1981 році капела "Заспiв" здiйснила цiкаву гастрольну поїздку в Крим, виступала в Ялтi та Севастополi, нав'язала дружнi стосунки з Ялтинською капелою бандуристiв iм. С. Руданського (керiвник О. Нирко).

Репертуар капели був розмаїтий (переважно українськi народнi пiснi та твори українських композиторiв). Популярними стали у виконаннi капели українськi народнi пiснi в обробцi керiвникiв капели "Ой мала я миленького", "А ще кури не пiли", цiкавий варiант пiснi "Про Довбуша", "Веселi коломийки" та iншi.

Колектив проводив i велику виховну роботу. Змiстовно проходили зустрiчi зi студентами вузiв, шкiльною молоддю, молодими воїнами, працiвниками заводiв та сiльського господарства. Вводились кобзарськi звичаї (вiнчання з бандурою), з вiдтворенням народних обрядiв проводились весiлля (зокрема весiлля Олi Друк, Ганни Гурман, Iвана Мулика), влаштовувались гарнi проводи хлопцiв в армiю i т.д. Але найцiкавiшими були Різдвянi свята. Хлопцi виготовили різдвяну зiрку, колектив пробував вiдновити колядування. Назавжди залишились в пам'ятi також зустрiчi з поетами, композиторами, визначнiшими народними кобзарями України, а також колективами iнших капел бандуристiв (зi Львова, Києва, Ялти).

В груднi 1980 року капела величним концертом вiдзначила 10рiччя своєї концертної дiяльностi. На свято прийшло багато шанувальникiв кобзарського мистецтва, поклонникiв капели "Заспiв". З цiєї нагоди колектив одержав багато привiтальних листiв та телеграм. Про добрi i цiкавi дiла капели широко писала преса, були органiзованi виступи по телебаченню.

Зростаюча популярнiсть капели, великий вплив на молодь, спроби вiдновити колядування та iнше, викликало невдоволення партiйного керiвництва заводу, яке дало вказiвку керiвництву Палацу культури "змiнити керiвництво капели", бо ж керував капелою "бывший репресированный, ненадежный". Почалось переслiдування керiвникiв та активiстiв капели. В результатi, в 1985 році ми (я з дружиною) змушенi були передати керiвництво капелою iншим людям. На жаль, через деякий час пiсля нашого вiдходу, був розформований i прекрасний колектив капели (розпродано чи розкрадено гарнi однострої, бандури, цимбали та iншi народнi iнструменти, без чого капела не змогла дальше функцiонувати).

Але добрi традицiї капели "Заспiв" заводу "Львiвсiльмаш" продовжили учасники новоутвореного в 1989 році ансамблю "Заспiв" при Львiвськiй Полiтехнiцi, яким став керувати наш син Тарас Жеплинський (тепер доцент хiмiкотехнологiчного факультету). Сюди ж прийшли i давнi учасники капели: Орест Сало, Олекса Довбуш, Одарка Жеплинська, Зенон Боровець та iншi. Велику активнiсть проявили i новi учасники "Заспiву" Львiвської Полiтехнiки Марiчка Петрук, Ярослав Стахнiв, Роман Сколоздра, Сергiй Доброгорський, Мар'яна Щурко та багато студентської молодi.

В 1989 році вiдбувся перший виступ нового ансамблю "Заспiв". А в 1990 році ансамбль здiйснив вже гастрольну поїздку в Польщу на Мазури, яка знайшла широкий схвальний вiдгук в українськiй та зарубiжнiй пресi. "Заспiв" полiтехнiкiв ставав також багаторазовим переможцем фольклорних мiжнародних фестивалiв, якi регулярно проводяться в мiстечку Венґожево (Польща).

У вереснi 1991 року ансамбль "Заспiв" гастролював у Схiднiй Українi, в Миколаївськiй областi.

Колектив одним з перших став широко пропагувати щорiчне колядування, створив оригiнальний гостросюжетний вертеп. В ансамблi зродилось i кiлька оригiнальних авторських творiв. Але найулюбленiшими як серед глядачiв, так i серед учасникiв стали українськi народнi пiснi "Степ широкий розстеливсь" та ретро сiмдесятих "Бiла хмара".

Iсторiя та заслуги "Заспiву" Львiвської полiтехнiки висвiтленi в брошурi М. I. Буцко "Художня самодiяльна творчiсть студентiв та працiвникiв державного унiверситету "Львiвська полiтехнiка" (1944–1994 рр.). (Львiв: Видво "Львiвська полiтехнiка", 1996).

ЧУЄШ, БРАТЕ МIЙ, ТОВАРИШУ МIЙ...

В музеї кобзарства України в ПереяславХмельницьку увагу вiдвiдувачiв часто привертає скромна багатострунна бандура з цiкавою пояснюючою довiдкою, поданою на вмiщенiй поруч табличцi. Напис повiдомляє, що експонована бандура виготовлена руками каторжанина Мирона Оленчака при сибiрськiй Торбинськiй капелi бандуристiв, репресованих iз Львiвської областi пiд керiвництвом засновникiв цiєї капели бандуристiв Богдана та Романа Жеплинських.

Екскурсовод музею веде розповiдь про iсторiю капели бандуристiвспецпоселенцiв, якi на власноручно виготовлених бандурах iз деревини сибiрських порід в умовах суворої тайги, гралиспiвали українськi пiснi, несли слова правди i розради своїм товаришам недолi. Звуки бандур, мелодiї рiдних пiсень допомагали знедоленим спецпоселенцям вижити, вiрити в краще майбутнє, дожити до очiкуваних днiв волi та проголошення незалежностi України.

...Про пережите на засланнi депортованими в 1950 році iз Львiвщини в Томську область, зокрема про селище каторжан Торбу в Зирянському районi та створення i дiяльнiсть самобутньої капели бандуристiв репресованих українцiв я розповiдав в нарисi "Нескорена пiсня".

…Я був приємно здивований, коли в квiтнi цього року, напередоднi мого 65рiччя, я несподiвано одержав цiкавого листа вiд кобзаря з Полтави Олексiя Павловича Токаренка. Разом з привiтаннями кобзар прислав присвячену менi пiсню (слова та мелодiю), складену ним пiд враженням побаченої в Переяславському музеї бандури. Пiснi дав кобзар назву "Доля кобзи сибiрських каторжан".

Згадались днi, проведенi в Томську, коли в 1954 році учасникам капели вдалось нарештi виступити i на мiськiй сценi, приймати щедрi оплески та слова подяки вiд численних глядачiв. Тодi то i попросив Мирон Оленчак навчити його грати на бандурi, показати, як самому виготовити цей народний iнструмент, який так припав йому до вподоби. Ще навчаючись кобзарської справи у Львовi, мiй вчитель, вiдомий бандурист Галичини Юрiй Сiнгалевич, навчив мене самого майструвати бандури, а львiвськi лiрники, якi жили на Калiчiй горi, показували, як виготовляти струни iз кишок звiрiв. Такий був кобзарський закон, без вмiння самому собi виготовити iнструмент музикант не вважався справжнiм кобзарем чи лiрником. Як цi набутi в кобзарiв та лiрникiв знання пригодились менi, коли ми опинились на Сибiрi! Дивна тайга була повна чудової деревини i вже незабаром на саморобних бандурах грали першi учасники нашої сибiрської капели: брати Iван та Григорiй Сiрськi, для себе i брата Володимира виготовив бандури Євген Чучман. Згодом i Мирон Оленчак вже мiг похвалитися власноручно виготовленою бандурою.

…Мирон Оленчак народився 1933 року в м. Золочевi, що на Львiвщинi, в скромнiй, але свiдомiй сiм'ї, яка вболiвала за долю Батькiвщини, допомагала борцям за волю України. А коли настали чорнi днi сталiнського режиму, сiм'ю почали переслiдувати комунiстичні посiпаки. Один iз братiв Оленчакiв — Богдан, в час завiрюхи, навiяною Другою свiтовою вiйною, опинився за океаном, другого брата Михайла енкаведисти посадили в тюрму. Наймолодший Мирон в 1950 роцi, разом з мамою, був репресований i засланий в Сибiр. Там, у Томських просторах тайги, чекала його нелегка доля каторжан.

Як дорогу релiквiю берiг Мирон свою, виготовлену в Сибiрi, бандуру i коли дочекався довгожданної волi привiз її в Україну.

Так сталося, що бандура, виготовлена М. Оленчаком, виявилась чи не єдиною бандурою Торбинської капели бандуристiв, яка збереглась в доброму станi. І коли Переяславський музей кобзарства вирiшив представити в своїй експозицiї iсторiю сибiрської капели бандуристiвкаторжан, бандура ця зайняла належне їй мiсце.

Одержавши вiд шановного Олексiя Токаренка пiсню, присвячену кобзi сибiрських каторжан, я вирiшив подзвонити Оленчаку та сповiстити йому про це. В телефоннiй розмовi я обiцяв Мироновi принести i показати йому написану пiсню, а може заграти й заспiвати... Не думав я тодi, що це буде моя остання телефонна розмова з автором знаменитої бандури. Через кiлька днiв Мирона Оленчака не стало. Вiн нагло помер 12 квiтня 1994 року.

…Над могилою, що на видiленiй для колишніх репресованих дiльницi цвинтаря Голоско у Львовi, було людно. На похорон прийшли тi, кому вдалось пережити важкi днi сибiрської каторги, разом власноручно виготовляти бандури, нести розраду своїм товаришам недолi. Тепер, разом з рiдними та близькими, вони прийшли провести Мирона в останню путь.

Закiнчився похоронний обряд, а над заквiтчаною свiжими весняними квiтами могилою, ще довго лунала тужлива пiсня каторжан:

Чуєш, брате мiй, товаришу мiй...

…Стоїть в Переяславському Музеї кобзарства невмируща сибiрська бандура, як пам'ять про сибiрських бандуристiвкаторжан, як вiчна пам'ять про її автора — Мирона Оленчака.

СУЧАСНI ПРОБЛЕМИ КОБЗАРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Кобзарство України необхідно розглядати як суспільноісторичне явище, явище суто національне, самобутнє, притаманне тільки українському народові. Духовний пріоритет кобзарської справи завжди був домінуючим і ставився вище виконавського ремесла. Це добре розуміли не тільки народні співці, але й суспільство, яке завжди високо цінувало і шанувало кобзарство.

Незважаючи на переслідування та нищення "власть імущими", кобзарство, завдяки всенародній любові та підтримці, вижило та збереглося до наших днів.

В наш час кобзарське мистецтво розвивається в основному в двох напрямках: традицiйному народнофольклорному та сучасному сценiчноакадемiчному.

Традиційне народнофольклорне кобзарство відроджує зразки давнiх народних iнструментiв (кобзи, бандури, ліри), освоює i пропагує давній традиційний кобзарський репертуар, проявляє тенденцiю до вiдродження давнiх кобзарських звичаїв, намагається об'єднатися в кобзарськi цехи та "вiльно кобзарювати" на вулицях, площах чи скверах.

Сценічноакадемічний напрям представляють в основному виконавцi, якi мають музичну освiту (закiнчили класи бандури), значна увага тут придiляється концертнiй дiяльностi (виступи на сценах, по радiо та телебаченню), вдосконаленню iнструментiв (бандури), в репертуарi багато творiв класикiв та сучасних композиторiв.

В окремих випадках цi напрями зливаються i є музиканти та спiвцi, якi чітко не придержуються котрогось iз них.

Видiлимо i третiй напрям кобзарського мистецтва, який умовно можна назвати побутовомасовим, що об'єднує тих, що грають на кобзах, бандурах, лiрах тiльки "для себе" та "в колi близьких та рiдних". На жаль, цей напрям, який колись широко побутував в Українi, тепер найслабше розвинений i вже сьогоднi не можемо почути, як молодий парубок грає на бандурi "до дiвчини йдучи".

Розвиток кобзарського мистецтва усiх напрямiв вимагає невiдкладних вирiшень цiлої низки проблем. Найважливiшi iз них можна згрупувати i визначити, як проблеми:

1. Науковотеоретичнi.

2. Органiзацiйноадмiнiстративнi.

3. Виконавськомистецькi.

4. Навчальнометодичнi.

5. Матерiальнотехнiчнi.

6. Видавничопублiцистичнi.

7. Проблеми лiри i торбана.

Науковотеоретичнi проблеми обiймають питання, якi необхiдно вирiшувати в наукових i теоретичних розробках науковцям та дослiдникам кобзарства, яких сьогоднi майже не маємо i яких також термiново треба готувати. Необхiдно науково обґрунтувати i визначити кобзарську термiнологiю (зокрема понять "кобза", "бандура" та iнших), написати фундаментальну iсторiю кобзарства, вiдтворити творчi бiографiї народних спiвцiвмузикантiв. Необхiдне поглиблене вивчення кобзарського репертуару, лебiйської мови, кобзарських обрядiв i звичаїв. Потрiбнi науковообґрунтованi рекомендацiї по вдосконаленню iнструментiв (кобзи, бандури, лiри, торбана), не порушуючи їх кобзарських функцiй i традицiйного призначення.

Органiзацiйноадмiнiстративнi проблеми перш за все це — укріплення створеної Всеукраїнської спiлки кобзарiв, заснування необхiдного фонду, вироблення довготермінової програми та забезпечення чiткого її функцiонування. Українське кобзарство повинно бути гiдно представлене на всiх визначнiших державних та громадських форумах i торжествах, у мiжнародних заходах.

Враховуючи рiзнi проблеми окремих напрямiв розвитку кобзарського мистецтва, варто продумати варiант органiзацiї окремих об'єднань традицiйних народних кобзарiв i окремо бандуристiв сценiчноакадемiчного напрямку, а вже тiльки визначнiших iз них приймати в спiлку, яка була б об'єднуючою ланкою всiх напрямкiв розвитку кобзарства.

Виконавськомистецькi проблеми пов'язанi перш за все з необхiднiстю вдосконалення виконавської майстерностi, забезпечення високого рiвня музичної культури. Необхiдно також вирiшити проблему створення високоякiсних музичних творiв, стимулювати творчi спроби народних музик, органiзувати обмiн досвiдом. Необхiдно регулярно проводити огляди i конкурси всiх напрямiв.

Навчальнометодичнi проблеми необхiдно вирiшити проведенням науковообґрунтованих заходiв, покликаних вдосконалювати навчання i пiдготовку висококвалiфiкованих кобзарiв, бандуристiв, лiрникiв в музичних закладах, кобзарських та лiрницьких школах, а також на окремих курсах цiльового призначення. При цьому необхiдно звернути увагу не тiльки на освоєння технiки гри та спiву, але й на вивчення iсторiї кобзарства.

Навчання необхiдно пiдкрiпити випуском необхiдної навчальної лiтератури (пiдручники, методичнi рекомендацiї, самонавчителi гри, репертуарнi збiрники).

Матерiальнотехнiчнi проблеми торкаються необхiдностi випуску збiльшеної кiлькостi i підвищеної якостi музичних iнструментiв та iнших кобзарських атрибутiв (струни, ключi для настроювання, штучнi нiгтi тощо). Повиннi випускатися інструменти широкого асортименту — вiд дешевих i упрощених, призначених для широкого всенародного вжитку (щоб бандура могла висiти в кожнiй українськiй хатi i хоч один член сiм'ї мiг на нiй заграти щось "для себе i родини") — до iнструментiв окремого призначення (зменшеного розмiру для дiтей, полегшеного типу для жiнок i пiдлiткiв, вдосконалених концертного типу та iншi). Варто планувати i органiзувати заготiвлю матерiалу для виготовлення iнструментiв (якiсної деревини, додаткiв).

Вирiшення вимагає i проблема органiзцiї проектування i будiвництва кобзарських центрiв, в комплекс яких входили б: домiвка (кобзарська хата чи свiтлиця), зала для нарад i виступiв, майстерня по виготовленню та ремонту iнструментiв, кобзарська школа (з класами, бiблiотекою, музейною кiмнатою, гуртожитком).

Чекає органiзацiйного та матерiальнотехнiчного вирiшення i проблема оперативного випуску програмок, афiш, листiвок, а також iнших засобiв реклами кобзарського мистецтва.

Видавничопублiцистичнi проблеми охоплюють вiдсутнiсть в Українi перiодичних часописiв (газет та журналiв, якi постійно б висвiтлювали проблеми кобзарства, пропагували кобзарську славу), брак пiдручникiв гри на кобзi, бандурi, лiрi та друкованого репертуару.

Необхiдно видати "Iсторiю кобзарського мистецтва", пiдручники для кобзарських шкiл, репертуар для ансамблiв i капел бандуристiв, твори кобзарiв, бандуристiв, лiрникiв, спогади про видатних представникiв кобзарства і, врешті — "Енциклопедiю кобзарського мистецтва" .

Вiдчувається брак квалiфiкованих журналiстiв, якi могли б безпомилково, зi знанням справи висвiтлювати проблеми кобзарства. Недостатньо придiляється увага проблемам кобзарства сучасними письменниками та поетами, майже забули за кобарство драматурги та кiнематографiсти.

Накiнець хочеться окремо вiдзначити проблеми української лiри та торбана. На цих iнструментах грають вже тiльки одиницi.

Лiрництво в Українi вимагає негайного вiдродження з вирiшенням усiх вище вiдзначених проблем, характерних для кобзарiв i бандуристiв (з врахуванням i таких специфiчних проблем, як органiзацiя виробництва кишкових струн, специфічні проблеми вдосконалення лiри).

Певну проблему представляє і справа відродження гри на торбані, який колись побутував в Україні, а тепер незаслужено майже забутий.

Тільки комплексне своєчасне вирішення всіх проблем може привести до повноцінного розвитку кобзарського мистецтва, без якого немислиме духовне відродження нації, укріплення культури незалежної України.

СХИЛЯЛИ ГОЛОВИ ПЕРЕД КОБЗАРСТВОМ

Кобзарство і Шевченко

Ще з дитячих років Шевченко любив слухати розповіді про кобзарів, а згодом і сам нераз прислухався до їхньої гри і співу. Він цінував кобзарів, як виразників народних дум і сподівань, які своєю творчістю і мистецтвом надихали кращих синів України на боротьбу за правду і волю. Шевченко розумів, що кобзарство — це ціле самобутнє явище, яке заслуговує на увагу та пошану. Недаремно свою першу збірку поет символічно назвав "Кобзар", підкреслюючи цим народність та волелюбність своєї поезії.

Під час подорожей по Україні поет нераз слухав спів народних кобзарів та лірників. Оцінюючи твори народних співців і, зокрема, думи, Шевченко записав: "И все они так возвышеннопросты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да послушал хоть одну из них от такого же, как и он сам слепца, кобзаря или лирныка, то разбил бы в дребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирныку, назвавши себя старым дурнем".

Відомо, що Шевченко знав кобзаря Остапа Вересая і надіслав йому примірник свого "Кобзаря" (СПб, 1860) з дарчим написом.

У своєму щоденнику на засланні Шевченко 17.VI.1857 записав: "…я как будто с живыми беседую с ее [України] слипыми лирныками и кобзарями". Постаті кобзаря, народного співця, виконавця народних дум, народолюбця, провісника нових ідей та воїнамесника Шевченко виводить в своїх творах "Катерина", "Перебендя", "Мар'яна черниця", "Гайдамаки".

Зразки творчого використання стилю народних історичних дум, які високо цінував Шевченко, бачимо в поемах "Гамалія", "Сліпий" (у думі Степана "У неділю вранцірано") та "Гайдамаки" (в піснях Волоха).

Шевченко, як художник, також не забуває про кобзарство. Образи кобзаря, як народного музики, відтворені олівцем у рисунку "Козацький бенкет" (1838); сепією виконані дві ілюстрації до поеми "Сліпий" (1843). Епізодичні зображення кобзаря бачимо на рисунках "Дві дівчини" (туш, перо, 1858), де кобзар на другому плані під деревом та "Дари у Чигирині 1649 р." (туш, 1844), де на стіні висить картина з зображенням кобзаря (може кобзаряМамая). Кобзарбандурист зображений і на ескізі олівцем "Селянин слухає бандуриста" (1846).

Глибоко шануючи І. Котляревського, Г. КвіткуОснов'яненка й М. Маркевича, Шевченко називав їх кобзарями.

Починаючи з 70–х років ХІХ ст. кобзарі до свого репертуару включають твори Шевченка "Заповіт", "Реве та стогне Дніпр широкий" (уривок з балади "Причинна"), "Зоре моя вечірняя" (уривок з поеми "Княжна"), "Думи мої" та інші. Пізніші кобзарі самі почали створювати мелодії на слова Шевченка і свої пісні про нього: "Зійшов місяць, зійшов ясний", "Сподівалися Шевченка", "На високій дуже кручі" (слова і музика останньої пісні І. КучугуриКучеренка).

У 1920–х роках утворюються капели бандуристів. Деякі із них (харківська, друга київська і ін.) носили ім'я Шевченка. Справжніми пропагандистами творчості Шевченка стали згодом: Державна заслужена капела бандуристів УРСР (тепер Національна заслужена капела бандуристів), Заслужена самодіяльна народна капела бандуристів УРСР Палацу культури м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл., Струсівська заслужена самодіяльна народна капела бандуристів УРСР та ін.

Кобзарі Є. Мовчан, Є. Адамцевич, Г. Ільченко, Ф. Кушнерик, П. Гузь, П. Кулик, О. Маркевич складали пісні на слова Шевченка і про нього. П. Носач присвятив Шевченку "Думу про великого кобзаря". На відзначення 100–річчя з дня виходу в світ Шевченкового "Кобзаря" Є. Мовчан, П. Носач, Ф. Кушнерик, І. Іванченко і В. Перепелюк створили велику поему "Слава Кобзареві", яка складається з 9 пісень.

В час Другої світової війни (1941–1945) кобзарі Є. Мовчан, П. Гузь, П. Тищенко, П. Носач, П. Дугін, Є. Адамцевич на тимчасово окупованій гітлерівцями Україні гнівним Шевченковим словом закликали народ до боротьби проти фашистів. Твори на слова Шевченка і про нього гралиспівали для українських партизанів кобзарі А. Старченко, А. Білоцький, І. Богдан та ін. В лавах УПА воював і пропагував Шевченкову творчість бандурист Кость Місевич, який був поранений і замучений фашистами. Кобзарібандуристи О. Коваль, О. Чуприна та ін. воювали в лавах Радянської Армії і в хвилини затишшя між боями виконували перед бійцями Шевченкові пісні.

В післявоєнний період Шевченкову творчість пропагують на Львівщині капели бандуристів "Дністер" (м. Новий Розділ), "Заспів", "Діброва", "Галичанка", "Дзвіночок", "Карпати" (усі м. Львів). На Шевченкові тексти почала виходити з друку нотна література для бандуристів. Музичні твори та тексти Шевченка ввійшли в репертуар багатьох самодіяльних і професійних ансамблів і капел бандуристів України та за її межами.

Віддаючи шану великому Кобзареві, на могилі Шевченка часто виступають кобзарі і капели та ансамблі бандуристів. Багато років постійними виконавцями тут були кобзарі Никін Прудкий та Олексій Чуприна. А тепер там часто граєспіває голова Всеукраїнської Спілки кобзарів Володимир Горбатюк.

Бандура роботи В. Герасименка до 150річчя Т. Шевченка

Відомо, що й сам Тарас Шевченко вмів грати на бандурі та торбані. Торбан (панська бандура) Т. Шевченка зберігся в Роменському музеї до наших днів. І тепер, після реставрації цього інструменту (реставратор Шльончик), в ювілейні дні Т. Шевченка на ньому доручають виконувати твори поета найвизначнішим сучасним кобзарямбандуристам.

Майстри кобз і бандур О. Корнієвський, І. Скляр, О. Коваль, В. Герасименко прикрашали зображенням поета виготовлені ними кращі інструменти. Визначніші кобзарі України Є. Мовчан, Н. Прудкий та інші заповідали свої інструменти музею Т. Шевченка на Чернечій горі в Каневі, де вони й зберігаються. А капела бандуристів "Дністер" Роздольського сірчаного комбінату відлила із сірки барельєф Шевченка і подарувала (в 1968 році) його музею на Чернечій горі.

В травні 1991 року було здійснено похідреквієм (із Петербурга до Канева), присвячений 130–річчю перепоховання Тараса Шевченка. В цьому поході, як і годиться, серед інших брали активну участь Олекса Чуприна та тріо бандуристок зі Львова "Червона калина" (в складі заслужених артисток України М. Сороки, М. Салагай та Н. Шишак).

1. Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України.— К., 1996.

2. Народні пісні на слова Тараса Шевченка.— К., 1961.

3. Пісні великого кобзаря.— К., 1964.

4. Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія.—К.: Наук. думка, 1964.

5. Полотай М. Кобзарське мистецтво і Т. Г. Шевченко // Шевченківський словник.— К., 1976.— Т. 1.— С. 304–305.

6. Кирдан Б., Омельченко А. Народні співцімузиканти на Україні.— К.: Музична Україна, 1980.

7. Останнім шляхом кобзаря / Упоряд. М. Л. Новицький.— К.: Український літопис, 1994.

Дмитро Яворницький — кобзарський батько

Одною із найбільш колоритних постатей серед науковців, істориків, які добре знали і поважали кобзарство — був академік Дмитро Іванович Яворницький.

Це був, як згадує в своїй книжці "В пошуках скарбів" Іван Шаповал, учений і діяч з дуже широким колом зацікавлень: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменникпрозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні.

Одним із цілющих джерел народної мудрості, з якого можна черпати животворні сили та поглиблювати свої пізнання істини, вважав Д. Яворницький народних рапсодів — кобзарів, бандуристів та лірників.

Академік Дмитро Іванович Яворницький (Эварницкий — так писав своє прізвище протягом багатьох років, а після 1917 року він остаточно став писати Яворницький) народився 1855 року в селі Соснівці, Харківського повіту. Батько його був сільським дяком і початкову освіту здобув вдома, а далі, середню, — в Харкові.

У 1881 році Д. Яворницький закінчив історикофілологічний факультет Харківського університету і був залишений при кафедрі історії на науковій роботі.

Ще будучи студентом університету, полюбив історію та культуру рідного народу, збирав і записував народні пісні, ходив слухати кобзарів.

В 1883 році Яворницького обирають членом історикофілологічного товариства, яке було засноване при Харківському університеті. Він багато мандрує, зокрема по Катеринославщині, збирає історичні пам'ятки, знайомиться з кобзарями цього краю. Такі мандрівки та активні виступи молодого вченого не подобались начальству, яке вважало їх за крамолу й він попадає в неласку, його звинувачують в сепаратизмі і згодом позбавляють можливості працювати в університеті.

Після звільнення (1885) Яворницький переїздить до Петербургу, де влаштовується вчителем в державних архівах, а в літню пору проводить на Україні археологічні розкопки. В 1886 році Д. Яворницького обирають членом імператорського археологічного товариства в Петербурзі. Але недовго довелось Яворницькому працювати в Петербурзі. В 1892 році його вислано на три роки в Ташкент під наглядом поліції. Спроби повернутись в Петербург не мали успіху, але з 1896 по 1905 роки Яворницькому вдалось попрацювати приватдоцентом Московського університету, де він читав курс археології, історії України та запорізького козацтва.

В 1901 році Д. І. Яворницький захистив при Казанському університеті маґістерську дисертацію, а з 1905 року стає директором Катеринославського музею ім. О. М. Поля. Готуючись до ХІІІ Всеросійського археологічного з'їзду, який відбувся 1905 році в Катеринославі, проф. Яворницький, протягом трьох років розкопав до двохсот могил. Крім цінних археологічних експонатів для музею, Яворницький постійно збирав багатий лексичний матеріал від сліпих бандуристів, пастухів та копачів могил.

В інституті мистецтознавства, фольклору та етнографії НАНУ зберігаються матеріали, з яких видно, що Дмитро Іванович 1904 року записав від кобзаря І. Кравченка "Пісню про Морозенка", від кобзаря Л. Шевченка пісню "Ой скажи ти, пташко" та "Ой піду я понад морем".

1910 року в Катеринославі була організована велика ПівденноРосійська промисловосільськогосподарська виставка. Яворницький запросив кобзаря Степана Пасюгу, який грав біля експонованої української хати з вишневим садочком та квітником. Час від часу біля кобзаря з'являвся Дмитро Іванович і замовляв йому думи про запорізьке козацтво, або ж веселого народного гопака чи жартівливу пісню.

В 1924 році його обрано членомкореспондентом, а 1929 року — дійсним членом Академії наук УРСР.

Літом 1925 року в Катеринославському оперному театрі з концертом виступала Перша київська капела кобзарів. Перед початком концерту лекцію про кобзу та кобзарів прочитав проф. Д. Яворницький. Виступ кобзарів пройшов дуже успішно і після концерту, Дмитро Іванович вийшов на сцену, обняв кожного із кобзарів та щиро дякував за їх пісні.

Коли улітку 1929 року в Дніпропетровську гравспівав кубанський козак Конон Безщасний, Яворницький запросив його до себе у гості. Довідавшись, що дід кобзаря був запорізьким козаком та розпитавши про репертуар кобзаря, Дмитро Іванович попросив його виконати історичну пісню про Байду. А далі пішли й інші твори. П'ять днів гостював кобзар у Яворницького, п'ять днів лунала музика в його будинку. Мені пощастило поспілкуватися з кобзарем Безщасним і він з великим захопленням згадував цю пам'ятну зустріч і гостину у Яворницького.

Дмитро Іванович дуже любив старовинні козацькі пісні і коли дізнався, що в якомусь селі живе кобзар чи лірник, який знає невідомі йому пісні, негайно вирушав до нього. В пошуках фольклору він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харківщини, Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував по Київщині та Чернігівщині.

Яворницький знав багатьох видатних кобзарів, зокрема: Остапа Вересая, КучугуруКучеренка, М. Кравченка, В. І. Носачевського та інших.

Кобзарі любили і поважали Дмитра Івановича, часто приходили до нього за порадами. Їх завжди тепло зустрічав професор, частував добрим обідом. Він, зокрема, рекомендував славнозвісному кобзареві, згодом народному артистові УРСР КучугуріКучеренку поїхати на науку до Опанаса Сластіона, влаштував йому великий концертний виступ у Дніпропетровську.

До самої смерті Яворницького кобзарі відвідували вченого, з пошаною називали його "кобзарським батьком".

Після смерті академіка (помер Д. І. Яворницький у серпні 1940 року) Дніпропетровському державному історичному музею надано звання імені Д. І. Яворницького, а садиба, де жив академік, стала філіалом цього музею.

В січні 1961 року було перенесено останки академіка Д. І. Яворницького і надгробну плиту із старого кладовища на територію музею.

В 1994 році в Дніпропетровську проходив кобзарський з'їзд та Велика кобзарська Рада. Центром збору кобзарства України служив Історичний музей, а вибори кобзарського отамана, голови Всеукраїнської спілки кобзарів, з усілякими кобзарськими традиціями (ватрою, козацькою кулешею) та ритуалами (клятва отамана та посипання його голови попелом) відбувалися в музеїсадибі Д. І. Яворницького.

Вшановуючи пам'ять славного академіка, "кобзарського батька", сучасні кобзарі й бандуристи часто відвідують Дніпропетровський історичний музей та музейсадибу Яворницького, співають історичні пісні та думи, кладуть квіти на його могилі.

Винятково яскравими, всеохоплюючими та цiнними для української поезiї та науки були зв'язки славетної Лесi Українки з народною творчiстю. Великий та плiдний поет, першорядний драматург, Леся Українка водночас була й видатним фольклористом, чудовим знавцем народної пiсенностi та кобзарського мистецтва.

Українськi народнi пiснi почали входити в життя Лариси Косач з наймолодших її рокiв. Пiснi вливалися в її дитячу душу, як спiвуча частка оточуючого життя: то як голос лiсистого волинського краю, де Леся народилася; то як вiдгомiн "лагiдної краси" Полтавщини, де вона бувала в родинному хуторi Зелений Гай коло Гадяча.

Згодом пiд впливом матерi та дядька Михайла Драгоманова захоплення пiснями переростає в свiдоме зацiкавлення фольклором та народною творчiстю.

Народнi думи, поряд iз пiснями, теж викликали в Лесi велике зацiкавлення. Живучи на Полтавщинi та в Києвi, поетесi доводилося часто зустрiчатися з кобзарями та лiрниками на базарах та ярмарках, захоплюватись їх виконавською майстернiстю та творчим доробком. Наукова лiтература про кобзарство, що почала появлятися в 70–80х роках теж не проходила повз увагу Лесi Українки.

Вже вкiнцi 1880х рокiв у "Мiсячнiй легендi" звучить кобзарськолiрницька пiсня "Нема в свiтi правди, правди не зиськати". В 1890х роках її захоплення думами та кобзарським мистецтвом все зростає. Про це свiдчить листування Л. Українки, зокрема з Осипом Маковеєм, Михайлом Драгомановим, Ольгою Кобилянською, де часто звучать типовi вислови й художнi образи українського епосу, згадуються кобзарi чи лiрники та їх творчiсть.

Кобзарська гра так захоплювала Лесю Українку, що вона й сама мрiяла навчитися грати на бандурi, про що писала О. Кобилянськiй в листi вiд 27 квiтня 1906 року.

Що кобзарське мистецтво постiйно вабило Лесю Українку свiдчить її винятково цiнна для науки органiзацiя записiв народного епосу вiд кобзарiв у 1906 році. Будучи iнiцiатором цiєї справи, її фундатором i активним учасником, Леся Українка, незважаючи на рiзнi труднощi, домагається чудових результатів. Для здiйснення записiв були запрошенi визначнi спецiалiсти, найкращi знавцi народної музики: Ф. Колесса, О. Сластiон, О. Бородай. Понад сорок кобзарiв та лiрникiв виявили бажання допомагати в цiй рiднiй для них справi.

Леся Українка виявила глибокий науковофольклористичний пiдхiд i щодо вiдбору кобзарiв та лiрникiв для запису вiд них дум. Вона чiтко визначила осередки, де найсильнiше була розвинена та збережена кобзарська традицiя. Це Полтавщина, Чернiгiвщина та Харкiвщина.

У результатi проведених записiв у 1910 році Наукове Товариство iм. Т. Шевченка у Львовi випустило у свiт перший том "Мелодiй українських народних дум", куди ввiйшли думи у виконаннi шести народних спiвцiв Полтавщини, зокрема найбiльш талановитого — Михайла Кравченка. Яскравою iндивiдуальнiстю i красою виконавства видiлялись також кобзар Платон Кравченко та лiрник Антон Скоба.

Леся Українка та Климент Квiтка не тiльки органiзовують, але й самi проводять записи творчостi кобзарiв, висилаючи у Львiв новi та новi матерiали. Найбiльш цiнним здобутком став збiрник фонографiчних валикiв з записом спiву та гри на бандурi знаменитого Гната Гончаренка — представника харкiвської школи кобзарiв. Жив вiн постiйно пiд Харковом, але деколи приїжджав до Севастополя провiдати свого сина. Був вiн там i тодi, коли Леся знаходилась на лiкуваннi у Ялтi. Вона запросила кобзаря в гостi, роздобувши фонограф, валики до нього, навчилася ним користуватись i таким чином, змогла записати пiснi i думи у виконаннi Гната Гончаренка.

Завдяки зусиллям Лесi Українки матерiали накопичувались i тодi виникла необхiднiсть видання другого тому, який вийшов у вереснi 1913 року (вона його вже не побачила). Зате з якою великою радiстю зустрiла Леся першу книгу, яку прислав їй Фiларет Колесса. Вона гаряче дякувала йому за "сю велику працю": "Тепер уже справдi можна сказати: "Наша дума, наша пiсня не вмре не загине!".

Вiддаючи шану Лесi Українцi та глибоко розумiючи її поезiю, сучаснi кобзарi часто звертаються до творiв улюбленої поетеси, творячи на її слова окремi кобзарськi мелодiї. Значне мiсце в репертуарi таких визначних кобзарiв, як Євген Адамцевич, Олекса Дзюбенко, Володимир Кабачок та iнших займають твори на слова поетеси.

Бiля пам'ятникiв Лесi Українцi в Ялтi та в Лесиному краю на Волинi часто звучать пiснi, зокрема, сучасного кобзаря iз Луцька Богуслава Ляховича, а то й цiлих капел бандуристiв, якi вiддаючи уклiн поетесi, славлять невмируще iм'я великої шанувальницi i знавця кобзарського мистецтва.

Опанас Сластіон — портретист кобзарства

Серед визначних художників України, які схиляли свої голови перед кобзарством, найбільш почесне місце належить художнику, етнографу та мистецтвознавцю Опанасу Георгійовичу Сластіону (1855–1933), який не тільки захоплювався мистецтвом кобзарів, але й сам навчився грати на бандурі та подарував нам неоціненну галерею портретних зарисовок кобзарів.

Навчаючись у Петербурзькій Академії художеств (1874–1822), він міцно став на позиції реалізму і народності в мистецтві. У цей період та в наступні роки О. Сластіон влітку багато подорожує по селах України, захоплено слухає гру і спів кобзарів, робить численні студії з натури. На їх основі він створив багато картин з народного життя ("Бандурист", "В селі", "Дівчина в українському костюмі" та інші), які експонувались на виставках в Петербурзі, Києві, Полтаві та інших містах. Як ілюстратор він створює малюнки до українських народних пісень і дум ("Дума про смерть козакабандурника", "Ой зійшла зоря вечірняя"), до творів М. Гоголя та до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки".

Після закінчення Академії художеств Опанас Сластіон повернувся на Україну і керував художньопромисловою школою ім. Гоголя в Миргороді, брав участь у виданні альбомів українського народного орнаменту.

Над портретною галереєю кобзарів художник працював понад півстоліття. Перший портрет створений в 1875 році, а останній — в 1928; всі твори увійшли у виданий Академією наук УРСР 1961 року в Києві альбом "Портрети українських кобзарів О. Сластіона" з вступною статтею, примітками і коментарями Ю. Турчина. В альбом увійшли 23 портрети різних форматів, виконаних у техніках: туш, перо, чорна акварель, білила, олівець. А саме: це портрети кобзарів: Петра Івановича Неховайзуба із с. Нехристівка Лохвицького повіту, Дмитра Скорика із с. Нехристівка Лохвицького повіту, Тихона Магадина із с. Бубни Лохвицького повіту, хлопчикакобзаря Петра (учня Крюковського) із Лихвиці, Семена Зезулі зі с. Красилівка Сосницького повіту, Петра Сіроштана із с. Лабінка Козелецького повіту, Остапа Калного із м. Сорочинець, Миколи Дубини із Решетилівки, відомого кобзаря М. С. Кравченка (представлено 5 портретних варіантів), Опанаса Савченка (Барь) із с. Черевки Миргородського повіту (два варіанти), Самійла Яшного із м. Миргорода, П. М. Гащенка із Костянтинівки Богодухівського повіту, Петра Ткаченка із Синявки Сосницького повіту, Івана Жовнянського із Золотоніського повіту, О. Говтвана із Зіньківського повіту, Степана Пасюги із Великої Писарівки Богодухівського повіту (два варіанти), Ф. Д. Кушнерика із с. Багачка на Полтавщині. Це найбільш повна із збірок, що дає відомості про кобзарів ХІХ–ХХ ст. Вона цінна ще й тому, що художник робив на портретних зарисовках цікаві написи. Ці авторські примітки на портретах часто вказують місце народження або проживання кобзаря, його репертуар, вік та інше, що дає можливість повніше відтворити творчу біографію кобзарів, зокрема таких мало вивчених, як П. Неховайзуб, Д. Скорик, Т. Магадин, І. Жовнянський, О. Калний та інші. Портрети виконані на основі натурних зарисовок. Точні зображення кобзарських інструментів представляють цінний матеріал для істориків мистецтва. Окремі, чітко виведені О. Сластіоном деталі (держання інструментів, деталі одягу, замальовки поводирів і т.п.) дають також цікаві відомості для дослідження манери гри, побуту кобзарства.

Вже в першому портреті кобзаря Петра Неховайзуба знаходимо напис автора: "Мій панотець, що навчив мене співати думи". Це підтверджує факт, що О. Сластіон і сам опанував гру на бандурі і спів дум під її супровід.

Переважна більшість зображень кобзарів виконана в 1900 х роках, в час, коли художник побував в багатьох селах і містечках на Чернігівщині, Харківщині й Київщині. Тут О. Сластіон спілкувався з кобзарями, зробив їх портретні замальовки, а вони з вдячністю не тільки позували видатному художнику і доброму знавцеві кобзарства, але й охоче частували його своїми творами і навіть вчили грати і співати.

Ще малим хлопчиком Осип Маковей любив слухати лiрникiв, яких можна було зустрiти на ярмарках чи вiдпустах майже в усiх мiстах i мiстечках тодiшньої Галичини. Ставши зрiлим дослiдником народної творчостi, поетом, письменником i публiцистом, задумав побувати на Великiй Українi, вiдвiдати золотоверхий Київ, вклонитися могилi Великого Кобзаря, послухати iсторичнi пiснi та думи у виконаннi народних кобзарiв. Та здiйснити це було нелегко. I царський уряд, i австроугорське правлiння негативно ставились до всiх проявiв не тiльки вiдродження української нацiональної самосвiдомостi, але й до вияву контактiв мiж Великою Україною i Галичиною. Тому, незважаючи на старання, Осип Маковей дозволу на поїздку на Україну не одержав.

У 1873 році композитор Микола Лисенко органiзовує виступ кобзаря Остапа Вересая у Києвi на засiданнi Пiвденнозахiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства. А у 1872 році було органiзовано кiлька прилюдних виступiв цього кобзаря у Петербурзi. Iм'я кобзаря Остапа Вересая стає популярним, про нього пишуть газети в Росiї, в Українi, в Галичинi i за кордоном. Остап Вересай стає своєрiдним символом невмирущого українського кобзарства. Все це не пройшло повз увагу i Осипа Маковея.

Незважаючи на заборони, улiтку 1897 року Осип Маковей нелегально побував у Києвi, серед iнших вiдвiдав i КиєвоПечерську лавру, де завжди можна було почути гру i спiв кобзарiв та лiрникiв. Безперечно ця подорож була значною подiєю в життi Маковея. Серед захоплень мали мiсце i розчарування. Думки, настрої та переживання, пов'язанi з тiєю мандрiвкою, знайшли вiдображення в циклi лiричних та сатиричних вiршiв, якi того ж року вийшли окремою книжкою пiд назвою "Подорож до Києва". В цей час, мабуть, був задуманий i вiрш, присвячений Остапу Вересаю.

В 1901 році у газеті "Буковина" О. Маковей опублiкував знайдену ним у Чернiвцях збiрку пiсень Iвана Велигорського, додав власнi коментарi та передмову. Серед iнших до збiрника увiйшли i лiрницькi пiснi. В цей час вiн пише вiрш "Остап Вересай", який з невiдомих причин далi не опрацьовує i не публiкує.

Гортаючи архiвнi матерiали Львiвського державного iсторичного архiву (ЛДIА), ще десь в 1980х роках, натрапив я на рукопис вiрша Осипа Маковея "Остап Вересай", який i подаю тут для публiкацiї (мабуть вперше) згiдно знайденого рукописа (ЛДІА.— Ф. 386, оп. 1, окрема збiрка 2930.— Арк.98.).

ОСТАП ВЕРЕСАЙ

Осип Маковей

Вересаю, батьку, чом ти засмутився?

Граєш в кобзу веселої, а сам зажурився.

Та ж нині Пречиста, в Лаврі празник нині:

Веселімся, не смутімся, батьку мій єдиний.

Ходімо до Лаври Богу помолиться

І на нарід богомольний; на Русь подивиться.

Ходімо, дитино, най я там заграю.

Най всім скажу, чом на світі мучуся, страдаю.

При Лаврі у брамі старий Остап грає

А на думу двадцять тисяч людей наслухає.

Руский ти народе що сталось з тобою?

Як на тебе погадаю заллюся сльозою.

Своє ти не любиш, свого ся стидаєш,

Рідну мову і звичаї зовсім забуваєш.

Та чому ти звівся? Таж у твоїх жилах тече кров, яка кипіла

в серцях, що в могилах вічно задрімали!

Чи може напитись живучої води треба,

Щоби ще прожити міг щасливо в світі?

Що б ти пробудився і знов мов орел той сизий

Під хмари здоймився, праці не страхався.

Чом тримаєш руки у подолку так бездільно?

Тому до розпуки важко мій народе;

Чи тебе приспало то бездольє,чорним

шляхом тебе притоптало?

Гей до трудупраці з втіхою возьмися

І з безділля, сну твердого ожий, пробудися;

І плекай науку, корми рідне слово,

Я за тебе помолюся до святого Бога!

В цьому вiршi кобзар Остап Вересай звертається до українського народу з закликом збудитися вiд сну твердого, покинути бездiлля i братись до плiдної працi, плекати науку, крiпити рiдну мову! Якi актуальнi цi слова, незважаючи на майже столiтню давнiсть!

Великий вплив на Осипа Маковея мала i концертна, творча та громадська дiяльнiсть письменника та бандуриста Гната Хоткевича, який в 1906 році емiґрував в Галичину i часто виступав як бандуриствiртуоз, активно пропагуючи кобзарське мистецтво. Музично обдарований Осип Маковей, який органiзовує хори i молодiжнi шкiльнi оркестри, якими керує в закладах де працює, вирiшує i самому навчитися грати на бандурi. I це йому вдається. Придбавши бандуру, вiн навчився на нiй грати (мабуть, по пiдручнику Гната Хоткевича, який в цей час виходить друком).

В останнi роки свого життя Осип Маковей у вiльний час часто брав в руки свою улюблену бандуру i грав вiд душi. Його гру в домашнiх умовах радо слухали його рiднi i близькi, товаришi i шкiльна молодь, яка приходила вiдвiдати свого наставника.

А коли помер Осип Маковей (21 серпня 1925 року), бiля його домовини серед моря квiтiв стояла i його осиротiла бандура як символ захоплення та вiдданостi поета, письменника, публiциста i громадського дiяча великому i невмирущому кобзарському мистецтву України.

Важливий етап у творчiй дiяльностi Ф. М. Колесси пов'язаний з глибоким вивченням народного епосу, зокрема з дослідженням творчостi українських кобзарiв та виданням працi "Мелодiї українських народних дум". Поява цієї працi була справдi епохальним явищем не тiльки у вивченнi українського епосу, але i у вiдтвореннi творчих характеристик виконавцiв народних дум кобзарiв та лiрникiв. Колесса обрав принцип систематизацiї матерiалу за спiвцями, який в той час застосовувався у фольклористицi i який дає можливiсть легше створити уяву про даного виконавця. Вiн виконав 65 записiв з iнструментальним супроводом вiд тринадцяти кобзарiв та лiрникiв Полтавщини та Харкiвщини i подав їх творчi бiографiї. Колесса наводить дані не тiльки про вiк та мiсце народження чи проживання виконавцiв народного епосу, але й цiкавi вiдомостi про життя та рiд занять, що становить цiнний матерiал для вивчення соцiального середовища кобзарства та збагачує уяву про кожного окремого кобзаря чи лiрника.

У першому томі "Мелодiї українських народних дум" поданi бiографiї кобзарiв Михайла Кравченка, Опанаса Барь, Платона Кравченка, Остапа Калного, лiрника Антона Скоби, Явдохи Пилипенко (яка спiвала без супроводу) та Олександра Гришка, який ходив з лiрником i спiвав пiд його супровiд. В своїй передмовi до першого тому Колесса щиро жалiє, що лише з одним М. Кравченком мiг довше бачитись, бо всi iншi слiпцiспiвцi провели всього одну добу в Миргородi i вiн не встиг гаразд вивiдати про увесь їх репертуар та записав лише найважливiйшi бiографiчнi данi. Автор подає відомості про строї і кількість струн на бандурах кобзарів М. Кравченка, Г. Гончаренка, Т. Пархоменка, порівнюючи їх з такими характеристиками бандур О. Вересая, П. Братиці та бандур Петербурзької консерваторії і Львівського "Бояна". Всі ці відомості значно доповнюють творчі портрети досліджуваних виконавців. Добре розумiючи значення вiдтворення творчих бiографiй народних спiвцiв, Колесса в цiй же передмовi вказує, що вiн підтримує вимогу, щоб при збiрниках пiсень i дум "подавати бiографiї визначнiйших спiвакiв та їх характеристику". I далi там же вiдзначає: "Маючи докладнi вiдомостi про народних спiвакiв i обставини, серед яких вони спiвають, могли б ми пiзнати також цей грунт, на якому зростають i гинуть народнi пiснi i думи, що для зрозумiння оцiнки цих творiв народної поезiї має превелику вагу. Для того не вистачають сухi й скупi дати, якi ми подали. Може бути, що цю недостачу встигнемо доповнити при виданнi другої серiї наших записiв".

I справдi в другому томі "Мелодiй українських народних дум" Колесса приводить окремий роздiл "Спiвцi дум", в якому старається подати вже бiльш повнi творчi бiографiї, хоч тут же вказує, що бiографiчнi вiдомостi про спiвцiв дум i на цей раз на його думку "вийшли доволi скупi".

У другий том увiйшли бiографiї кобзарiв Миколи Дубини, Гната Гончаренка, Петра Древченка, Степана Пасюги, Iвана КучеренкаКучугури, лiрникiв Iвана Скубiя i Семена Говтваня, а також знавця i виконавця народних дум художника Опанаса Сластiона. При вiдтвореннi творчих бiографiй Фiларет Колесса вмiло використовує не тiльки власнi записи та спостереження, але й матерiали, почерпнутi вiд iнших дослiдникiв кобзарства, зокрема вiд Лесi Українки, К. Квiтки, О. Сластiона, Є. Крiста, Ю. Тиховського та iнших.

В "Додатку" до другого тому вмiщено характернi мелодiї iсторичних, сатиричних та iнших пiсень з репертуару спiвцiв та ще й зразки їх бандурної гри, що дає можливiсть пiзнати технiку та засоби бандурного акомпанементу i вдало доповнює виконавську характеристику народного музики.

На фонi вищеприведеного, поданi Фiларетом Колессою творчi бiографiї кобзарiв та лiрникiв, а також вiдомостi для їх доповнення та збагачення, сiяють перлинами серед iнших тогочасних записiв i можуть бути признанi надiйною основою для започаткування науково обґрунтованої кобзарської бiографiстики.

Хоткевич, Хоткевичева i Хоткевичiвна

Серед визначних дiячiв культури, якi схиляли свої голови перед кобзарством i зробили великий вклад в розвиток кобзарського мистецтва, перш за все необхiдно вiдзначити Гната Мартиновича Хоткевича (1877–1938).

Батько Гната Хоткевича служив кухарем, а мати була в наймах у харкiвського купця М. Михайлова. Першi враження дитинства в Гната Хоткевича були пов'язанi з перебуванням в селi Дергачi, куди лiтом виїжджала на дачу сiм'я Михайлова, а з нею й Хоткевичi. В селi жив бандурист слiпий дядько Павло, вiд якого Гнат почав переймати ази кобзарської науки. Мабуть пiд його впливом, а також кобзарiв i лiрникiв, якi жили в Харковi, Хоткевич i сам згодом став чудовим бандуристом, захопився кобзарським мистецтвом, любов до якого зберiг до кiнця життя.

З 1896 року виступав як бандурист, досяг високої технiки гри, став вiртуозом. В 1900 році Г. Хоткевич закінчив Харківський технологічний інститут, працював деякий час на залізниці. Органiзував виступ кобзарiв та лiрникiв на археологiчному з'їздi в Харковi (1902). Брав участь у революцiї 1905–1907 років, пiсля поразки якої емiґрував в Галичину. Був органiзатором гуцульського театру. В 1912 році повернувся на Надднiпрянську Україну, зазнав переслiдувань царської влади. В 1927 році заснував капелу бандуристiв в Полтавi, а з 1934 року вiв клас бандури в Харкiвському музичнодраматичному iнститутi.

Виключна майстернiсть Гната Хоткевича як бандуриста, органiзатора першого в iсторiї ансамблю кобзарiв для виступу на археологiчному з'їздi i написаний ним пiдручник гри на бандурi становлять цiлу епоху в розвитку кобзарського мистецтва.

…Юрiй Сiнгалевич, мiй перший панотець, який сам став бандуристом пiд впливом пiдручника Гната Хоткевича, багато i часто згадував Хоткевича як надзвичайно обдаровану людину: вiдомого письменника i композитора, автора розвiдок про Г. Сковороду, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, О. Кобилянську, українську музику, театр, кобзарське мистецтво.

Тому не дивно, що коли я повернувся iз заслання, старався проглянути у Львiвському Державному архiвi всi доступнi фонди Гната Хоткевича. I це менi з часом вдалося. Я з захопленням перечитував рукописнi записи Хоткевича, його нотатки, листування, все глибше вникаючи в таїнства кобзарського свiту.

…Працюючи з Новороздiльською капелою бандуристiв "Днiстер", ми з братом та з іншими активiстами капели в літню пору часто виїжджали в прикарпатськi села за пiснями. Побували ми i на Гуцульщинi.

Я був приємно здивований, коли вiдвiдавши музей Iвана Франка в Криворiвнi, застав там завiдуючою цього музею дружину Гната Хоткевича — Платонiду. Вона повернулась iз заслання i пiсля певного часу поневiрянь в пошуках роботи нарештi влаштувалась в цьому музеї. Часи були непевнi, за всім наглядали шпикиенкаведисти i нам довелось спершу проявити всю нашу увагу, щоб пiзнати себе i приступити нарештi в окремiшньому Хоткевичевою майже всю нiч. Я невпинно розпитував про Гната Хоткевича, щоб якнайбільше довiдатись про нього, про його захоплення кобзарством. Хоткевичева розповiдала…

Минав час. Хоткевичева i ми з братом потрапили пiд нову хвилю бiльшовицьких переслiдувань. Платонiда Хоткевич виїхала з Криворiвнi i наш зв'язок припинився.

…Якось, десь у 1992 роцi, виймаючи кореспонденцiю iз нашої поштової скриньки, я звернув увагу на листа з невiдомим менi досi почерком. Не маючи з собою окулярiв, я змiг тiльки прочитати, що лист прибув iз Францiї. Це викликало моє здивування, бо в цей час я з нiким iз Францiї не листувався. Я був не менш здивований, коли вiдкрив конверт i, надягши окуляри, прочитав листа. Писала менi Галина Хоткевичiвна, одна iз дiтей самого Гната Хоткевича. Панi Галина повiдомляла, що вона прочитала кiлька моїх дописiв у часописi "Бандура" i через редактора цього часопису п. Миколу Чорного одержала мою домашню адресу. Знає про мої зiбрання матерiалiв, пов'язані з кобзарством, зокрема про мою картотеку бiографiй народних музик i просить вiдгукнутися та повiдомити, якi є у мене матерiали про її батька.

Я негайно вiдписав Хоткевичiвнi, повiдомивши про те, що у Львiвському Державному архiвi зберiгся архiв її батька, який я пильно простудiював i зробив необхiднi виписки. Повiдомив, що я зустрiчався з її мамою, вiдповiв на iншi запитання та запросив Галину приїхати по можливостi до Львова. Так почалось наше листування, яке привело згодом i до першої зустрiчi…

В 1993 році Галина Хоткевич вперше, пiсля розлуки з матiр'ю, приїхала до Львова i зразу ж вiдвiдала наше скромне помешкання. Пiсля радiсних привiтань, вручення гостинцiв нашим внукам, панi Галина коротенько розповiла про себе.

Розглядаючи мої фотоальбоми, де я мав наклеєнi фотографiї та листiвки, пов'язанi з капелою бандуристiв "Днiстер", якою керували ми з братом, Хоткевичiвна раптом радiсно скрикнула: "О Боже! Це ж почерк моєї матусi!". Дiйсно це була листiвка, якою вiтала нас Платонiда Хоткевич з Новим 1961 роком, зичила всякого гаразду нам i нашим бандуристам!

Галина розцiлувала рiдний почерк матусi i на очах її з'явилися сльози.

Я мусив розповісти все про зустрiч з Платонiдою, хоч деталі вже й затерлися в пам'яті.

…Цiкавим був i наступний приїзд Галини до Львова. На той раз вона приїхала з францужанкою Марисею (як вона її називала). Марися займається в хорi, створеному Галиною Хоткевич, i добре спiває українськi пiснi, хоч говорити українською не вмiє.

Як звичайно вони вiдвiдали нашу домiвку, а на другий день вибралися у Нацiональний Музей у Львовi. Наступного дня Галина схвильовано розповiдала, як вона була приємно здивована i надзвичайно втiшена, коли головний хранитель музею познайомила її з нашою невiсткою Оксаною, завiдуючою вiддiлом мистецтва ХІХ–ХХ ст. Оксана принесла їй оглянути цiлу папку акварелей та рисункiв Гната Хоткевича, якi зберiгаються в музеї i про якi Галина думала, що вони вже пропали у воєннiй завiрюсi. Багато iз них нагадували Хоткевичiвнi її дитинство.

Згадуючи про батька, Галина вiдзначала, що найбiльше їй запам'яталось як вiн грав на бандурi.

— Дуже менi подобалося, — згадувала вона, — як батько вiдтворював думу "Буря на Чорному морi", а також iнструментальний твiр "Дрiбушечки", пiд який я витанцьовувала свої дитячi пiдскоки та вертушечки. Любила я слухати й iншi твори, якi батько виконував на бандурi i тепер хочу докласти всiх своїх зусиль, щоб батькова праця i мета його життя — широка пропаганда i популяризацiя бандури — була досягнута.

Ми з Галиною побували на Всесвiтньому Конґресi гуцулiв, який кiлька днiв проходив в IваноФранкiвську, вiдвiдали цiкаву приватну школу Марiї Чумарної у Львовi, послухали виступ трiо бандуристок "Червона калина", а пiсля вiд'їзду Галини з України мене чекала приємна несподiванка.

…Менi подзвонили. Незнайомий голос вiдрекомендувався як Тьєрi Герко i сповiстив, що вiн за дорученням Галини Хоткевич просить мене зустрiтися з ним, бо вiн з товаришами з Бельгiї знiмає вiдеофiльм з умовною назвою "Тьєрi через бандуру пiзнає Україну". Так завдяки своєму українству панi Галина стала причетною до створення телефiльму про бандуру, задуманого i здiйсненого бельгiйським режисером Роландом д'Гопом.

Цiкавий випадок привiв його до цього задуму. Якось на вулицях Брюсселя зустрiв вiн молодого хлопця Тьєрi Герко, який грав на бандурi. Гра так зачарувала Роланда, що вiн вирiшив створити фiльм у головнiй ролi з Тьєрi Герко, який в одному вокальноiнструментальному ансамблi випадково познайомився з двома хлопцями з України. Вiд них, придбавши бандуру, навчився грати на цьому iнструментi, який захопив його своїми виражальними можливостями, досконалiстю i чарiвнiстю звучання.

Я зустрiчався iз знiмальною групою Роланда i допомiг їм зняти цiкавi епiзоди у Львовi, на могилi бандуриста Юрiя Сiнгалевича, на вулицi Кобзарськiй, де збирались кобзарi i лiрники Галичини, розповiв про репресiї кобзарства в час комунiстичного режиму, про створену разом з братом сибiрську капелу бандуристiв репресованих українцiв, показав iсторичнi пам'ятки Львова.

Далi бельгiйська група побувала у Києвi.

Брюсельська телекомпанiя купила право на показ цього фiльму, — писала менi нещодавно п. Галина. — Добре було б, якби те ж зробила i Україна — адже фiльм буде цiкавий i для українського гладача, щоб оцiнити, як чужинець дивиться на нашi найглибшi коренi, як через бандуру пiзнає наш край, Україну!

…Чекаю нового приїзду в Україну i до нас, у Львiв, Галини Хоткевич. I мимоволi думаю, якими знаменними, якими багатими i повчаючими були мої спiлкування з тими, хто схиляв свої голови перед мудрiстю i невмирущiстю кобзарства, хто вiддавав їм стiльки працi i любовi, хто так вiрив у них як Хоткевич, Хоткевичева i Хоткевичiвна.

Григорій Нудьга — найвизначнійший сучасний дослідник і знавець кобзарських дум; давно був постаттю, з якою мені так хотілось зустрітись. І якось, ще мабуть в 1960х роках, я завітав на помешкання Григорія Антоновича, він відразу покорив мене ввічливістю та ерудицією.

Я розповів Григорію Антоновичу, що давно спілкувався з кобзарями, бандуристами, лірниками і задумав створити "Кобзарську енциклопедію". Розговорилися про репресії, яких я зазнав від комуністичного режиму, а вчений поділився спогадами про свою нелегку долю. Він похвалив мене за мої пошуки і обіцяв допомогти чим зможе.

Я не знав тоді, що кілька годин тому побував у помешканні Нудьги В'ячеслав Чорновіл, і коли ми розговорились, прибігла Атена Пашко і повідомила, що до Нудьги зараз, певно, завітають робітники КДБ, бо Чорновіл запримітив за собою "їхнього хвоста".

— Розбігайтесь, — кивнула мені Атена, і я запасним входом, який показала нам дружина вченого, разом з Атеною (яку я знав ще із студентських часів в Дрогобичі) покинув помешкання Нудьгів.

Потім я довго не наважувався відвідувати Григорія Антоновича, бо почались нові переслідування і мене, і вченого.

Та все ж, десь, мабуть, в 1969 році я знову побував у вченого. Наша зустріч була хвилюючою для нас обох. Видавництво "Радянський письменник" (Київ, 1969) видало "Думи", опрацьовані Григорієм Нудьгою з його передмовою. Тоді вчений подарував мені примірник цієї книжки з таким дорогим для мене дарчим написом: "Дорогому Богданові Михайловичу Жеплинському з побажанням глибоко вивчити думи і їх носіїв — автор".

Відтоді я часто телефонував до знавця кобзарських дум, відвідував помешкання Нудьгів, в якому мене завжди тепло зустрічала дружина вченого Анастасія. А коли Григорій Антонович захворів, і я про це розповів кобзарям, — кобзарі через мене передали вченому торбину з цілющим зіллям, яке допомогло в лікуванні.

Тоді я і записав творчу біографію вченого, про якого вперто не дозволяли більшовицькі сатрапи нічого друкувати в пресі.

…Григорій Антонович Нудьга народився 21 (за старим стилем 8го) січня 1913 року у с. Артюхівці на Полтавщині (тепер Роменського рну Сумської обл.) у селянській сім'ї, що вела свій родовід з козаків.

Спершу вчився в рідному селі, а далі у семирічній трудовій школі сусіднього села Глинська. У 1931 році закінчив Гадяцький педагогічний технікум і почав учителювати в Артюхівці. Настали страшні часи голодомору, від голоду помер батько. Почали переслідувати і молодого Григорія, який старався захистити селян від непомірних поборів. Довелося тікати з рідного села.

В 1933 році Григорій вступив на філологічний факультет Харківського університету, а згодом перейшов до Київського університету, який закінчив у 1938 році.

Навчаючись в університеті, публікує статтю про свого краянина кобзаря і поета Івана Запорожченка, записує репертуар кобзаря. Ще студентом був прийнятий на посаду молодшого співробітника Інституту фольклору Академії наук України, брав участь в наукових експедиціях. Але 1937 року був звинувачений у зв'язках з "ворогами народу" і звільнений з Інституту.

Після закінчення університету працював викладачем Полтавського педагогічного інституту. В 1941 році пішов на фронт і під Харковом потрапив в оточення, був у німецькому таборі і тюрмі; у 1944 році знову призваний до Червоної армії, але згодом відкликаний на наукову роботу у Львівське відділення Інституту літератури Академії наук України.

Григорій Нудьга

Напередодні захисту кандидатської дисертації 10 травня 1945 року заарештований у Києві і засуджений військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі та 5 років обмеження громадянських прав.

Покарання відбував на Колимі біля Верхоянська в системі таборів "Дальстрой", де виконував різні каторжні роботи. Наприкінці 1951 року звільнений без права працювати за професією і проживання в більших містах. Влаштувався обліковцем на провінційній швейній фабриці, бідував.

Після смерті Сталіна в 1955 році поселився у Львові, був прийнятий на роботу в редакцію журналу"Жовтень" і з 1957 року працював молодшим науковим співробітником відділу літератури Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові (тепер Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України).

У 1956 році захистив кандидатську дисертацію. У 1963 прийнятий до Спілки письменників України.

Але, хоч ще в 1967 році був повністю реабілітований, Г. Нудьга знаходився під постійною "опікою" "власть імущих". Незважаючи на величезний науковий доробок, йому так і не дозволили піднятися на посаді вище молодшого наукового співробітника. В 1973 році вченого відправили на пенсію.

Ставши пенсіонером, Г. Нудьга далі багато працює, зрідка з'являються його публікації і в Україні, і за кордоном.

Якось Григорій Антонович показав мені цілу стопку видань українських народних дум під його редакцією, які були надруковані різними мовами за кордоном. За кожним разом вчений дарував мені щось із своїх публікацій із своїм дарчим підписом.

В 1993 році вчений нарешті зазнав радості широкого пошанування його з 80річчям. У Львові відбулися ювілейні вечори і наукова конференція, у пресі були надруковані статті про нього, прозвучали передачі по радіо та телебаченні.

Однак здоров'я та сили почали покидати вченого. Не було вже в живих і кобзарів, які колись передавали через мене цілюще зілля знавцеві кобзарства і досліднику кобзарських дум.

14 березня 1994 року пішов із життя Григорій Антонович Нудьга, похоронений на Личаківському цвинтарі у Львові. На похороні і могилі вченого серед численних шанувальників його таланту сумував і я.

Г. А. Нудьга, народившись в кобзарському краю, на Полтавщині, від дитячого віку полюбив кобзарство та не забував про нього ніколи. Перед творчістю кобзарів і носіями дум він схиляв низько своє чоло і пропагував їхні геніальні знахідки.

Стаття БОГДАН ЖЕПЛИНСЬКИЙ - Кобзарськими Стежинами

Стаття

БОГДАН ЖЕПЛИНСЬКИЙ - Кобзарськими Стежинами